Чорт‐змій і запродані діти

Десь у якомусь-то царстві, в якомусь государстві був жив собі старий чоловік та жінка. І зроду в них не було дітей.

Поїхав чоловік на базар, от як би й у нас у Корсуні, поторгував він, що йому було треба, купив собі рибу солону та й поїхав з базару додому. Їде собі, та й захотів він пить дуже. Аж стоїть на горі криниця. Припав він до неї, а чорт відти хвать за бороду і не пускає.

—   Пусти,— каже чоловік.

—   Ні, не пущу,— одвічає біс.

—   Чом же ти не пустиш?

—   Подаруй,— каже чорт,— мені те, що в тебе дома є найдорожче, тоді пущу.

Чоловік і каже:

—   Що ж у мене є найдорожче? Є в мене дома коні — візьми їх.

—   Ні,— каже чорт і держить за бороду.

—    Є в мене воли дома,— каже чоловік.— Візьми їх собі.

—   Ні,— каже чорт.

Переказав чоловік усе, що в нього було найкращого,а чорт все каже «ні» і за бороду держить. Бачить чоло­вік, що чорт нічого не бере, та й каже:

—   Є в мене жінка стара, то візьми її, та тільки пуста.

—   Ні,— відповідає чорт.

Думав-думав чоловік: «Якщо вже й жінку не бере, котру я зоставив на останок, а вона ж у мене найдорож­ча за все, то що ж йому треба?» Нічого робить.

—   Бери,— каже,— те, що сам знаєш.

Розписався, що оддасть непремінно, тоді чорт і пустив його. Сів собі чоловік та й поїхав,

А поки його не було дома, народилось у жінки двійко дітей, і ростуть вони не по днях, а по хвилинах. Уже такі бігунці гарні. Тільки угледіла чоловіка жінка, зраділа йому дуже і вибігла насупроти його з дітьми. Чоловік як побачив дітей, та й мало не зомлів. От він і розказує їй свою пригоду.

—     Жінко моя люба. їхав я з ярмарку і захотів дуже пить. От нахилився я до криниці, а чорт з неї хап мене за бороду та й не пускає. Я і просився, і молився, а він не пускає. Дай мені, каже, що в тебе є дома найдорож­чого, тоді пущу. Я йому і воли давав, і коні, а він не бере. Є в мене жінка люба, кажу, бери її, та тільки пусти. А він не бере. Я й не подумав, що в нас є дітки. Де ж ми тепер їх заховаємо, щоб не віддати йому?

—    А що ж,— каже жінка,— треба якось заховати, Викопаймо ми яму під хатою, під причілком, та й схо­ваємо.

Викопали вони яму під причілком, поставили води і їсти всього і їх туди повпускали. Зверху взяли накрили І замазали, а самі виїхали з дому.

От прилітає до хати змій. А чорт той у змія пере­творився. Прилетів, шатнувся по хаті — нема нікого. Він тоді насамперед до кочерги:

—   Кочерга, кочерга, де господар дітей подівав?

Кочерга йому й одговорює:

—    В мене господар добрий чоловік був: мною вогонь гребе, то я собі й стою.

Не допитавшись у кочерги, він до помела:

—   Помело, помело, де господар дітей подівав?

А помело сказало:

—    В мене господар добрий чоловік був: вимете мною піч, то я собі й стою.

І помела не допитався. Він тоді до сокири:

—   Сокиро, сокиро, де господар дітей подівав?

Сокира говорить:

—    В мене господар добрий чоловік був: мною дров наруба, положить мене, то я собі й спочиваю.

Він до долота:

—   Долото, долото, де господар дітей подівав?

А долото каже:

—    У мене господар добрий чоловік був: мною дірку продовба та положить мене, то я собі й лежу.

А змій йому говорить:

—    Чи ж то добрий чоловік був твій господар? Ди­вись, як він тобі голову побив. А ти кажеш, що він доб­рий чоловік був.

—    І то правда,— каже долото.— Візьми ж мене, та винеси на кінець хати на причілок, та кинь через себе, то де я впаду та загрузну, то там і копай.

