Як рятували країну Мережи́ну
Чи то нитки стали величезними, чи сам Євген став маленьким, але з шаленою швидкістю хлопчик пролітав крізь ниткові тунелі та тканинні сплетіння. Повороти, розвороти, вверх, низ. Аж подих захоплювало.
Ще декілька крутих підйомів, нитчастих завертань та трамплінів і тунель скінчився. Тканинний вихор зник, а хлопець опинився на твердій поверхні.
Навколо все було незнайоме, крім того сіре та абсолютно безбарвне.
– Де я?
Від чужинності та сіроколірності стало страшно.
– Ніби хтось знебарвив все навколо. Куди ти мене привела? – подивився хлопець на червону ниточку, яку міцно тримав. – І Ворона щезла, хоч би пояснила щось.
Євген заховав нитку в кишеню та попрямував сірою пусткою до темних пагорбів, що височіли вдалечині. Він постійно озирався, намагаючись, хоч когось помітити. Але нікого.
Безколірність має свою негативну силу. Вона тихцем забирає настрій, та заселяє страх. Поволі на очі почали накочуватися сльози:
– Агов! Чи є тут хтось?! Допоможіть! Де я?!
Такого безжиттєвого простору він ще ніколи не бачив. Тиша тисла на вуха. Ані комарика, ані вітерця. Під ногами земля, ніби вив’язана з ниток, але абсолютно безбарвна. З неї стирчали зів’яло-зсохлі сірі рослини дивної форми. Одні були схожі на ниткові клубочки, інші на ниткові пасма. Але всі вони розсипалися на попіл при найменшому торканні. Євгенові ставало все страшніше і страшніше. Чи є звідси вихід?
Перейшовши пагорби, хлопцеві відкрився краєвид величезної сірої галявини якою чимчикували дивні сіро-безколірні істоти.
– Нарешті, хоч хтось тут є, – з’явилася в Євгеновім серці надія. Хлопчик стрімголов побіг прямісінько до невідомих істот.
Підбігши ближче, було зрозуміло, що це живі ниточки, шворочки, канатики. Кожен з них робив свою справу. Осторонь сиділи Мотузочки які перебирали чорну пряжу та змотували її в нитки. Ці нитки спадали до інших Шворочок та Канатиків, які монотонно змотували клубки. А вже по центру сиділи ті Мотузочки та Шворочки, які вив’язували спицями велетенське чорне полотно.
