Як рятували країну Мережи́ну

– Тепер вимушені ховатися, – додала Мотузька.
– Нам тут, безперечно, подобається. Але так хочеться яскравого сонечка, блакитного неба, – замріяно мовив Клубозяка. – А не оту всю трухіль та очманілість.
– Тому ми тебе і покликали на допомогу, – мовив Нитусь.
– Мене? Чим я можу допомогти? – здивувався Євген.
– Нам потрібен шматочок ниточки за допомогою якої ти потрапив до нас, щоб виростити нитчасте дерево, – пояснила Мотузька.
– А далі?
– А далі ми не знаємо, – зітхнув Нитусь. – Але знаємо, що повинні бути вільними.
Євген дістав з кишені червону ниточку.
– Головне – не загуби її, без неї не зможеш повернутися додому, – застережив Нитусь.
– Як я повернуся додому, якщо вона і вам потрібна?
– Трошечки-трошечки, – заспокоїв Нитусь.
Відірвавши маленький шматочок від рятівної ниточки, Мотузька посадила його в горщик. І прямісінько на очах плетиво почало проростати та зростати. Вище-вище і от уже чималеньке деревце з яскравими різнокольоровими пасмами виросло та розхитувало барвистими нитчастими гілками.
– Є ідея! – вигукнув Євген.
Клубозяка від несподіванки аж здригнувся:
– Чого кричиш? На мене від остраху гикавка нападе. Гик. Ну от, гик, напала. Гик.
– Вибач, не знав.
– Нічого, у нього таке трапляється, коли він лякається. Але є від цього ліки, – посміхнулася Мотузька і показала звичайнісіньке дзеркало. Дівчина поставила його на стіл неподалік від Клубозяки. Той міцно заплющив очі, підійшов до дзеркала, скривив мармизу, розплющив очі, і… перелякався свого віддзеркалення. Від переляку голосно скрикнув і, навіть, перевернувся. А головне, він припинив гикати.
– Дякую, – вклонився Клубозяка. – Без гикавки спокійніше. То яка у тебе була ідея?
– Ми можемо обплутати Павука його ж плетивом: прив’яжемо нитки з чотирьох кінців чорної ковдри, заховаємось, а коли Павук спуститься на неї, ми разом зв’яжемо його.
– Чудова ідея! – погодилися всі.