От змій так і зробив, і там, де загрузло долото, почав копать і викопав. А діти вже великі виросли, парубком і дівчиною стали. Забрав їх змій і несе. От притомився він, сів відпочивати. Лежав-лежав і заснув. Дівчина ськає йому в голові, а хлопець сидить, горює. Аж біжить кінь. Добігає й каже:

—    Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волі, чи по не­волі мандруєш?

А хлопець одказує:

—   Ей, конику-братику, не по волі, а по неволі.

—   Сідай на мене,— каже кінь,— я вас винесу.

Взяли вони й сіли, а змій спить. Кінь як пустився вскач, біжить та й біжить. А змій як пробудився, поба­чив, що їх нема, та в погоню. От вони сидять на тому коню, а брат і каже:

—    Ей, конику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо і ми.

А змій летить, з рота в нього пашить. Уже на коне­ві й хвіст зайнявся. Бачить кінь, що біда, узяв хвицнув, сам побіг, а вони, бідні, зостались. Як прилетить до них змій:

—   А,— каже,— кого ви слухаєте? Ось я вас з’їм!

Стали просити брат з сестрою, щоб не їв їх. Змій і каже:

—    Ну, цей раз я вам прощаю, та тільки не слухайте нікого!

Забрав їх змій та й поніс. Ніс-ніс він, і притомився, та й сів спочивати. Заснув змій. Дівчина в голові йому ськає, а хлопець сидить, горює. Аж летить чмелик. Приліта та й каже:

—   Здрастуй, хлопче-молодче!

—   Здрастуй, чмелику!

—   А що, брате, чи по волі, чи по неволі мандруєш?

—   Ей, чмелику-братику, сюди б я не зайшов по волі, а вже видно, що по неволі.

Чмелик каже:

—   Сідай, я вас винесу.

—   Як же ти нас, чмелику, винесеш, коли кінь ніс, та не виніс.

—    Та вже,— каже чмелик,— чи винесу, чи не вине­су,— одначе вам пропадать.

От взяли вони сіли на того чмелика, він їх і покіс. Змій як пробудився, як уздрів, що їх нема, та в погоню.

Сидять вони на тому чмелику, а брат і каже:

—- Ой, чмелику-братику, пече мене в плече. Пропадемо ми, пропадеш і ти.

Чмелик перевернув крильця, скинув їх, вони попада­ли, а він полетів. От прилітає змій, упав та й рот роз­зявив.

—    Ага, попались! — каже.— Тепер я вас із’їм. Казав же я вам, щоб нікого, опріч мене, не слухали.

Стали вони просити змія, щоб він їх не їв, та й упро­сили. От він забрав їх і несе знову. Сів одпочити, дів­чина ськає йому в голові, а хлопець сидить, горює. Аж іде волик, такий поганенький, та й каже:

—   Здрастуй, хлопче-молодче! Чи по волі, чи по неволі мандруєш?

—    Ей, волику-братику, сюди б я по волі не зайшов, – мабуть, що по неволі.

—     Сідайте,— каже той волик,— я вас винесу.

А вони кажуть:

—    Е вже! Коли кінь та чміль не винесли, то де вже б та виніс?

—   Нічого,— каже волик.— Сідайте, то й винесу.

От вони сіли, волик і несе їх. І так несе, що хвилька, то й милька, а як спотикнеться, то й дві. Змій як поба­чив, що немає їх, дуже розсердився, та як кинувся аж поверх дерева, та так летить, так летить! От хлопець оглянеться та й каже:

—   Ой, волику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо і ми.

А волик і каже:

—   Загляиь мені, хлопче, в ліве вухо та вийми гребін­ку і махай нею назад себе.

Вийняв той гребінку, махнув назад себе — і став ліс такий густий, як гребінка. А волик своє робить! Біжить і біжить, що хвилька, то милька, а спотикнеться, то й дві. Змій як побачив ліс, став його гризти зубами. Прогризся крізь той ліс і знов став доганяти. Хлопець бачить, що змій доганяє, і каже:

—   Ой, волику-братику, пече мене в плече. Пропадеш ти, пропадемо й ми.

