Казка про Лугая

Колись у далеку давнину жили собі чоловік та жінка. У них був син, який дуже любив битися. Через це в їхній хаті завжди була сварка. Якось приходить до них одна баба та й каже:

– Ваш хлопець бився з моїм сином. Зробіть щось з ним, покарайте його.

Тато налаяв хлопця. А мама збоку й каже:

– Аби ти, сину, так бився, як Лугай у полі.

Хлопець і задумався: що то за Лугай, хто він такий?

Довго думав, ходив та думав, врешті й вирішив: «Коли мама так сказали, піду я геть від них. Може, того Лугая знайду».

От і пішов він. Ходив світами, сто країв обійшов. У тих мандрах минуло багато часу.

Одного разу іде хлопець степом, дивиться: спить чоловік, а коло нього – шабля. Хлопець шаблю підняв, думає: «Відітну голову то буду мати шаблю». Але потому міркує: «Чого ж я буду рубати голову, коли не знаю, хто це…»

Ліг він коло чоловіка та й заснув.

А то був сам Лугай. Лугай пробудився, дивиться – коло нього хлопець спить. Він хапнув шаблю – хотів відрубати голову. Потому подумав: «Ні, чого ж я рубатиму, не розібравшись, хто це…» Розбудив хлопця та й каже:

– Ти хто такий, хлопчино?

– Я такий і такий-то, – відповідає хлопець. – Мені заповіли, аби я так бився, як Лугай у полі. От я й шукаю – хто він такий, той Лугай? Ходжу, ходжу і ніде не можу його знайти.

А Лугай каже:

– Ось ти й знайшов мене. Я є сам Лугай. Я б’юся з дванадцятьма чортами вже купу років. Б’юся за свою королеву що вони її вкрали в мене. Уже дванадцять років не можу дванадцятого чорта вбити.

Хлопець каже:

– Давайте я вам допоможу.

– А ти не боїшся?

– Чого ж мені боятися?

Лугай дав йому шаблю. Хлопець і питає:

– А коли з ними битися?

Лугай відповідає:

– Скоро дванадцята година. Ось тоді вони надлетять сюди.

Коли й справді: о дванадцятій годині летить дванадцятеро чортів – і до хлопця. Він повертається в один бік, у другий – рубає чортів своєю чарівною шаблею. Вбиває одинадцятьох, а дванадцятий – тікати. Хлопець каже Лугаєві:

– Біжімо за ним!

Побігли. Старший Лугай лишився ззаду а молодший Лугай біжить попереду. Вже доганяє чорта – аж там велика чорна прірва.

Чорт – туди!.. Але хлопець був спритніший і все ж таки відрубав чортові голову. Тоді й думає: «А що ж далі робити? Мабуть, мушу лізти в цю прірву: недаремно ж чорт рвався туди».

Заліз у прірву. Пішов собі, роздивляється. Іде далеко, іде довго. Дивиться, аж велика печера, а в печері сидить дівчина. Він і питає:

– Хто ти така?

А вона:

– Я королева донька. Мене вкрали чорти у мого коханого Лугая.

Хлопець каже:

– От я й Лугай.

– Неправда, – відповідає дівчина. – Мій Лугай старший за тебе.

А хлопець:

– Ходи зі мною.

– Ні, – каже дівчина. – Я не піду з тобою. Піду лише зі своїм Лугаєм.

– Лугай послав мене за тобою, – переконує хлопець.

Вона й погодилась. Пішли. Вийшли на світ та й ідуть до Лугая. Лугай побачив їх і біжить назустріч. Падає хлопцеві в ноги і каже:

– Віддай мені її.

А хлопець:

– Я ж тільки вам її привів.

Лугай забрав свою дівчину і каже:

– Я знаю для тебе ще кращу наречену і також королівну. Допоможу тобі її роздобути.

І пішли вони в степ, спинилися. Лугай підняв руки догори і крикнув:

– Чорти! Лугай в полі війни хоче!

Дав хлопцеві чарівну шаблю, а сам пішов. Залишився хлопець самий. Стало йому страшнувато. От приходить дванадцята година. Дивиться: летять дванадцять чортів, і всі дуже розлючені – летять просто на нього. Він шаблею в один бік, в другий – одинадцятьом голови відтяв, а дванадцятий тікає. Хлопець за ним та за ним. Можна було би зрубати голову, але чогось не зрубав. Дивиться, куди чорт утікатиме. Аж той – у печеру. Він за ним. Там вогонь – хлопець у вогонь, далі вода – хлопець у воду, там морок заступає дорогу – він через морок. За чортом, за чортом… Так добігає на той світ і аж там стинає чортові голову.

