Казка з Карпат про супер-силу

Зібрав дід Іван своїх звірят на розмову і каже: “Колись давно дідусь відкрив мені секрет: як бути непереможним, але наказав нікому не розпoвідати. А ще він з самого малку привчив мене робити зарядку, і хоч я нікому не хвалився, про мою супер-силу вже дізналися усі люди довкола.”

Звірі зачудовано слухали діда Івана. Овечки кліпали очима і вертіли хвостами, песик поскладав лапки і не зводив погляду з діда, коник мирно жував травичку і уважно слухав, а кури тихесенько сиділи – чого від них ніколи й не дочекаєшся. Дід Іван обвів усіх поглядом і притишено сказав: “Тепер і я вам, звірята мої гарні, хотів би передати цю таємницю.”

Але порушити обіцянки дід не міг. Він попросив, щоб звірята прийшли зранку на подвір’я і виконали те, що він їм покаже. Наступного ранку ні світ, ні зоря, а перед хатиною діда Івана уже всі товчуться. Курчата застрибнули на коника і катаються, а песик довкола бігає і так дзвінко погавкує, що дідові у хатині вуха закладає.

Вийшов дід, постукав у дерев’яний щит, що під хатиною вже багато років висить. Звірі збіглися, обступили діда і чекають. Усім хочеться знати, як то бути найсильнішим.

“Розійдіться і станьте так, щоб довкола було багато місця”, – сказав дід Іван. Троє курчат вмістилося на порозі. Овечки стали півколом біля хати, а кінь та пес у центрі подвір’я. Тільки півень з куркою стали далі – біля курника.

“Всі готові? А тепер робіть те, що я вам казатиму”, – скомандував дід Іван. Звірята радісно загукали: “Готові! Готові!” Але над подвір’ям було чути тільки звуки квоктання, кукурікання, бекання, гавкання та іржання. Дід Іван усміхнувся і несподівано запропонував: “Робимо зарядку!”

Звірята здивувалися, вони чекали чого завгодно, але не зарядки. А песик навіть розчаровано присів і опустив хвоста. Курчата також похнюпили свої дзьобики. Але дід Іван на те не зважав і далі приказував: “Починаємо зарядку всі разом, розминаємо по-черзі всі ніжки й лапки: раз-два – сюди круть, туди круть, три-чотири – туп-туп-туп.”

Дід сам робив вправу, а за ним усі повторювали. А потім курчата підбігли до песика і застрибнули йому на спину. Вівці й собі давай стрибати як акробати. Менша вискочила на спину середньої, серередня на найбільшу і давай приспівувати: Бе-бе-бе – файно йде) Лише коник старанно робив завдання – тільки було чути: шух-шух-шух та цок-цок-цок. Гарні підкови у коника видавали такий дзвінкий звук, бо він тупав на кам’янистій частині подвір’я.

Дід трохи вгамував непосидючих звірят і запропонував далі: “Сіли-встали, сіли-встали, відпочили й повторили”. І відразу ж приступив до вправи. Тут звірята розділилися на дві групи: одні присідали швидко, інші – повільно. Тепер коник поважно сідав на всі чотири ноги і так само неспішно вставав. А курчата вже встигли за цей час по 10 разів поприсідати.

Песикові присідання не дуже сподобалося і він почав підганяти овечок. Як котрась присяде, та й затримається на хвильку, то песик її кусь легенько за лапу і овечка відразу ж на ноги підстрибує: беее-беее! А курка з півнем тільки поглядали на усіх і повторювали рухи, вони нікому не заважали і ніхто їх не турбував.

“Настав час покачатися, – вигукнув дід, – Вправо-вліво, вправо-вліво і на сусіда поглядаючи усміхайтеся!” Ну тут у звірят настав хаос – всі почали котитися у різні боки і настрибувати один на одного. Вівці як навалилися всі разом на песика, то він не те що курснути жодну, він і зуби показати не міг. Але коник як боком штовхнув клубок овець, то й вони і розлетілися у різні боки.

А курчата справились на відмінно – покрутилися всі разом в один бік, потім в інший і тільки шусть-шусть все з більшою силою вертілися, що було видно тільки жовті клубочки, котрі туди-сюди крутяться.

“Ну простих вправ нам вистачить, тепер будемо складніші робити”, – витягнув дід довгу жердину з-під хати. “Починаємо стрибки у висоту – кожному підберемо завдання залежно від його зросту”, – сказав дід. – “Хто перший?” Песик тут же підбіг до діда Івана, підстрибнув  і лизнув його за руку. “О, є доброволець”, – \усміхнувся дід. Він виставив планку і кивнув, мовляв, можна! Песик розігнався та як стрибнув – перестрибнув! Гав-гав-гав – радісно подав голос пес.

А вівці вже й собі позбігалися до господаря. Дід подивився на них і каже: “А ви, мої біленькі, будете стрибати одна через одну. Ставайте у ряд!” Поставив овець дід за зростом і тільки видно, як котрась овечка перестрибує через свою сусідку: скік-скок, скок-скік, скок-скок, скік-скік. Всі справилися.

Курчата ще ті спортсмени – вони до дідуся підійшли вже стоячи один на одному. Тому дідусь їм трішки ускладнив завдання. Спочатку курчата застрибували на спину песика і робили драбинку із трьох курчат, а потім по одному перестрибували на коня. От тільки коник не захотів стрибати у висоту, але він піднявся на задні ноги і показав, що може так довго стояти.