А волик каже:

—    Заглянь мені у праве вухо, вийми хусточку та й махай наперед мене.

Він витяг хусточку, махнув, і поперед його стало мо­ре. А на тому морі золотий міст. От збігли вони на міст І перебралися на ту сторону. Махнув назад хусточкою хлопець — і не стало моста. Змій добіг до моря та й став, нема йому по чому бігти.

От волик і каже:

—    Повезу я вас до хатки, і тут, у цій хатці, будете ви жить недалеко від моря, а мене візьміть та заріжте.

Плачуть брат з сестрою:

—   Як же ми тебе будемо різати, коли ти нас од смерті врятував?

—    Нічого,— каже.— Заріжте і возьміть одно плечко повісьте на печі, друге на полу в кутку, трете на покуті, а четверте — коло порога, на всіх чотирьох кутках.

Зарізали вони того волика, взяли і повішали плічка, як їм сказано, по всіх чотирьох кутках, а самі полягали спати. Пробудився брат уночі, дивиться, а коло порога стоїть кінь у такім славнім уборі, що тільки сісти та їха­ти. Глянув на покуття, а там у кутку меч-самосіч, а на полу в кутку собака Протиус, а на печі собака Недвига. Будить брат сестру, а сам сідає на того коня, опоясує­ться мечем та з тими собаками і їде на полювання. Що вловить, то тим і живляться.

Ну, живуть вони над морем, а сестра ходить туди ло­жечки та одежину мити. Змій і говорить до неї!

—   Як то ви перебралися?

А вона й розказує:

—    Є у мого брата така хусточка, що як нею махнуть, то зробиться міст.

А він каже:

—   Знаєш що: попроси ти в нього ту хусточку начебто прати та возьми махни нею, то я до тебе переправлюсь і буду з тобою жити, а брата твого отруїмо.

От вона прийшла додому і просить брата:

—   Дай, братику, мені ту хусточку. Вона брудна, я піду та виперу тобі.

Він повірив їй та й дав. Сестра взяла, прийшла до моря, махнула — став міст. Змій і переправився на цей бік. От радяться вони, як би згубити брата з світу. А змій і каже:

—   Ти візьми занедужай та й скажи: снилось межі, братику, і виділось, що якби ти поїхав на полювання та дістав мені вовчого молока, то я б і видужала. От він як поїде, а вовки й розірвуть його собак. Тоді ми і його візьмем, бо в собаках уся сила.

От приїжджає брат з полювання додому, змій сховав­ся, а вона йому й каже:

—   Снилось мені, братику, що якби ти поїхав та ді­став мені вовчого молока, то я напилася та й, може б, одужала, бо я така слаба, така слаба!

—    То й дістану,— каже брат. Сів на свого коня і по­їхав. Приїжджає у чагарець, аж тут вовчиця схопилась. Протиус догнав, Недвига придержав. Брат здоїв молока ї пустив її. Вовчиця оглянулась і каже:

—   Спасибі тобі, хлопче-молодче, що ти мене пускаєш. Я думала, що ти мене з світу згубиш. Дарую тобі за це вовченя.

І наказує тому вовчаті:

—   Служи ти цьому чоловікові так, як батькові.

От він і йде. То було в нього двоє собак, а тепер і третє вовченя біжить за ним.

Вгледіла сестра з змієм, що за братом біжить троє собак, а змій і каже:

—    Ото лихо, ще й третього сторожа собі добув. Візь­ми ж ти ще гірше занедужай і попроси молока ведмежо­го, то там його розірвуть непремінно.

От змій перекинувся голкою, вона взяла застромила її в стіну. Зліз брат з коня, а собаки та вовк до ха­та та так пнуться на стіну до тієї голки. А сестра й каже:

—   Навіщо ти тих собак держиш, вони мені спокою не дають!

