Як рятували країну Мережи́ну

Звісно, настрій був, прямо сказати, не зовсім.
Клубозяка тримався лапками за вузликову голову, розхитуючись маятником, із сторони в сторону:
– Ай-яй! Програли! Ми програли! Повне неподобство!
– Ай-я-яй! Мотузько! Ой-йо-йой! Як же так. Що робити? – голосив Нитусь.
Євген картав себе, що це його ідея. Але треба було проаналізувати в чому помилилися, що пішло не так:
– Якби ми знали, що нитки трухляві… Я не врахував це…
– Авжеж, трухляві! Ти бачив вирази облич мережинців? – відповів Клубозяка, і зімітував скляний погляд. – Який вираз обличчя такий і результат роботи. Так би мовити, результат на лице.
– Чого ж ми хотіли?! То павукові нитки, а не наші мережинські, – підсумував Нитусь.
– Тоді треба з ваших ниток сплести, – обережно запропонував Євген.
– От розумник! – вигукнув Клубозяка. – Якби у нас були наші нитки, ми б були ого-го!
– А це? – Євген вказав на горщик з чималеньким деревом, нитки-гілочки якого вже великою гіркою вкладалися на підлозі.
Нитусь зрадів:
– А ти голова! Зараз ми втрьох швиденько зробимо найміцніше плетиво у світі!
– І справді голова! – радісно додав Клубозяка. – А я думав, що у нього голова, щоб ногам була робота її нести.
Всі троє взялися до справи. Клубозяка прудко-шпарко робив плетиво маленькими лапками. Вузлик, рядок, вузлик, рядок. Нитусь спицями вив’язував рядки з іншого боку. Євген накручував нитки у клубки та подавав друзям. За короткий час полотно було готове.
– У! Міцнюче! – спробував Клубозяка вкусити вузлики.
– Так! – потягнув Євген полотно в різні боки. А потім замислився. – От тільки… наше плетиво – воно кольорове. Павук його ще зверху помітить.
– Не бачити нам волі, – зітхнув Нитусь.
– Авжеж, шнурковий гаплик нам, – додав Клубозяка. – А я вже наспівую: свобода, свобода, мотузяна незалежність.
– Є одна ідея, – стихнено вимовив Євген, знаючи, що несподіванки можуть налякати декого до гикавки. – А що, якщо ми нашу ковдру заховаємо під чорну?
Клубозяка засміявся:
– Правильно, і скажемо: ану, знайди нашу ковдру, щоб тобі засліпило нитками твої жахливі оченятка!
– Приблизно якось так, – посміхнувся Євген. – Павук спуститься донизу, не побачивши її. Стане посередині, а ми його і схопимо.
– Так! Так! – зрадів Нитусь
– І викинемо геть, щоб його трухляві нитки побрали, – додав Клубозяка.