Про нечемного Вовка та вихованого Вола

Це могло статися ще тоді, коли люди могли чути та розуміти мову звірів і не чинили їм лиха. А звірі не боялися людей, і тому в світі панували суцільні дива.

Але, на жаль, (а, може, і на щастя),це сталося в наш час у звичайнісінькому лісі.

Отож, одного разу заблукав у лісі Віл. Після тяжкої праці він хотів прогулятися по таємничих лісових стежках і подихати вечірньою прохолодою, але не помітив, як заблукав.

«Прикро, дуже прикро. Мабуть, я вже не встигну на вечерю», – подумав він.

Але довго віддаватися сумним думкам не міг. Тому щосили почав кликати на допомогу:

–         Агов, агов! Чи є тут хто?

–         Хто там порушує тишу? – почулося з кущів і на галявину вийшов

сіроманець з цигаркою в зубах.

–         Доброго вечора, – чемно привітався Віл.

–         Доброго. Справді, доброго, коли до мене завітала така вечеря! – сказав

Вовк.

–         Вибачте, я заблукав.

–         Ні, ні. Ти потрапив саме туди, куди і було потрібно. Отож, я тебе з’їм.

–         Ні, пане, я хочу, щоб ви показали мені шлях додому.

–         Шлях? Можу показати, але тільки до мене на стіл.

–         Ви, мабуть, не зрозуміли…, – почав було Віл.

–         Я все добре зрозумів. А от ти – ні! Ти будеш мені правити за вечерю.

Все, я сказав! – хамовито перебив його Вовк і вишкірив зуби.

Та Віл більше не марнував часу: він швидко нахилив круторогу голову і

підкинув Вовка вгору. Вовк, панічно вереснувши, опинився  аж на найвищому дереві.

–         Паразит, – волав він зверху.

–         Вибачай, але я тебе не займав, – сказав Віл і почвалав геть.

–         Гей, Воле, що ти тут робиш? – почулося з ялини і за мить перед Волом

з’явилася Білочка.

–         Та я заблукав.

–         Заблукав? Я з радістю допоможу тобі! Ти повинен піти прямо, потім

повернути праворуч. А коли побачиш кущ шипшини, то знай: твоє житло всього за кілька скоків від нього.

–         Дякую тобі, Білочко.

– Хай щастить! Ой, дивися, що це з Вовком? – скрикнуло рудохвоста.

Справді, скрутившись у баранячій ріг, по дорозі шкутильгав Вовк.

–         Гей, Вовчику, що це з тобою? Не відповідає, – здивувалася Білочка.

–         Та це я його… той…, знітився Віл.

–         Так ось у чому справа! – здогадалася Білочка, – А, знаєш, так йому і

потрібно. Бо він останнім часом перетворився на справжнього нахабу. Недаремно кажуть: стався до інших так, як хочеш щоб ставилися до тебе. Ну, бувай!

І Білочка пострибала господарювати. А Віл почимчикував собі додому.