Він крикнув — собаки й посідали, а сестра каже:

—   Снилось мені, братику, що коли б ти дістав мені ще ведмежого молока, то я б напилась та й одужала,

—   То й дістану,— каже він. Переночував, сів на коня тай поїхав. Приїжджає знов в чагарець; тут зараз і схопилась ведмедиця. Протиус догнав, Недвига придержав. Здоїв її брат та й пускає. Ведмедиця й каже:

—   Спасибі тобі, хлопче-молодче, за те, що ти пустив мене. Дарую тобі ведмежа…— А до ведмежати каже: — Слухай його, як свого батька.

Їде брат додому, і вгледіли сестра з змієм, що вже четверо за ним. Змій і каже:

—   Попроси в нього лисичого молока, то він як поїде, то звірі його й з’їдять.

А сам перекинувся голкою, вона й застромила в стіну ще вище, щоб собаки не дістали. Брат зліз з коня, собаки знов кинулись до хати та так і пнуться на стіну. Сестра розплакалась:

—   Нащо ти так багато собак держиш!

Брат крикнув, вони посідали. А сестра знов своє:

—   Снилось мені, братику, що якби ти дістав мені ще лисичого молока, то я б одужала.

—   То й дістану,— каже брат.

От лягає він спати. Недвига примостився в його го­ловах, Протиус у ногах, а вовчок і ведмедик по боках. Переночував брат, вранці сів на коня, забрав своїх звірів і поїхав. Приїжджає до чагарця; вибіга лисиця. Протиус догнав, Недвига придержав. Брат видоїв її і пускає, А ли­сиця й каже:

—    Спасибі тобі, хлопче-молодче, що ти мене пускаєш. Я думала, що ти мене розірвеш своїми собаками. За те дарую тобі лисиченя. А лисиченяті каже: слухай його, як рідного батька.

Їде брат додому. Угледів змій, що він добув собі ще п’ятого сторожа, а сам і не пропав, та аж зубами скре­гоче.

—    Візьми,— каже він,— занедужай ще гірше і скажи: снилось мені, братику, що десь в іншому царстві є такий кабан, що носом оре, вухами сіє, а хвостом волочить. І є там такий млин на дванадцять каменів, що само й мелеться, само й насипається, само одгортається, само і в мішки набивається. То якби ти дістав з-під тих два­надцяти каменів борошна, то я б спекла собі коржа з того борошна і одужала б.

Брат розсердився і каже:

—   Не сестра ти мені, а ворог!

А вона:

—   Чи ж можу я тобі бути ворогом, коли нас тільки двоє на чужині?

Повірив брат, знову сів на коня, забрав свою сторожу і поїхав. Приїжджає туди, до кабана і до того млина, що казала. Прив’язав коня і йде в млин. А там двана­дцять каменів і дванадцять дверей. І такі ті двері, що самі одчиняються і самі затиняються.

Взяв він з-під першого каменя борошна, пішов у дру­гі двері, а двері й зачинили його звірів. Ото як пройшов він усі двері, вийшов надвір, аж бачить: звірів нема. Він свистів-свистів, чує, що вони десь виють, але не вибіга­ють. Заплакав він, сів на свого коня і поїхав додому, і приїжджає, а сестра його гуляє з змієм. Тільки що брат входить у хату, а змій і каже:

—   Ну, журився я за м’ясом, а м’ясо само йде.

Велять братові рубати дрова та наставлять окріп, щоб його зварить та з’їсти. От він рубає дрова, а сорока приліта та й каже:

—   Загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі прогризлись крізь двоє дверей.

От він поналивав у казани води й розтоплює. А дров нарубав гнилих, вони підсохнуть трохи і займуться. А він візьме прихлюпне водою, щоб не так горіли, та й вийде надвір. Сорока й каже:

—   Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі прогризлись крізь четверо дверей.

От як ввійде він до хати, то змій і каже:

—    Ей, не вгоден ти ж окропу нагріти! — Та сам візь­ме кочергу, поштовха,— вони й займуться. А брат візьме та й прихлюпне водою, і дрова знов помалу горять. Ви­йшов він знов надвір, ніби за дровами, а сорока й каже йому:

—   Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі крізь десятеро дверей прогризлись.

