Дивна історія

Я прокинувся від шуму. Щось впало біля мого вуха.

— Ой, — почув я голос Веста. — ледь не зачепив. Виспався?

— Так, а що ти там робиш? — запитав я.

— Як що? Шукаю щось поїсти.

По правді, я теж був голодний. Цього разу я вирішив допомогти. Але навіть удвох ми не знайшли нічого. Обоє голодні, ми безнадійно пішли до іншого баку. Нарешті я знайшов декілька сосисок загорнутих у поліетиленовий пакетик. Не делікатес, звичайно, але голод ми перемогли. Я згадав про розповідь і Вест очевидно також.

— Ну, сідай он там, я продовжу розповідати.

Я з радістю всівся на наше вчорашнє місце розмови. Скрутився в клубочок і уважно слухав. Знову у моїй уяві поставали картинки. Хлопчик, Вікторія, їхні багаті батьки…

— Тато дітей був не дуже хорошим. Не таким як мені здалось на початку. Він постійно працював, часто був роздратований і злий. Уникав дітей, а мене згодом взагалі перестав помічати. Бувало, що відпихав мене ногою, коли я вимагав уваги. Його жінка, Анжеліка, була зовсім іншою. Вона проводила весь свій час з дітьми. Гралася зі мною і пестила. Згодом  я також перестав звертати увагу на Роберта. Так звали того чоловіка. Йшли місяці. Усе було монотонним, буденним: постійна відсутність Роберта, доброта Анжеліки, радість дітей. Вони звикали до того, що батька поруч немає, а єдина їхня втіха — мама і я. Але в якусь мить все змінилось. Все роздратованішою ставала Анжеліка. Вона приділяла дітям все менше уваги і єдиною їхньою втіхою залишився я один.

Якогось вечора Анжеліка зайшла до кімнати дітей зовсім втомленою, пригніченою. Окинувши похмурими очима кімнату, зупинилась на лицях дітей і сказала:

— Завтра ми переїжджаємо. Назовсім. У цьому будинку будуть жити інші люди. Ми поїдемо у інше місто. Там є квартирка у центрі міста. Завтра вирушаємо туди.

Діти такого не очікували. Вікторія заплакала, а Анжеліка просто вийшла з кімнати. Дівчинку втішати довелось мені, що було зовсім нелегким завданням.

Я і сам не зрозумів, що сталося. Хотів відшукати причину такому рішенню… Згодом мені вдалось вияснити, що сталось. Виявляється, Роберт втратив свій бізнес. Він збанкрутував. Усе їхнє багатство прибрав до рук інший чоловік, залишивши їм лише маленьку квартирку у іншому місті.

Вони переїжджали. Я досі не можу зрозуміти, чому вони мене покинули. Було так образливо. Я прив’язався до дітей і вони до мене. Коли мене залишили поза машиною і не взяли до себе у кабіну, я бачив Дениса, який дивився у вікно на мене, а по його щокам лились сльози. Саме в той момент я все зрозумів: мене залишають назавжди. Від тоді я не бачив нікого з них, але згодом вирішив відшукати сім’ю, яку так полюбив. Ні, не тому, що мені хочеться знову залишитись у них, я просто хочу знати де вони і що з ними.

Я не знав, що й казати Вестові. Хотілось йому допомогти, але ж як? Трохи поговоривши з ним, я прийняв рішення:  піду розшукувати його сім`ю разом з ним. Все було вирішено.

Вест не очікував такої підтримки, але він зрадів. Ми разом рушили у напрямку за яким поїхала машина Роберта і Анжеліки. Це все що знав Вест: напрямок в якому вони зникли.

Часто люди помиляються, приймають хибні рішення і чинять необачливо. Я щиро вірив, що сім’я Веста, яка покинула його одного однісінького, оступилась, а зараз жаліє про це. Завжди і кожному потрібно давати другий шанс, бути великодушним, тому я твердо знав, що лишень сім’я побачить свого улюбленого Веста, вони не захочуть з ним більше ніколи розлучатись. А чим закінчилась наша  мандрівка, я розповім далі.