Ходить по тому світу, ходить, а довкола все якесь не таке, як на цім світі. От прийшов він в одне місце, дивиться, а там стоїть великий палац із кількома дивними дверима. Хлопець відчинив одні двері – звідти вогонь. Він зачинив. Відчинив другі – звідти людські голови котяться. Відчинив треті – там жіноче волосся… Багато страхіть показувалося йому в тих дверях, аж доходить він до дванадцятих. Заглядає у щілину – бачить: сидить там дівчина, прикована на двох ланцюгах. Він і каже:

– Я прийшов, щоб визволити тебе.

Дівчина питає:

– А ти хто?

– Я Лугай, – відповідає він.

Дівчина каже:

– Я тебе не знаю, але тікай звідси, доки не прилетіли чорти.

– Уже я чортів подолав, – відповідає хлопець.

А дівчина:

– Тут ще гірші страхіття є. Тут живуть дванадцятеро зміїв. Вони тебе вб’ють.

– А ти не знаєш, де вони тепер?

– Пішли битися з кимось у степ.

Хлопець і думає: «Це, певно, зі мною».

– А коли вони мають повернутися?

– Вони, перш ніж іти назад, кидають з лісу свою булаву, – каже дівчина.

Хлопець позачиняв усі двері, пішов до полонянки. Хотів відкувати її з ланцюгів, але вона не дозволила:

– Не треба, – каже, – бо й мене вб’ють.

Чекають вони, чекають. Коли це через якийсь час чують: у подвір’я влетіла булава. Хлопець вискочив надвір і завернув булаву назад у ліс.

Наймолодший змій крикнув:

– Хлопці, проти нашої сили хтось є!

Кинулися змії додому. Прилітають, аж усе зачинено, тільки двері до темниці, де дівчина сидить, відхилені. Менший змій скочив досередини, а хлопець з-за дверей – чвах! – відтяв голову – і на бік. Другий зайшов – відтяв. Далі третій, четвертий… Так усім голови повідтинав.

Дівчина каже:

– Отепер ми вільні.

Вийшли вони надвір і бачать, що коло палацу росте яблунька. Яблука на ній такі, яких хлопець ще зроду не бачив. Дівчина й каже:

– Ану, зірви яблуко.

Він зірвав.

– Переріж надвоє.

Він перерізав.

– Кинь через себе.

Він кинув, і палацу не стало.

– Бери в кишеню.

Він узяв.

– А тепер пішли, – каже дівчина.

Ідуть вони, йдуть, вийшли на цей світ. Серед степу хлопець каже:

– Отут нам би жити.

– Ні, – відказує дівчина, – тут недобре. Підемо далі.

Знову йдуть. Дійшли аж над море. А там такі гарні причали, кораблі…

– Отут би жити, – каже дівчина. – Море рибку викидає, всілякі кораблі припливають.

– Та й справді, – каже хлопець. – Але де ми тут жити будемо?

– А ти витягни яблуко з кишені, – каже вона.

Хлопець вийняв.

– Кинь через себе.

Він кинув, і там, де яблуко впало, став пишний палац. Почали вони в ньому жити.

Кораблі приходили з різних країн. Якось жінка й каже:

– Чоловіче, глянь, то приплив корабель від мого тата!

От і добре. Прийняли вони гостей та передали з ними записку, що живуть вони там-то й там – нехай батько до них приїде в гості.

Посланці сповістили батька. Старий зрадів, але наказує:

– Вертайтеся до них і забирайте їх сюди.

Припливли посли, передають батькову волю.

А молодий Лугай відповідає:

– Як йому задалеко до мене, то і мені до нього. Коли тато не приїхав до рідної доньки, котра була пропала навіки, то і я не поїду.

Жінка злякалася:

– Тато розгнівається на нас.

А Л угай:

– Я не боюся нікого!

Посли повернулися додому розповіли батькові про зятеві слова. Той розгнівався, наказав зібрати військо і вбити зятя.