А брат набере якнайгниліших дров та й вкине в піч, щоб не так горіли. От уже й казани починають закипати. Знов вийшов він надвір, нібито по дрова. А сорока й каже:

—   Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо вже твої звірі прогризли усі двері і спочивають.             

От уже закипіли ті окропи, він і каже до змія:

—   Зятю мій милий, зятю мій любий, дозволь мені пе­ред смертю на дерево вилізти та з білим світом попро­щатися.

—   Ну, лізь,— каже змій.

От поліз брат на явір, і ні одної гілки не пропускає, все на кожну ступає, щоб тільки загаятись хоч трохи. Виліз аж на самий верх. Прилітає сорока:

—   Ей, загайся, хлопче-молодче, загайся, бо от-от при­біжать твої звірі.

А змій вибіга з хати та й кричить:

—    Доки ти сидітимеш там, злазь, бо вже в мене терп­цю немає!

Став злазити брат назад, та все на кожну гілку сту­пає, щоб загаяти час. От став він уже на останню гілку та й хоче додолу скочить, коли це звірі його— неначе що загуло — прибігли й стали круг нього. А він тоді скік на землю та й гукає радісний на змія:

—    А йди лиш, любий зятю, може, я вже й готовий!

Змій вийшов, а він до звірів:

—    Вовчук! Ведмедчук! Протиус! Недвига! Беріть його!..

Звірі як кинулись — і розірвали в шматки.

Зараз він взяв труп склав, спалив, а лисичка хвостом змела, винесла в поле та й розвіяла. А як змія розрива­ли, то сестра вхопила зуб його та й сховала.

От брат і каже:

—    Коли ти, сестро, така, то зоставайся собі тут, а я поїду в інший край.

Взяв зробив два цебра, повісив на яворі і сказав їй:

—    Оце, сестро, як будеш ти плакати по мені, то оцей буде повен сліз. А як будеш плакати по змієві, то оцей буде повен крові.

Сів собі на коня, забрав своїх вірних друзів та й по­їхав. Приїжджає він в один город та й узнає, що в тому городі є криниця і в ній сидить змій з дванадцятьма голо­вами. Як ідуть люди по воду, то й ведуть одну дівчину. Змій з’їсть її, а вони наберуть собі води, бо інакше не можна. Того дня настала черга цареві вести свою дочку. От хлопець-молодець і каже:

—   Я можу перемогти того змія.

—    Як переможеш його,— кажуть люди,— то цар обі­цяв віддати свою дочку ще й половину царства.

Ну, ведуть ту царівну, а за нею й хлопця-молодця ведуть, а за ним ідуть його звірі і кінь. Привели ту ца­рівну, таку убрану. Тут змій тільки що виткнувся, щоб з’їсти її, а хлопець-молодець і каже:

—    Меч-самосіч, рубай його! Вовчук, Ведмедчук, Про­тиус, Недвига, беріть його!

Тут той меч-самосіч січе, а звірі рвуть. І розірвали його зовсім. Взяли труп, склали, спалили, а лисичка хво­стиком змела попіл і розвіяла. Дякують люди йому, що вода стала вільна. А царівна дала йому перстень.

От ідуть вони до царського палацу, а дорога далека була, він притомився, ліг на траві, царівна ськає йому в голові. А лакей прийшов, одв’язав той меч-самосіч од тороків та й каже:

—   Меч-самосіч, січи його!

Той меч і посік його на маленькі шматочки. А звірі поснули й не чули. Лакей тоді до царівни:

—    А скажеш, що я тебе од смерті врятував? Як не скажеш, то буде тобі те, що й йому.

Царівна злякалась та й погодилась. Приходять вони додому, а цар такий радий. Зараз одежу надів гарну на нього, і почали гуляти.