Ох розігрілися всі та розворушилися і наче, як сильнішими стали. А дідусь, усміхаючись, каже: “За наступними секретами супер-сили приходьте завтра.” Звірята почали покрикувати, що хочуть вже все зробити, щоб супер-силу отримати, але дідусь на їхні прохання не зважав.

З того часу кожного ранку збиралися звірята на подвір’ї та й робили зарядку разом з дідом, він показував їм все нові вправи та розповідав, як зміцнювати спину, лапи, ніжки, крила. Ця традиція всім так сподобалася, що ніхто вже й не пригадував, що дід мав розповісти про таємницю сили. І якщо часом овечки просипали, песик застрибував до них і легенько покусував: кусь-кусь. І вівці – оп-оп-оп – вибігали одна за одною до гурту.

Одного сонячного ранку дід поглянув на своїх спортсменів і каже: “Ви всі навчилися робити зарядку і так гарно вам це вдається, що стало улюбленим спільним заняттям. Думаю, що настав час розповісти вам таємницю моєї супер-сили. Секрет у щоденних тренуваннях. Мій дідусь муштрував мене ще змаленька. Коли я підріс, то він мене навчив дерево за чуб ловити і пригинати до землі.” Звірята обступили діда Івана і радісно попискували – вони відчували гордість за свого сильного господаря.

“Тепер й всі ви стали набагато витривалішими”, – говорив далі дід Іван. – “Але є ще один секрет супер-сили і зараз ми всі підемо його випробовувати” Відкрив дід хвіртку і вказав на стежину, що вела з подвір’я у ліс. Ступив крок, махнув рукою, щоб усі рушали за ним і потупав по стежці. Вже за кілька хвилин перед подорожніми відкрилися лісові краєвиди. Дід впевнено йшов поміж дерев і розсував гілля ялинок, а по його слідах ступали звірята. Раптом поміж деревами з’явився чорний отвір. Ніхто не був полохливим, але ніхто й не поспішав туди заходити.

“Не бійтеся, ходіть зі мною”, – спокйно мовив дід Іван і зник у темряві. Слідом відразу пішов коник, песик та вівці. А кури з курчатами скупчилися і все ніяк не можуть наважитися зайти. Страшно їм. Аж чують вони гукає дід: “Перший крок-темно, другий крок – темно, третій крок – вже світло. Ходіть, кури й курчата до нас.” Курка з півнем застрибнули в темий отвір, а курчата побачили такий гарний кущ ягідок і підійшли спробувати їх. В цей час кури опинилися посеред освітленої печери поряд із своїми друзями. Дивляться звірята – вогнище палахкотить і по стінах тіні скачуть.

“А познайомлю-но я вас з моїм другом-динозавриком”, – усміхнувся дід. – “Виходь, друже!” Маленькими кроками із середини печери вийшов зовсім невеличкий, дуже гарний звір і усміхнувся: “Привіт, я динозаврик. Добре, що ви до мене прийшли.”

Звірята відразу підступили знайомилися з динозавриком. Він виявився для них цікавішим від усіляких супер-сил. Це ж новий друг! Песик тричі лизнув динозаврика за лапку і радісно дзявкнув. Вівці тулилися до динозаврика і зігрівали його своїми теплими і м’якими боками.

Аж тут почулося радісне попискування курчат – вони саме застрибнули в печеру і побачили динозаврика. Виявляється, вони вже раніше бачилися – перед мандрівкою курчат по найвищих горах у Карпатах. Курчата підбігли і почали обіймати динозаврика крилами. Це розслабило і розвеселило їх, що всі почали посміхатися.

“Отут можна отримати величезну силу”, – показав дід Іван на вогонь посеред печери. – Хто хоче перевірити? Обережно перестрибуйте через вогонь!”

Динозаврик закликав нових друзів стрибати через вогник. Кожному підказував, з якого боку краще підходити і в який час, щоб не попектися. Всі перестрибнули, тільки кури не захотіли – надто велике для них було вогнище і могло обсмалити їм крила.

Відчули звірята величезну силу, яка їх наповнила. “А приходь до нас на зарядку!”, – запропонував дід динозаврикові. Але він тільки покрутив головою і його очі стали сумні. “От лихо, я й забув, що тобі з печери нікуди виходити не можна”, – зітхнув дід Іван. Аж тут песик почав гавкотіти і все вибігав та повертався назад до дракончика. “А це ідея!” – сказав дід Іван. – “Тепер ми будемо в печеру на зарядку приходити. Тут завжди світло.”

Припала до вподоби усім така ідея та й вирішили звірі на зарядку вгості до динозаврика заходити. А усіх, хто хоче бути сильним та здоровим дід Іван закликає щодня тренуватися і приєднуватися до них на зарядку.

Динозаврик навіть пісеньку-розминку придумав і співає, коли всі сходяться:

Танцюй, стрибай і ве-е-се-е-ли-и-ся!

Ти на зарядці – а тут си-и-л-а-а вся-я!

Тепер твій час – спортом за-а-й-ма-а-й-ся.

Який чудовий по-о-о-чаток дня-я-я-я!

Тож якщо десь почуєте цю співаночку, то можете бути певні, що це наші звірята на зарядці) І ще вони переконані, що усі діти в світі роблять зарядку, щоб бути супер-сильними.