Як рятували країну Мережи́ну
– Вам не зрозумілі мої слова? – викрикував своє незадоволення Павук. – Хто вам дав свободу, хто вам дав вибір? Хто вам подарував життя?
Всі істоти, як один, слухняно вказали на Павука.
– От і будьте вдячні мені! Ваше життя неймовірно цікаве, коли ви робите плетиво з чорних ниток. Мережи́нці, жителі країни Мережи́ни – ви вільні! У чому ваша воля? А в тому, що ви можете плести таку гарну річ. Ви багаті, бо маєте стільки чорних клубків, що навіть я вам заздрю. Ну а тепер досить добрих слів, нумо, мої любі, до роботи, адже вам подобається так вільно працювати.
Мережи́нці слухняно розійшлися. Павук схопивши чорне полотно, швидко поліз нагору, зникнувши в темному небесному проваллі.
– Я потрапив до країни Мережи́ни, – здогадався хлопець.
Несподівано, поблизу впав чорний клубочок. Далі ще і ще.
«Що за клубкопад», – подумав Євген та обернувся. Неподалік за сірим колючим кущиком ховався хлопчик-Шнурочок. Він не був знебарвленим, як інші мережи́нці, а навпаки, своїм кольоровим вбранням дуже вирізнявся в темному просторі. Випереджаючи Євгенову реакцію, хлопчик миттю приклав палець до рота, показуючи, що «ані звука» та махнув рукою, запрошуючи іти за ним.
За декілька кроків, хлопець кудись щез, немов провалився під плетену землю.
– Чудово! І куди він подівся?
З-під землі вигулькнула нитчаста голова, запрошуючи до плетеного підземелля. Євген на мить завагався. На поверхні страшно, а що буде знизу? Але діватися нікуди, треба іти. Декілька поворотів та переходів в плетеному підземеллі і хлопці ввійшли до яскраво освітленої, барвистої кімнати. Після сірої поверхні та темного тунелю, кольори ледь не засліпили очі.
Євген роззирнувся навкруги. Все навколо було нитчастим, вив’язаним, вишито та прикрашено різноманітними візерунками. Посередині стояв плетений стіл, накритий мережчатою скатертиною. Вздовж стін на полицях красувалися яскраві горщики з дивовижними нитчастими квітами, та висіли вишивані картини з барвистими ланами, лісами та квітниками.
Напроти Євгена стояли хлопчик-Шнурочок та дівчинка-Ниточка.
– Я Нитусь. А це сестричка моя, Мотузька.
– Дуже приємно, Євген.
– Теж мені! Відкрив кольори клубків! Ми знаємо, хто ти! – несподівано швидкомовив чийсь чудернацький голос. І тоді Євген помітив на столі дивного равлика з величезним клубком на спині. Равлик був сплетений з жовтих канатиків, мав велику голову з нитчастого вузлика зверху якої стирчали нитки-ріжки з великими очима. Пересувався той на маленьких ніжках та мав довгенькі передні лапки.
– А ти хто? – запитав Євген, вказуючи на дивака.
