Оніксові пригоди або казка про кота в новелах (Оніксове дитинство)

Вступ

Я подорожую світом так давно і бачив у своєму житті стільки дивовижних речей, що десь підсвідомо розумію: поділитися своїми враженнями від цікавих мандрівок — просто повинен. Кажуть у народі, що людям потрібно вчитися на своїх помилках, а я хочу, щоб ви вчилися на чужих і ніколи не повторювали їх. Перш ніж перейти до розповідей, хочу розказати про себе. А точніше про своє життя, яким воно було до моїх захоплюючих пригод. Отож, будьмо знайомі, я — Онікс!

 

Оніксове дитинство

Кажучи відверто, дитинство у мене не було надто солодке. Не таке як у інших одомашнених котів. Здебільшого, як тільки ми з’являємось на світ, нас, маленьких-чепурненьких кошенят, страшенно люблять і догоджають у всьому. Молочко свіженьке щодня купують, а то й, як на замовлення, домашнього приносять від бабусь, що на ринку торгують, іграшки та цяцьки нам усілякі вигадують.

Найрозповсюдженіша котяча іграшка це, мабуть, картонна коробочка, прикріплена до шнурочка. От вже не знаю як таке вигадали, але втіхи від цієї штукенції — ціле море! А якщо новонародженому коту вже дуже пощастить, то люблячі хазяї його смачнющим котячим кормом годують. Та не таким, що від нього потім нудить, а таким, що його хочеться ще і ще. Як вусами не крути, а люди часом дуже уважні до своїх домашніх улюбленців. А нам, м’яким і пухнастим, більшого й не треба!

Та знаєте, раз на раз не приходиться. Сталося так, що саме я потрапив не у таку милу та добру сім’ю, де всі один за одним доглядають. Бувало, мене боляче смикали за хвоста, та так сильно, що я м’явкав і кричав зі всіх сил. А колись мене навіть за вуха тягали! Страшні були часи, аж гірко згадувати. Боюсь, аби я зараз не заплакав та не розвіяв міф про те, що коти не плачуть.  Однак, не буду квапитись і почну свою розповідь з головного в житті не тільки кожної людини, але й кота: зі своїх батьків.

Мою маму звали Константа. При такому красивому, як на мене, імені, кликали її всі Котою. Спершу я відмовлявся її так називати, але згодом і сам звик і здалось мені, що не таке вже погане скорочення — Кота. Мама моя була вельми шанобливою кішкою у нашому будинку, а слава про розумну і красиву Константу-Коту простягалася на декілька кварталів. І по молодості, як вона любила розказувати, залицяльників у неї було багатенько. А обрала вона з поміж усіх неперспективного чорного кота, якого звали Вестер. Хазяйка Вестера любила кликала його «Вестом», що з англійської перекладається як «Захід». Отож, Вест жив за квартал від нашого будинку, тому бував доволі часто у моєї мами. А коли народився я, за ним і слід прохолов. «Мабуть, і втік Вест на Захід» — думав я тоді, навіть не підозрюючи, що доведеться мені ще його зустріти. Та про це пізніше.

Появився на світ я зовсім білим, як сніг. А через місяць весь потемнів і став чорнющий, неначе чорний онікс. Це здивувало всіх навколо, адже коти не змінюють колір своєї шерсті, тож явище це дуже загадкове. Онікс — це дорогоцінний камінь, а згодом цікаве слово стало означати ще дещо — моє ім’я. Так мене назвала Кота, а тому так мене кличуть по сьогоднішній день.

Кота дуже любила і оберігала мене від усього, що здавалося їй лихим. Вона казала, що я дуже схожий на батька. Такий же чорний, вреднющий і завжди готовий до пригод. «Авантюрист!» — любила казати на мене Кота.

Місце мого проживання було не дуже гарним. Двокімнатна квартирка на шостому поверсі була моїм домом. Як же набридало мені по декілька разів в день бігати з шостого поверху на перший, з першого на шостий… «От пощастило Сірку з першого поверху…» — часто заздрив я. Хоча вимушені пробіжки підтримували мою фізичну форму і я з легкістю тікав від сусідських собак, що нерідко гострили свої зубки на мене, та так нічого й не отримали.

В одній із кімнат квартири жив старий дідусь. Я його страшенно любив. Та й він був невимовно радий моїм візитам. Щоразу пестив мене, давав ласувати смачненький корм. Мабуть, найсмачніший з тих, що я куштував за своє життя. Кожного вечора я бував у дідуся. І зараз вже не знаю хто радів нашим зустрічам більше: він чи я?

Дідусь був письменником. Він ночами писав, а я відпочивав, читаючи обкладинки книжок інших письменників. Я бачив такі надписи, як «Лоліта», «Заїр». І ще багато інших, але вони складалися з великої кількості букв і я не всіх їх міг прочитати. Як би там не було, я захоплювався дідусем. А особливо любив я стежити за плавним монотонним рухом пера, яким так гарно і каліграфічно писав дідусь. Лежу я часом на столі, поклав свої задоволені щічки на лапки, вдивляюсь в ті каракулі, що виводить старенький, та муркочу на всю кімнату. Всюди тихо, тільки мене чути. І так мені добре та безпечно!

Не так безпечно мені було в іншій кімнаті. Там жило ще троє мешканців. То була подружня пара та їхнє мале плаксиве дитя. Від нього я зазнавав найбільших клопотів. Малий бешкетник мене і за хвоста смикав, і за вуха тягав, а раз вискочив мені на шию, та давай поганяти мене! Я як закричу, як занявкочу, з перестраху кігті випустив та ну тікати. Забігши за кухонні двері оглянувся, перевіряючи, що там робиться позаду мене. Чую, малий на килимі перекинувся, лежить і плаче, а сам я потрохи підходжу ближче, щоб зрозуміти, що до чого. Ще не встиг я нічого збагнути, як підбігає до нього Олена (так всі кликали мою хазяйку). Швидко ставить його на ноги, а потім кидається до мене. Начебто це я вискочив на ту вреднючу дитину та почав на ньому гопака витанцьовувати! От тут мені й дісталось за той дитячий вереск, що лунав із кімнати. Не буду брехати, що зрозумів за що – бо насправді я й досі так і не збагну, в чому провинився. Щось важке сильно вдарило мене по голові і я знепритомнів, не відчуваючи ніякої провини, а лише відчуття легкого запаморочення. А прокинувся я вже у своєму ліжечку. Мені було спокійно та добре. Так, що вставати не хотілось. Та лишень я згадав про інцидент, що стався напередодні, мене одразу заполонили нехороші відчуття, і навіть якась невідома досі образа.

Мої думки та переживання перервала Кота. Вона граційно застрибнула до мого тепленького ліжечка й почала випитувати, як я себе почуваю. Я її заспокоїв, а потім твердо вирішив покинути цей будинок, у якому для мене, як мені здавалося, не було місця. Чи знав я тоді, що буду мандрувати по всьому світу? Наче сліпе, щойно народжене кошеня, вже через декілька годин я дивився і морщив оченята на сонце, що сходило десь зовсім близько — на окраїні міста. Я ще раз озирнувся назад, і моє рішення набуло ще більшої твердості: мене очікувало нове життя і пригоди, про які вже час вам дізнатися.

Оніксові пригоди або казка про кота в новелах (Оніксове дитинство)

Привіт, Сонячний день!

Справжнє Різдво у Ґудзи-країні

Справжнє Різдво у Ґудзи-країні

Новіший допис

Відповісти

avatar
Олег

Можна продовження?

wpDiscuz
<-- -->