Як рятували країну Мережи́ну

Євген прокричав:
– Друзі співаймо, співаймо щосили!
Клубозяка щосили стягуючи кінцівки полотна вигукнув:
– Хай яскравою буде країна!
– Щаслива, мирна, вільна Мережи́на, – тихо мовив Нитусь.
– Надія у серці, воля в душі, – продовжила Мотузька.
– Голосніше! Прокидайтеся! – кричав Євген.
Один за одним мережи́нці почали співати:
– Ми шворочки, мотузочки, шнурочки,
Усміхнені моточки та клубочки!
Яскравими нитками вишиваємо
І темних кольорів ми уникаємо.
Євген щосили стягував плетіння. От-от і він зв’яже Павука. Але не вистачало нитки, щоб зафіксувати.
– Ой, Клубозяко, давай ще тягни, бо полотно от-от розійдеться.
– Та тягну ж, – ричав Клубозяка, втримуючи краєчок плетива з усіх сих. – А щоб тебе трухіль побрала, невгамовний поганцю.
Павук пручався та ричав:
– Зараз-зараз. Я тебе зараз дістану.
– Маленького шматочка не вистачає, – жалівся Євген.
– Що ж робити?! – хвилювався Клубозяка.
Остання ниточка! Так, хлопець згадав про останній маленький шматочок, що лежав у нього в кишені. Шматочок за допомогою якого він може повернутися додому. Не вагаючись, Євген дістав його і міцно зафіксував ним полотно.
– Співайте, співайте, голосніше! – закликав Євген.
– Ми дружні, волелюбні, працьовиті,
Сумлінні, чесні, добрі, та відкриті!
І хай яскравою завжди буде країна –
Щаслива, мирна, вільна Мережи́на!
Мережи́нці прокидалися, голоси ставали дзвінкішими, повітря наповнювалося волею, а простір осяювали яскраві кольори, виміщуючи сірість та знищуючи темінь.