Як Вовк царем звірів хотів стати

Одного разу в Казковому лісі сталася незвичайна подія: захотів Вовчик замість Лева  Царем звірів стати. Захотіти то він захотів, а от втілити цей намір у життя, не знав.

Посидів Вовк, посидів, подумав, подумав і вирішив за порадою до Кабанця податися. Сказано – зроблено.

Тож через пів години стояв Вовк перед Кабанцевою оселею, яку кмітливий господар облаштував під корінням дуба. Ще й дзвоника прилаштував, а під ним – табличку: «Дзвонити 2 рази». Вовк на напис не зважив, а щосили загупав лапою по дубу. Аж благенькі двері заторохкотіли:

–         Гей, Пацик, відчини! Відчини, чи тобі заклало?

–         Ну хто там бешкетує? – почулося сердите рохкання.

–         Це я, Вовк.

–         А, то це ти?

–         Я.

–         Точно ти?

–         Та я. Відчиняй швидше!

–         Ну що ж, заходь, сказав Кабанець й нарешті прочинив двері.

Вовк та Пацик зайшли до просторої кімнати, де стояли стіл, два

зручних крісла та ліжко.

Вовк, не чекаючи, доки Кабанець запросить його хоча б сісти, розвалився на канапі ще й запалив цигарку. Пацик тільки здивовано рохнув.

–         Слухай, Кабан, у мене до тебе справа є, – почав Вовк.

–         Взагалі то. Можна бути й ввічливішим, – почав було господар.

–         Та ти слухай, – перебив його вовк, – захотів  я Царем звірів

стати.

–         А як же Лев? – запитав Кабанець

–         Та що мені Лев? Що мені Лев? Він у мене буде гопака

танцювати, – почав вихвалятися Вовк, – мені головне що? Мені головне – підтримка! Ось я і хочу, щоб ти мене підтримав.

Запанувала мовчанка. Нарешті Кабанчик заговорив:

–         Знаєш що, Вовчику, ідея, звісно, непогана, але… То ж все таки

Лев. А ти – Вовк. Ну, то ти б того…краще не втручався в Левові справи.

–         Що, що?! Я не зрозумів: ти з ким зараз розмовляєш? Я

запитую: ти з ким зараз розмовляєш?! З майбутнім Царем звірів.

–         Ото й воно, що з майбутнім. Ти іди краще, Вовчику, а то я

починаю нервуватися. А ти знаєш, що може статися, коли я нервуюся, – сказав Пацик і показав ікла.

–         Теж мені. –процідив крізь зуби Вовк і сплюнув недопалок,

Кабан якийсь. Не хочеш – ну і не потрібно. Я до Лисиці піду.

–         Іди собі. Ніхто тебе тут не тримає, – згодився Пацик Вовк

хряснув дверима і почимчикував до Лисиці.

А та саме приміряла розкішні коралі, коли Вовк без запрошення

посунув до її помешкання.

– Хай, сестрице!

– Хтось тут чемність загубив, – промовила Лисиця, – я тобі така сестра, як ти Цар звірів.

– А ось і помиляєшся, – самовпевнено почав Вовк, – я і є справжнісінький Цар звірів.

– Та що ти кажеш? – з іронією сказала Лисиця.

– Так от. Я прийшов, щоб ти мене підтримала, допомогла.

– Як це я тебе буду підтримувати? «Вовк, Вовк» мені на весь ліс волати, чи що?

– Ну, звісно, не задарма, –  почав той, – я віддячу.

– Вовку, Вовку! Живу я небідно й допомоги твоєї не потребую. Іди собі своїм шляхом й іншим не заважай. Давай, давай, забирайся звідси. Швидше! – підганяла Лиска.

– А я, а я … , а я зайців зберу, – нарешті здобувся на слово Вовк.

– Швидше. Швидше, – виштурхувала Лисиця.

Зовсім засмучений потяг Сірий до зайців.

–         Агов, ви, куці, ану  йдіть Царя звірів слухати.

–         Хто Цар? Ти Цар? – здивовано запитав Старий Заєць.

–         Я.

–         А ось і неправда. Лев – Цар звірів. А ти… який ти Цар? Ти

так. І, взагалі, не заважай, Вовче. Кожен займається своєю справою. один ти ходиш.

Повернувся Вовк до свого лігва, махнув лапою і пробурмотів:

«Знав же, що чужими руками добре тільки жар загрібати». Та, певне, забув   він, що до чужого черевика не варто ноги сунути.

Забута історія

Забута історія

Про нечемного Вовка та вихованого Вола

Про нечемного Вовка та вихованого Вола

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->