Як Вовк царем звірів хотів стати

Одного разу в Казковому лісі сталася незвичайна подія: захотів Вовчик замість Лева  Царем звірів стати. Захотіти то він захотів, а от втілити цей намір у життя, не знав.

Посидів Вовк, посидів, подумав, подумав і вирішив за порадою до Кабанця податися. Сказано – зроблено.

Тож через пів години стояв Вовк перед Кабанцевою оселею, яку кмітливий господар облаштував під корінням дуба. Ще й дзвоника прилаштував, а під ним – табличку: «Дзвонити 2 рази». Вовк на напис не зважив, а щосили загупав лапою по дубу. Аж благенькі двері заторохкотіли:

–         Гей, Пацик, відчини! Відчини, чи тобі заклало?

–         Ну хто там бешкетує? – почулося сердите рохкання.

–         Це я, Вовк.

–         А, то це ти?

–         Я.

–         Точно ти?

–         Та я. Відчиняй швидше!

–         Ну що ж, заходь, сказав Кабанець й нарешті прочинив двері.

Вовк та Пацик зайшли до просторої кімнати, де стояли стіл, два

зручних крісла та ліжко.

Вовк, не чекаючи, доки Кабанець запросить його хоча б сісти, розвалився на канапі ще й запалив цигарку. Пацик тільки здивовано рохнув.

–         Слухай, Кабан, у мене до тебе справа є, – почав Вовк.

–         Взагалі то. Можна бути й ввічливішим, – почав було господар.

–         Та ти слухай, – перебив його вовк, – захотів  я Царем звірів

стати.

–         А як же Лев? – запитав Кабанець

–         Та що мені Лев? Що мені Лев? Він у мене буде гопака

танцювати, – почав вихвалятися Вовк, – мені головне що? Мені головне – підтримка! Ось я і хочу, щоб ти мене підтримав.

Запанувала мовчанка. Нарешті Кабанчик заговорив:

–         Знаєш що, Вовчику, ідея, звісно, непогана, але… То ж все таки

Лев. А ти – Вовк. Ну, то ти б того…краще не втручався в Левові справи.

–         Що, що?! Я не зрозумів: ти з ким зараз розмовляєш? Я

запитую: ти з ким зараз розмовляєш?! З майбутнім Царем звірів.

–         Ото й воно, що з майбутнім. Ти іди краще, Вовчику, а то я

починаю нервуватися. А ти знаєш, що може статися, коли я нервуюся, – сказав Пацик і показав ікла.

–         Теж мені. –процідив крізь зуби Вовк і сплюнув недопалок,

Кабан якийсь. Не хочеш – ну і не потрібно. Я до Лисиці піду.

–         Іди собі. Ніхто тебе тут не тримає, – згодився Пацик Вовк

хряснув дверима і почимчикував до Лисиці.

А та саме приміряла розкішні коралі, коли Вовк без запрошення

посунув до її помешкання.

– Хай, сестрице!

– Хтось тут чемність загубив, – промовила Лисиця, – я тобі така сестра, як ти Цар звірів.

– А ось і помиляєшся, – самовпевнено почав Вовк, – я і є справжнісінький Цар звірів.

– Та що ти кажеш? – з іронією сказала Лисиця.

– Так от. Я прийшов, щоб ти мене підтримала, допомогла.

– Як це я тебе буду підтримувати? «Вовк, Вовк» мені на весь ліс волати, чи що?

– Ну, звісно, не задарма, –  почав той, – я віддячу.

– Вовку, Вовку! Живу я небідно й допомоги твоєї не потребую. Іди собі своїм шляхом й іншим не заважай. Давай, давай, забирайся звідси. Швидше! – підганяла Лиска.

– А я, а я … , а я зайців зберу, – нарешті здобувся на слово Вовк.

– Швидше. Швидше, – виштурхувала Лисиця.

Зовсім засмучений потяг Сірий до зайців.

–         Агов, ви, куці, ану  йдіть Царя звірів слухати.

–         Хто Цар? Ти Цар? – здивовано запитав Старий Заєць.

–         Я.

–         А ось і неправда. Лев – Цар звірів. А ти… який ти Цар? Ти

так. І, взагалі, не заважай, Вовче. Кожен займається своєю справою. один ти ходиш.

Повернувся Вовк до свого лігва, махнув лапою і пробурмотів:

«Знав же, що чужими руками добре тільки жар загрібати». Та, певне, забув   він, що до чужого черевика не варто ноги сунути.