Підозріле зникнення

Річ у тому, що своїх батьків я ніколи не бачив і не знав. З самого дитинства, відколи я себе пам`ятаю, я знав лише сестру. Нас обох покинули. Ми виявились непотрібними. Принаймні так я завжди думав. Зараз я розумію, що у наших батьків могли бути вагомі причини зробити саме так, але образа не зникає. Нас покинули. Все, що я зараз знаю, довелось самостійно пізнавати, вчитися усьому самому. Сестра була меншою від мене і я взяв її під свою опіку. Вона — єдине, що в мене залишалось, а довкола чужий світ. Її звали Жовтока. Це дуже дивне ім’я. Однак, для нас воно було символічним. Потім поясню чому.

Одного разу я її втратив. Втратив єдине рідне мені створіння і залишився один-однісінький. Життя стало зовсім нестерпним, адже зник останній промінчик, який освітлював довколишній світ, не давав потонути у мороці. Я звикав до самотності. «Рано чи пізно вона б мене все одно покинула.» — іноді думав я, втішаючи себе. Але це зовсім не допомагало. Врешті я вирішив знайти її, скільки часу б це не зайняло, скільки б сил не прийшлось докласти.

Я не розказав, як Жовтока зникла. Це сталося у тихий осінній вечір. Здавалося, що нам обом нічого не загрожує: вечір, як вечір. Все довкола було таким спокійним. Тільки пізніше я зрозумів, що це було затишшя напередодні шторму. Миттєвий штиль. Ми якраз вирішували куди податися далі. Вона хотіла полетіти в Білорусію, там ми ще не були і вона надіялася зустріти когось із нашої рідні. А я хотів до Польщі. Є в тій країні щось своє, таке загадкове. Ми навіть трохи посперечалися. А потім я вирішив поступитися Жовтоці. Врешті, особливого протесту я не відчував. Було б добре зустріти інших чорних дятлів, а може й, батьків… Ми обоє це розуміли. Але лише вона могла спокійно про них говорити, а мої думки зупинялися на рівні підсвідомості. Я стримував їх. А може і не я, а моя образа. «Вони нас кинули» — щоразу звучало у моїй голові, відштовхуючи будь-які інші варіанти.

Я пам’ятаю, що сестра дуже зраділа, а потім вирішила полетіти підживитися, перед  тим, як ми покинемо наше тимчасове місце проживання. Після того я її не бачив. Вона зникла. Гадки не маю, що з нею сталося. Я пам’ятаю, як відточене «тук, тук, тук» поступово віддалялося. Все тихіше і тихіше доносився до мене стукіт. Десь далеко-далеко я чув тихе відлуння.  Потім воно зовсім пропало. Після її зникнення я обшукав весь ліс. Але сестри ніде не було. Я подумав, що Жовтока сама покинула мене. Можливо, їй надоїло перелітати з місця на місце, а може вона просто вирішила, що зможе знайти родичів сама, а я їй не потрібен. Я не знаю. От уже декілька років я розшукую її. Я відшукав чимало інформації. Постійно запитуючи тих, хто постає на шляху, я взнав, що вона жива і, що вона пролітала тут зовсім недавно. Але вона була не сама. Якби я взнав, що вона віднайшла інших чорних дятлів, я б дав їй спокій, але сестра була з лелеками. Я ніяк не можу знайти зв’язок між тим, що знаю. Невже вона проміняла мене, рідне створіння, на чужих птахів? Не тільки кровно чужих, але й птахів зовсім з іншої зграї. Мені сказали, що начебто бачили Жовтоку, вона летіла на північ. Я маю надію, що це була вона.

Ти зможеш допомогти мені, Оніксе? — закінчивши свою історію, запитав дятел.

Я дуже хотів йому допомогти. Я міг зробити все, що він попросив би, але я уявлення не мав, що це може бути. Полетіти з ним і скласти йому компанію я не міг. Але йому довелось би постійно чекати на мене, адже він літає, а я можу щонайбільше — бігти. Але й то не надто довго. Я міг би розшукувати її на землі, але це безрезультатно, бо ж вона полетіла з лелеками. Що їм робити поміж деревами?

— Я зроблю все, що ти скажеш. — чесно сказав я, віддавши командування нашим розслідуванням Геттесту.

— Я хочу, щоб ти розшукав її намисто. — відповів Геттест. Я не зрозумів. Про яке намисто йдеться? Спершу він нічого про нього не згадував.

— Про яке намисто ти говориш? — я перепитав.

— Я тобі не розказав. Вибач. Річ у тім, що птахи, які бачили мою сестру, яка летіла на північ, не бачили на ній намиста. А вона завжди брала його з собою. Це намисто — останній подарунок наших батьків. Це все, що вони нам залишили.

— А може то була не твоя сестра? Ті птахи могли помилитись.  — засумнівався я.

— Ні. Є ще одна ознака, за якою її всі впізнавали. Я тобі не розказав чому її назвали Жовтокою. Розумієш, навколо її ока є жовте коло. Ця пляма у неї від народження. Це не характерно для дятлів, тому всім впадає в очі. Це була вона, Оніксе, я знаю. Ти допоможеш мені?

— Так. Я займусь розшукуванням її намиста. Якщо знайду його, то залишу його у себе, а потім передам його комусь із дятлів, яких зустріну на шляху.  Я також подорожую, на одному місці довго не засиджуюсь, тому хтось мені обов’язково трапиться.

— Дякую тобі, Оніксе. Я твій — боржник. — сказав Геттест.

Це була перша й остання зустріч з тим дятлом, але я зустрів згодом його сестру. Вона й справді мала жовту пляму на оці. А намисто я так і не знайшов. Очевидно вона загубила його десь раніше. А вам, мабуть, цікаво взнати чого ж таки покинула Жовтока свого брата? Ця історія продовжувалася протягом половини мого життя. Я зустрів зниклого дятла вже у зрілому віці, коли у мене вже була своя сім`я. Зовсім нещодавно. А оскільки я розказую все по черзі, почути вам про розв’язку цієї історії, прийдеться трохи згодом.

Після прощання з Геттестом я зрозумів, що він дуже відданий. Він поклав своє життя на розшуки сестри. Дятел, який мені попався на шляху,  надзвичайно вірний і це дуже добре.  Не всі можуть бути такими, проте, якщо у вас присутня така риса характеру, ви можете пишатися собою. А якщо немає, не треба сумувати. Потрібно намагатися стати кращими, працювати над собою, постійно піклуватися про навколишніх людей і тоді та турбота повернеться до вас з удвічі більшою віддачею. А я розкажу вам ще декілька історій, що сталися зі мною згодом.