Поїхали вони. Припливають, військо вискочило з корабля, почало стріляти. Лугай вийшов – в один бік шаблею махнув, у другий… а в третій уже не було чого махати. Залишилося з цілого війська дві-три душі. Вони й повернулися з кораблем.

Старий, коли почув, ще більше розлютився. Зібрався і йде до Ліктибороди, найстаршого над чортами:

– Як уб’єш мого зятя, забереш мою доньку собі за жінку, – просить старий, – а я буду замітати у вас коло хати. Лишень убий мого зятя.

– Добре, – каже Ліктиборода. – Мені твого зятя нема що бити…

На цьому й порішили.

А тим часом Лугаєва жінка застерігає:

– Лугаю, на тебе йде Ліктиборода з чортами. Тут ти пропав.

– Так, – каже Лугай, – тепер я і справді пропав, та боронитися буду.

Сім днів бився Лугай із чортами. Нарізав їх такі купи, що гори стали навкруги. Нарешті так знесилився, що мусив зайти до хати. Каже до жінки:

– Клич Ліктибороду, нехай іде мене вбивати.

Жінка вийшла надвір.

– Іди вбивай, – каже. – Він більше не може битися.

Ліктиборода зайшов до хати. Лугай ще тримав шаблю: махнув нею, але шабля випала йому з рук. Ліктиборода скочив до жінки.

– Ти хочеш, аби він мене вбив? – питає.

– Ні, – каже. – Іди рубай його, але тільки один раз. Відрубай голову, а над тілом не знущайся, бо не піду з тобою.

Ліктиборода відрубав Лугаєві голову, забрав жінку на корабель і поплив назад. Стали вони собі жити, і старий з ними.

Тим часом Лугаєва мама довідалася від людей, що її син був великим сміливцем і загинув. Пішла вона його шукати. Іде, іде, іде.

Дні й ночі йде. Бог його знає, скільки вона отак мандрувала, аж якось бачить у степу: біжать чорти і сперечаються між собою. Один другого по обличчю – пах-пах-пах! А той другий каже: «Ти чого б’єшся?!» А перший лише шаблею – чвах! Відтяв голову. Третій каже: «Що ти зробив?» Підбіг, притулив голову, зірвав якусь травичку, приклав до шиї. Той чорт ожив, і вони побігли далі.

Мама й собі тої травички зірвала. Нарешті прийшла до палацу. Заходить, а син лежить неживий. Вона притулила голову до тіла, приклала травичку до шиї. Син і пробудився:

– Ох, як я довго спав.

Відтак почав усе згадувати, а згадавши, й каже:

– Ви, мамо, лишайтеся тут, а я піду шукати свою жінку.

Пішов до причалу, сів на корабель і поплив до тестя. Припливає до його королівства, шукає, де той мешкає. Ходить лісами, вже й зголоднів. Бачить: яблунька росте. Зірвав собі яблуко, з’їв. Коли мацає свою голову а на ній роги виросли – такі, як в оленя. Хоче йти, а роги не дають – за дерева чіпляються. Але якось боком-скоком, сяк-так перейшов ліс, вийшов на галявину, а там грушка росте. Він й собі думає: «З’їм ще й цієї грушки. Може, вмру. Бо з рогами я й так вже нікуди не дінуся…»

Як він ту грушку з’їв, так ті роги й відпали. Хлопець зрадів. Повернувся до яблуньки, зірвав із неї яблук, потім до грушки підійшов і з неї плодів набрав.

Доходить до міста, до тестевого палацу, де жив Ліктиборода з його жінкою. Набрав у кошик яблук, ходить під вікнами та й кричить:

– Купуйте яблука, купуйте яблука!

Жінка подивилася з вікна й упізнала його. Збігла вниз та й запитує:

– Це ти, Лугаю?

Він каже:

– Я. Тікай зі мною.

– Не можна мені втікати, – каже вона. – Ліктиборода все одно дожене і вб’є. Треба так зробити, аби його самого зі світу звести.

Лугай і каже:

– Ти купи в мене ці яблука, але сама їх не їж. Загадай зробити великий бенкет і скажи, що ти купила святих яблук. Нехай всі разом їх покуштують.

