Художник і гумка

Шурхіт олівця по паперу розбудив гумку для стирання.

— Художник прокинувся, — подумала вона і розплющила очі. Художник, зодягнутий у білу хламиду, з беретом набакир стояв перед мольбертом. Чіткі і різкі лінії спліталися докупи і вже можна було розгледіти, що з’являється на полотні.

Ось в куточку зіщулилась маленька дівчинка. Їй страшно. Набешкетувала. Поруч — розлючена мама. В очах і злість, і розпач: доня знову поламала іграшку, знову щось зіпсувала. А це грошей коштує. А їх катма… Ех, віддати б тебе в інтернат…

Гумка здригнулася від раптово навіяного образу. Знову чорний колір, — зітхнула вона. Гумка була яскравою і хотіла, аби яскравим було все навколо. Але художник чомусь цього не розумів. І хоч у нижній шухляді стола лежали, — гумка колись це бачила, — і різнокольорові фарби, і крейда, і олівці, і навіть фломастери, яких гумка не любила, — та художник чомусь щодня брався за чорний олівець. Тож картини виходили чорними, а від того ще похмурішими.

— Ну чого ж йому не намалювати сонечка?— Думала гумка. — І картина була б гарнішою,  і гляди усі герої б подобрішали. Взяти хоча б це полотно. Дівчинку обступили однолітки.Вони, мабуть, насміхаються, бо в дитини застигла чорна сльоза.

— Все! — Рішуче скрикнула гумка. Досить! Досить малювати усе чорним.. Берись за фарби!

Та художник звісно ж її не почув і продовжував сумовито виводити лінії.

І тоді в гумки визрів план. За ніч вона постирає усі чорні полотна, заховає чорний олівець. А коли художник почне шукати олівця, щоб наново намалювати, гляди і надибає кольорові фарби чи олівці.

Усю ніч гумка ретельно стирала художникові полотна. І сліду не залишилося і від заплаканих, і від розлючених. Гумка аж пихкала. А коли робота була закінчена – вона, щаслива, заснула.

Та чи то гумка була заслабкою, чи полотна зачарованими, та на ранок чорні картини з»явилися знову. А на столі був новий чорний олівець. Так повторювалося щоночі. Від гумки залишився лише маленький зтирок, та вона не полишала надії, що художник таки помітить її зусилля і відмовиться від чорного. Знову настав ранок. Художник як звично стояв біля вікна і виводив свої сумовиті сюжети. Крізь прочинену кватирку враз залетіла муха. Художник змахнув олівцем, відганяючи надокучливе створіння. Раптом чорний грифель залишив незграбну відмітку на полотні.

— Ой, — скрикнув художник і кинувся шукати гумку.
— Де вона?— Нервувався художник. А коли побачив невеличкий стирок, — те, що колись було гумкою, — здивувався.
— І куди вона ділася? Я ж ніколи нічого не стирав. Пожбуривши шматочок у сміття, художник кинувся шукати іншу гумку по усіх шухлядах. Немає. І тут немає.

З останньої шухляди, такої наповненої, що вона ледве відкрилася, на художника дивилися і нова гумка, і новенькі кольорові олівці, і фарби, і крейда, і навіть фломастери.
Художник геть забув, що у нього є ще щось окрім чорного олівця. Мов дитина обнюхував фарбу, підносив до очей крейду, торкався пальцем відточених олівців. І враз мов сонце торкнулося його обличчя.

— І чого ж я вхопився за той чорний олівець ? Я ж маю що намалювати і жовтим, і блакитним, і червоним, і зеленим. А я скував себе цими чорними кайданами.

Натхненний художник, вхопивши фарби, кинувся до полотна.

— Ну нарешті! — радісно крикнула зі сміттєвого кошика гумка. Вона побачила, чи може їй здалося, що дівчинка на картині перестала плакати, а мама, міцно її пригорнувши, прошепотіла: моя ти хороша!!!