Як рятували країну Мережи́ну

– От нечемо, – образився той. – Вихований хлопчик сказав би: Шановний, Клубозяко, вибач, я тебе не побачив. А хто, дозвольте запитати, ти такий? А я б тоді з гордістю відповів би: Я – Клубозяка.
Клубозяка гордовито видовжився, та підняв угору свого маленького носика.
– В-вибач, шановний, К-клубо-зяко. Якщо я тебе образив.
– Не образив ти його, – заспокоїв Нитусь. – Він сам на себе ображається, бо маленький.
– Хм, маленький, але спритненький! – відказав той.
– Це правда, – посміхнувся Нитусь. – Краще за тебе ніхто не зав’язує вузлики.
Клубозяка зосереджено зсунув брова та швидко зав’язав чималенький вузлик у себе на голові із нитчастих ріжок. Це всіх насмішило навіть його самого.
– У вас тут весело і красиво. Але чому на поверхні так сіро та страшно? Чому ви ховаєтеся? – запитав Євген.
– І! А що, та Ворона тобі нічого не пояснила? – здивувався Клубозяка. – От летюча безвідповідальність! Я ж її як відповідальну шворочку просив.
Мотузька посміхнулася:
– Треба було просити як Ворону, а не як шворочку.
– Хто ж знав, хто знав… Побачиш її – передавай мої вузликові вітання. А зараз давайте посьорбаємо чаю з клубкоцвітиків в прикусочку з ниткосмаколиками, – погладив свій животик Клубозяка, – і все смачнесенько розповімо.
Дуже швидко на столі опинилися плетена тарілочка з нитчастим печивом та чашеки-клубочки з ароматним чаєм клубкоцвітиків. Це надало такого приємного домашнього затишку, що, навіть, страх кудись подівся.
– Наша країна Мережи́на, – розпочав Нитусь, зробивши ковток чаю. – Ми дуже щасливий, добрий і співочий народ – мережи́нці. Наші гарні дівчата-ниточки та мами-шворочки вирощують яскраві нитки, а татусі-канати та хлопчики-шнурочки обробляють землю, щоб гарно родила… але… так було… – похмурнішав розповідач.
– Ні-ні-ні не втрачаємо надії! Ми є, ми будемо, обов’язково! – дзвінко підтримала Мотузька.