У пошуках слідів

В мене часто складалося враження, що ми з Вестом — справжні детективи. Принаймні поводилися ми саме так. Прошукували цілі квартали, вичікували мешканців різних будинків під під’їздами, з надією побачити тих, кого ми шукали. Але і я, і Вест розуміли: цього замало. Світ такий великий, а ми такі малі, що я втрачав надію знайти їх. Проте Вест був настроєний на успіх і своїм оптимізмом він підзаряджував мене, просто як батарейку, що сідає. А й справді, хіба маленька муха-цокотуха не може облетіти весь світ? А я його лапками обійду!

Наші пошуки не давали належних результатів, тож Вест вирішив розпитувати у інших звірів чи бачив хтось такого-то хлопчика, чи таку-то дівчинку. Хтось повинен був їх побачити і запам’ятати.

Ми розпитували всіх, хто зустрічався на шляху. Хтось співчутливо хитав головою, інші насмішкувато переглядались. Були й такі, що щиро намагались допомогти: приносили нам щось поїсти з домівок, обіцяли, що розпитають про дітей у своїх знайомих.

Не раз ми потрапляли у бійки. Про це я розкажу одну історію.

Тоді ми були дуже голодними і не знали, де дістати їжі. Уже декілька днів ні я, ні Вест нічого не їли. Потрапивши в якийсь провулок, я помітив великий кусень м`яса. Воно було нашим порятунком.  Моє горло аж стислось від голоду. Я подивився на Веста – у нього, очевидно, також. Я боявся, що це  м’ясо — лише плід моєї уяви, і зараз, підійшовши ближче до м`яса, я прокинусь, а марево зникне.

Але цього не сталось. Натомість я побачив ще двох котів,  які йшли до кусня з іншої сторони провулка. «Ну, що ж, поділимось!» — пробігла думка. Кусень був великим і ми б могли це зробити. Усім би вистачило. Але коти, що стояли навпроти нас, ділитися не хотіли. Спершу я подумав, що ми маємо відступити, але сил йти далі не було. Для нас це стало б початком кінця. Схоже Вест думав так само, бо подивившись на нього, я побачив як він зашипів і прийняв захисну позу. Я зробив те саме, а інші коти почали на нас наступати. Далі все було дуже швидко і голосно. Кожен з нас відчайдушно м’явкав, шипів і впускав кігті одне в одного.

Раніше я вже бився з іншими котами, але ми робили це просто так, для розваги. Ми вовтузились на підлозі, та билися лапками без кігтів. Ніхто з нас їх не випускав, тому битися було навіть приємно. Ця бійка була зовсім не схожою на ті, в яких я брав участь у себе вдома.

А далі сталося те, чого я не очікував. Я почув голос хлопчика. Він голосно закричав, а потім кинувся до нас. Він прогнав інших котів, а потім пильно придивився до Веста, а Вест в той час вже готувався до стрибка. Обоє вони кинулись одне до одного. Хлопчик почав весело сміятись, а Вест задоволено муркотіти. Я нічого не зрозумів. Та через п’ять хвилин, коли вони вдосталь натішились, Вест все пояснив. Це був Денис — хлопчик, якого ми шукали. Ми знайшли його! Який же щасливий я був, а Вест вдвічі щасливіший.

Виявилось, що все в хлопчика добре. Ми дізналися це після того, як він приніс нас обох до своєї квартири. Родина хлопчика прийняла назад Веста і мене також взяли до себе. Роберт тепер був набагато добрішим, Анжеліка знову усміхалась, а Вікторія вже розмовляла. Вест відшукав свою сім’ю. Я щиро радів.

Але я не затримався у них довго: мене чекали пригоди. Попрощавшись з Вестом, я тихенько вибрався з квартири і пішов знову на захід. Часто згадуючи нову Вестову сім’ю, я розумів, що саме у них було неправильним і, що заважало їм жити щасливо. Їм заважало багатство. Воно не давало їхньому щастю розростатись. А як тільки їхнє майно скоротилось, як і проблеми Роберта, усі стали жити спокійніше та веселіше.

Рушаючи далі я твердо знав, що багатство — не основа щастя. І бути щасливим набагато приємніше, аніж бути багатим.