Жила колись дівчинка. Якось мама купила для неї велику вовняну ковдру. І була та ковдра якогось незрозумілого кольору – чи то блакитного, чи зеленого, чи синього і з якимись дивними малюнками. Дівчинці та ковдра відразу не сподобалась, але мама сказала: – Не вередуй, нормальна ковдра, натуральна, тепла. – І взагалі, не дратуй мене! – поклала ту ковдру дівчинці на ліжко і вийшла з кімнати. Раптово з книжкової полиці, що стояла поряд із ліжком, стрибнув кіт Тимко і з нявканням сховався під стіл. Від несподіванки дівчинка відскочила назад і випадково натиснула...
– Зоряний лебідь, прямо над галявиною, – вигукнула Біла Польова Миша, побачивши сузір’я на оксамитовому нічному небі. Маленький Їжачок теж звів погляд, придивився і несміливо додав: – Лебеді… – А де ж другий? – Здивувалася Біла Польова Миша. – Під крильцем, – прошепотів Маленький Їжачок і взяв Білу Польову Мишу за лапку… Автор: Єкатеріна Кулік (Переклад Оля Гуйван)
Хельга не пам’ятала, скільки часу пройшло, як її, красиву німецьку ляльку, заховали у велику коробку разом з іншими іграшками. Їй здавалося, що наступного дня вони знову будуть грати зі своєю маленькою господинею. Але ні наступного, ні після, ніхто не підходив до коробки. Діти виросли і роз’їхалися, в будинку було тихо, і коробка з іграшками нікого не цікавила. Було темно і сумно. Йшов час, Хельга перестала розрізняти дні і ночі. Скільки пройшло часу? Рік? Два? Або набагато більше? Та якось до господаря прийшов незнайомець. Вони підійшли до коробки з іграшками, витягли...
Жили колись вільні люди. Хлопці були працьовиті, дівчата красиві, діти розумні, старці мудрі, а як треба було, то всі вони вміли і за себе постояти і батьківщину захистити. Земля була своя і дуже родюча. Кожен день сходило Сонце, люди вклонялися йому. І Сонце було вдячне людям. Воно подарувало їм вогонь. Не той вогонь, що спалює все навкруги, а той, що вказує шлях у темряві, що не дає змерзнути, що годує, що розказує казки надвечір. Мала часточка цього вогню знайшла місце в кожному людському серці. І люди берегли той вогник і...
Колись давно, коли День і Ніч гуляли на Землі і гралися майже як маленькі діти, ластівки були білими, як хмари у небі. Вони були такі білесенькі, що навіть могли у тих хмарах заховатися, ніби в солодкій ваті. Коли йшов дощ, ластівки куталися у хмарах. Але не у всіх – бо грозові, сірі хмари були дуже холодними, і навіть трохи колючими. Так от, ті білі хмари, які плавають по небу в сонячні дні, та перетворюються то на зайця, то на яблуко, то на квітку – були для ластівок майже як каруселі....
Полетіла якось оса шукати пух, щоб збудувати собі гніздо, і травинкою поранила ніжку. Потекла кров і одна краплинка попала в око горобця, що дрімав у листі. Злякавшись, горобець скрикнув. Почувши цей крик, прокинулась ластівка, полетіла і вдарилась об тамтам. Відгук тамтама розбудив мавпу, яка спала на верхівці дерева. Мавпа з переляку так труснула дерево, що з нього зірвалось кілька зелених плодів. Один з них влучив у голову селянина, який відпочивав під деревом, і той помер. Світ нагадує павутину: досить торкнутись однієї з ниточок, щоб затремтіло все мереживо.
Один хлопець одружився на дівчині заможній, та недбайливій, але пообіцяв, що ніколи її бити не буде. Молода дружина жодної роботи не робила, а тільки й знала що плентатись від хати до хати, плітки розпускати і робити негожі справи. Але чоловік її жодного разу не вдарив. А тільки одного разу вранці, йдучи на роботу, наказав кішці: – Наказую тобі, кішко, поки мене вдома не буде, всі справи в домі зробити. В хаті чисто прибери, обід до полудня звари та веретено пряжі напряди, а коли не зробиш все чин чином, то, як...
Взимку лісові мешканці полюбляють грати у хованки. У найхолодніші дні вони ховаються у своїх домівках під пухнастими ковдрами та мріють… Про пиріжки з грибочками, про полювання на сонячні промінчики, про липовий мед та медвянві пряники, про катання на санчатах, про гру у сніжки, про прикраси для ялинки, про подарунки, а також про те, що незабаром – Новий рік. І тільки Маленький Їжачок дуже заздрить Допитливій Вороні та, вкрившись з головою ковдрочкою із кольорових клаптиків, мріє навчитися літати… Автор: Єкатеріна Кулік (Переклад: Олена Авраменко)
Якось, морозяного ранку Маленький Їжачок вирушив на прогулянку білосніжним лісом. Сонечко саме припорошило рожевими блискітками верхівки дерев, немов новорічне пісочне печиво цукровою помадкою. Сніг рипів під червоними чобітками. Пухнасті сніжинки лоскотали рожеві щічки. – Кра-са-а-а-а, – прокричала Ворона, яка пролітала повз… “Краса”, – проказав подумки Маленький Їжачок, а потім додав: “дуже холодна краса”. Сніг як і далі рипів під червоними чобітками. Тільки тепер вони крокували все швидше. І тоді маленький Їжачок вирішив, що він давно не заходив у гості до свого найкращого друга Вовченяти. – Маленький Їжачку, – зраділо Вовченя,...
Одного літнього ранку Маленький Їжачок вийшов із будиночку і зовсім випадково побачив, як із неба прямісінько на нього впали два сонячні промінчики. “Які вони тендітні та зґрабні”, – подумки відзначив Маленький Їжачок, стаючи навшпиньки і потягуючись. І раптом він завмер… Ці промінчики нагадали йому Білу Польову Мишу, з якою вони нещодавно бавилися у хованки біля ставка. І серденько закалатало швидше… Маленький Їжачок збагнув, що він чи не вперше у житті закохався… по-справжньому. Тобто не так, як це траплялося зазвичай – у всіх одночасно: у мариновані лисички, в росу біля ґанку, в...
