Одного затишного вечора матуся-зайчиха повернулася додому. А вдома на неї чекав маленький синочок. Він зрадів, коли побачив матусю, та міцно обійняв її. — Мамо, мамо, — заплигало зайченя — до мене в гості приходив Апчхи! — Будь здоровий, синку! — мовила зайчиха — То хто, ти кажеш, приходив до тебе в гості? — Апчхи! — повторило зайченя. — Ти що, захворів? Чи алергія? — занепокоїлась матуся, піднявши свої вуха. — Та ні, — відмахнувся вухань — я не пчихаю. Принаймні зараз. — Щось я заплуталася. То хто до тебе в...

Ой чули ви чи ні, та одного разу три вовки зібралися риби хвостом наловити. І хоч це повністю суперечило логіці, та вовків це не зупинило. Отож, з чого все почалося? А з того, що спочатку вели вони розмову про те, хто більше риби може наловити. І кожен хвастався своєю вудкою, гачками та поплавками. Кожен вихваляв свої хитрості та вміння ловити рибу. — Та я… та я учора такий улов мав — одна рибина як та ріпка! Отака була, — розмахував лапами Патякало показуючи розміри риби — ледве гуртом до хати...

Якось зустрілися ведмідь та кабан біля ставка. Привіталися та й майже розійшлися. Як раптом, запитав кабан у ведмедя: — Чому в тебе такий червоний ніс? Можливо за ніс тебе вжалила маленька бджола? Все ж таки ця особливість дуже муляла кабану очі. — Та ні, — мовляв, ведмідь — маленька бджола мене не жалила! Здивувався кабан. Бо ж дуже схоже було на те, що його бджола вжалила. Цікаво стало йому, чого ж у ведмедя ніс червоний. — А може ти хотів малювати, та випадково пензликом торкнувся свого носа? Допитливість кабана не...

Якось дійшли до рака плітки, що увесь люд земний дуже часто згадує рака й постійно чекає, коли він на горі свисне. Спочатку той не придав цьому значення. Та коли щоночі йому почала снитися та гора й постійні дорікання зі сторони людей, то вирішив він покінчити з цим. Тож зібрався рак у далеку путь та й подався в дорогу. Повзе, повзе рак, коли бачить, наздоганяє його лис. – Куди це ти раче повзеш? – поцікавився лис. – Та ось, набридло мені слухати, що люди чекають, коли я на горі свисну. От...

В той день, коли кожен бачив світ по своєму, маленьке колібрі намагалося розгледіти своє. І хоч для кожного — своє, це щось завжди різне, для колібрі своє — було ще незвіданим. Одного разу, присівши на гілці, побачило колібрі як віслюк з волом сперечалися. Кожен відстоював свою думку й не збирався поступатись. Пташці стало цікаво тож вирішила вона розібратися в чому справа. — Ти б краще окуляри одягнув! — стояв на своєму віслюк — Невже так тяжко в шістці розгледіти шістку? — Та де ж ти там ту шістку побачив? —...

Якось, під час сильної грози, сховалися в одній нірці вовк, лисичка та зайчик. Сховалися, очі зажмурили, міцно обійнялися та й сидять. А коліна трусяться, зубки цокотять, шерсть дибки підіймається. Бо ж страшно їм було. От і питає лисичка у вовка стривоженим голосочком. – Во-во-вовчику, а во-о-овчику, а чи страшно тобі? – Ой-йой-йой як страшно! – відповів їй наляканий вовчик – А то-тобі страшно? – І мені ду-у-уже страшно! – відповіла лисичка. Як раптом яскрава блискавка розколола навпіл небо, а з іншого боку — ще одна, не менш яскрава. А потім...

Було це не так вже й давно — між учора і минулим роком. Але головне, що було. Тож, йшов собі ведмідь сердито мугикаючи під ніс. Сонце світить — а йому байдуже. Пташки співають — а він бурчить. Все не так йому і все не те. Та раптом, зустрів він щасливого єнота. Чи то, можливо, єнот зустрів ведмедя. Та не просто зустрів, як то буває зустрічають ведмедів та з остраху втікають. А зустрів поважно, не боячись. З посмішкою та обіймами. — Ти що таке робиш? — не сподобалися ведмедю обійми єнота....

Троє маленьких братиків-зайченят прощалися з літом. Вони почули від тата, що сьогодні — останній день літа, і дуже засмутилися. Увесь день вони провели біля озера — купалися, відпочивали, гралися у лісі в піжмурки та у квача. Але тепер літо закінчувалося. А разом з ним, як здавалося зайченятам, закінчувалися і всі розваги. — Ех, я б ще раз поплавав! — зітхнуло наймолодше зайченя. — А я б у квача пограв! — зітхнуло середнє. — А я б просто на сонечку полежав! — мовив найстарший — Прощавай, літо… Усі троє замовкли. І...