Як пробудився Недвига, побачив, що немає господа­ря, побудив усіх. Стали думать-гадать, хто найпроворніший з них. Вирішили, що лисичка. От і посилають її дістати води живлющої і цілющої і молодого яблучка. Побігла лисичка діставати тієї води і того яблучка. Аж ось і криниця з цілющою та живлющою водою, і біля неї росте яблунька з молодими яблуками. От тільки кри­ницю і яблуню та стереже солдат. Та такий здоровий, і махає раз у раз шаблею, так що й муха пролетіти не може над тією криницею. Що тут робить? Пустилася лисичка на хитрощі. Зробилася ніби кривою, біжить повз криницю і шкандибає. Солдат як побачив та за нею: дай, дума, спіймаю. А лисичка від нього все далі і далі. От як одвела вона того солдата далеко, та як чкурне до криниці. Солдат тільки став та й очі вирячив. А лисичка до криниці, набрала в пляшечку води, зірвала яблучко та й поминай як звали.

Прибігла лисичка. Враз Протиус взяв ту воду, пома­зав нею шматки хлопця-молодця, вони й зцілились. Влив йому в рот живлющої води, він і ожив. Дав йому з’їсти молодого яблучка, він помолодів і зробився ще кращим, ніж був. Встав хлопець-молодець на ноги та й каже:

—   Ох, як же я довго спав!

—    Добре б ти спав, якби ми не дістали води живлю­щої і цілющої.

—   Що ж тепер ми будемо робити? — кажуть усі.

Порадились і вирішили, щоб він перебрався за старця і йшов у царський дім.

Перевдягнувся він і пішов. Приходить, а лакеї його й не пускають. Став він просить, а царівна й почула і зве­ліла впустити. Ввійшов він у покої, став шапку знімати, а перстень той, що йому подарувала царівна, так і за­сяяв. Царівна і впізнала, та ще не вірить собі і каже:

—   Ходи сюди, старче божий, я тебе почастую.

Підійшов він до столу, царівна налила йому чарку вина та й дає. А він бере лівою рукою. Побачила, що він бере не тією рукою, на котрій перстень, та й випила сама ту чарку. Налива другу, а він бере правою. Вона зараз і впізнала свій перстень, і каже до батька:

—    Оце мій чоловік. Він мене визволив од смерті. А цей,— показує на лакея,— цей пройдисвіт убив його і заставив мене, щоб я сказала, що він мені чоловік.

Цар так і скипів. Звелів вивести з конюшні такого коня, що на нього ще ніхто й не сідав, прив’язали того лакея до хвоста та й пустили по полю. А хлопця-молодця посадили за стіл і тут же одгуляли весілля.

От живуть вони собі щасливо. Аж одного разу згадав брат про свою сестру. Велів осідлати коня, забрав звірів та й поїхав до неї. Приїхав і бачить, що той цебер, що зазначений для змія, повнісінький крові, а його цебер розсохся і розсипався. Бачить брат, що вона жалкує ще й досі за змієм, та й каже:

—    Раз ти така, то більше я тебе І знати не хочу. Сиди тут, я більше й не навідаюсь до тебе.

А вона як почала просити й благати та й упросила, щоб він її взяв з собою.

От як приїхали вони додому, вона взяла та під ту подушку, що він спить, і підкинула змієвого зуба, що ко­лись сховала. Ліг спати брат, а той зуб і вбив його. Жінка думала, що він сердиться чого та не говорить до неї, та так просить, щоб не сердився. А далі взяла його за руку, а рука холодна, як лід. Вона як закричить! А Протиус у двері та цмок його. Він ожив, а ГІроткус умер. Далі Недвига цмок Протиуса. ГІротиус ожив, а Не­двига вмер. От він до ведмедчука.

—   Цілуй,— Каже,— Недвигу!

Недвига ожив, а ведмедчук умер. Дійшла черга до лисиці. Як вона вмре, то її цілувати нікому. Що тут робити? А лисиця хитра. Взяла вона ведмедчука, поклала на порозі та цмок його, а сама за двері. А зуб як виско­чить, та в двері, та там і застряв.

Ну, бачать вони, що всі жийі, що ніхто не загинув од того зуба, та такі раді, такі раді. А сестру взяли прив’язали, як того лакея, до хвоста коневі та й пустили по полю. Самі ж вони тепер живуть-поживають і добро цар­ське проживають. Я там був, мед і вино пив, по бороді текло, а в рот не попало. Оце вам і казка вся.