Жінка так і зробила. Скликали сусідніх королів і вельмож, а тоді вона подала до столу фрукти та й каже, що то святі яблука. Гості їх покуштували – і в усіх них повиростали пишні роги. Почали вони кричати та грозитися… Ліктиборода з рожищами бігає палацом і не знає, що робити; в його доньки роги заросли в стіну і вона не може й поворухнутись. Ще й жінка дуже захворіла (це вони так з Лугаєм домовилися) і просить:

– Певно, я буду вмирати, то признайся мені, чоловіченьку, хоч перед смертю: звідки в тебе така сила і чи можна її здолати?

Ліктиборода не хоче казати, але жінка просить та й просить. Врешті признався:

– Моя сила, – каже, – у дванадцятій горі, в золотій дірі. Гора раз на рік відкривається – моя сила показується.

А Лугай тим часом переодягнувся на ворожбита і ходить під вікнами, викрикуючи:

– Я вмію лікувати, я вмію лікувати.

Ліктиборода почув та й кличе його:

– Як вилікуєш нас усіх і мою жінку – віддам пів королівства, а ні – то вб’ю тебе.

Лугай зайшов до палацу, порізав грушок, дав усім покуштувати – роги й повідпадали.

Та Ліктиборода й далі сам не свій від горя: жінка от-от помре.

– Я вилікую твою жінку, – каже Лугай. – Нехай лише п’ять днів до її покоїв ніхто не заходить.

Домовилися.

Лугай побув п’ять днів зі своєю жінкою, про все в неї розпитався. Через п’ять днів виходять. Жінка вже весела, здорова. Ліктиборода на радощах питає Лугая:

– Що тобі дати, чоловіче, за те, що ти нас усіх врятував?

– Нічого не хочу, – відповідає Лугай. – Лиш дай мені пару добрих коней і на рік їсти. Я собі й поїду.

На то й пристали. Лугай зібрався в дорогу попрощався з жінкою й поїхав.

Їде, їде, через півроку добирається до тої гори, а там три орли – стережуть гору й нікого до неї не підпускають. Ті орли дуже голодні, бо Ліктиборода за своїми клопотами забув їх годувати.

Один орел спустився до Лугая – хотів його з’їсти. А Лугай каже:

– Не їж мене, орле. Я прийшов у Ліктибороди силу забрати.

– Ми тебе не пустимо, а тут-таки вб’ємо, – кажуть орли.

– Ні, – каже чоловік, – краще вбийте моїх коней, бо я мушу помститися Ліктибороді. Він колись переміг мене й жінку в мене вкрав.

– А ти вб’єш його? – питаються.

– Уб’ю, – каже Лугай.

– Тоді добре, – каже один із орлів. – Я беру коня і пораджуся з товаришами.

Вхопив коня, злетів на гору. Там орли коня роздерли, з’їли. Порадилися.

Злітає один орел до Лугая та й каже:

– Через три дні гора буде відкриватися. Як зайдеш туди – не барися, бо гора швидко закривається.

Узяв орел чоловіка на плечі, виніс на гору. Через три дні гора відкрилася. Звідти видно стало золотий стіл із золотою шухлядою. Лугай скочив туди, висунув ту шухляду, а там – скринька. Він ухопив її – і назад. Все ж трохи припізнився: гора відтяла йому п’яту. Орли поплювали йому на ногу, п’ята й загоїлася. Хлопець каже орлам:

– Летіть зі мною. Як розправлюся з Ліктибородою, будете жити в мене.

Сам сів на коня, що лишився цілий, і їде… їде, їде, і так йому кортить дізнатися – що ж у тій скриньці? Не втерпів – відкрив її, дивиться – а там дванадцять шершнів. Один із них просунув голову в щілину, а Лугай і відітнув її накривкою. Вже лиш одинадцять шершнів, далі десять, дев’ять…

Ліктиборода відчув, що слабшає. Почав кричати:

– Жінко, я захворів!

Жінка й рада. Думає собі: «Дістався нарешті мій Лугай до твоєї сили».

Доки Лугай доїхав додому, в скриньці залишився лише один шершень, Ліктиборода вже ні рукою, ні ногою не може ворухнути. Прийшов до нього Лугай, чортяка в нього й просить:

– Лиши мені хоч трохи сили. Я буду служити тобі.

– Ні, – каже Лугай, – з господарством свого тестя я і сам упораюсь, – і відрубав Ліктибороді голову. Тіло спалили, позамітали, а самі залишилися жити на тому королівстві.

 

Казка про Лугая

Казка з Карпат про супер-силу

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->