За годину до Нового Року ліс схвилювався. Такого давно не було. Та що там! Такого не було зроду-віку. Ніхто не накривав на святковий стіл. Ніхто не вирізав із кольорового паперу веселі фігурки, щоб прикрасити віконце. Навіть Мати-Білка похапцем покидала недокришений салат олів’є і пострибала з білченятами на узлісся. У натовпі складно було одразу збагнути, в чім річ. Тільки й чулося: – Не може бути! – Ай-я-я-яй… – Оце так! – А я казав, треба було посадовити сторожа. – Хто ж знав, – розгублено стесло плечима Вовченя, – вона ж величезна....
– Здрастуй, Маленький Їжачку! – Здрастуй, Біла Польова Мишо! – Маленький Їжачку, чому ж ти мовчиш? – Бо я голосно думаю. – Маленький Їжачку, знаєш, іноді я тебе зовсім не чую. Будь ласка, думай голосніше… І Маленький Їжачок зітхнув так сильно, що на сусідньому малиновому кущику зашелестіли листочки… Автор: Єкатеріна Кулік (Переклад: Олена Дуб)
– Я нічогісінько не люблю шукати, – сказав Борсук. – Чому ж? – здивувався Маленький Їжачок – А раптом знайду те, що мені не потрібно? – пояснив Борсук. – І що тоді? – поцікавився Маленький Їжачок. – Я засмучусь, – розвів лапками Борсук. – А якщо раптом ти знайдеш те, що тобі потрібно? – наполягав Маленький Їжачок. – Звісно, зрадію! – відповів Борсук. – А ти одразу радій, і тоді завжди будеш знаходити лише те, що потрібно… Автор: Єкатеріна Кулік (Переклад: Олена Дуб)
“Для любого онука Микитки від дідуся Жені”, Євген Безус. Вранішній, веселий сонячний промінчик пробився через віконне скло, засяяв на дзеркальних боках новенького тепловоза, що тільки-но вчора прибув у депо з заводу. Синя фарба лисніла на ньому, очі-фари мружились від сонячного проміння і посилали сонячні зайчики в темні кутки депо та на інші тепловози. У найдальшому та найтемнішому кутку дрімав старенький дідусь-паровоз, він зрідка похропував та випускав клубки білого диму, згадуючи свою бойову юність. Колись він мандрував по широких просторах країни. Побував і у казахських степах, і сибірській тайзі, на Далекому Сході...
У багатого батька був один син, а батько нажив худобу неабияк, а таки чесно: багато поту вилилося з нього, багато крові зіпсувалось, поки заблищали у нього в кишені червінці. Синові про те байдуже: він виріс серед червінців, та йому вони не дорогі були. Як дасть батько, то він так і сіє грішми, як половою, аж слід його сяє. Дививсь-дививсь на це батько — і гірко йому було, що син робити не хоче, а його заробленим добром так нехтує. Уже й казав, і вмовляв— нічого не вдіє. Ото й надумавсь батько....
Жив Поганий цар. Мав він трьох дочок. Хотів знати, як його дочки люблять, тому покликав дівчат до себе: — Котра з вас як мене любить? Старша каже: — Я вас люблю так, як вино. Каже середуща: — Я вас люблю, як хліб. Каже наймолодша: — Я вас люблю так, як сіль. Розсердився цар на молодшу доньку, прогнав її з дому. Бідолашна дівчина пішла, плачучи, лісами, полями, пустелями. Ходить по світу, не має, небога, де голову прихилити. Зустріла раз вона стару жінку. — Чого ти, дівчино, так гірко плачеш? — Як...
Осотище-стервотище наїжачився усіма своїми колючками . Він лютився чимраз більше на весь світ. Після того, як господар городу викорчував його зі своєї картоплі, котра пропадала від Осотиська, і жбурнув на купу хмизу, він доповз до клаптика землі і вкоренився знову. Як помилився господар, не спаливши його відразу! Пожалів, а Стервотище вижив (усе стервотне – живуче) – тепер мстить усьому світові. Особливо від нього потерпають красуні–кульбабки та діти, що веселяться на лужку. Він ранив їх своїми колючками. Та малята перестали його боятися. Вони посилають мольби до Сонечка, і їхній променистий друг...
Він сидить на смереці у розлогому гнізді, яке нагадує великого капелюха. Чекає, а до нього йдуть знедолені, ображені, безнадійно хворі, ті, котрі були у безвиході. На цю місію – рятувати людей – благословив Лелеку Добре Серце Сам Всевишній. З вирію повертався сам, був у розпачі: його лелька загинула, він теж відчував близький кінець. Якась невидима сила підняла його вгору. Коли голова і крила торкнулися променисто-голубої брами, вона відчинилася, і Лелеку засліпило яскраве золотаве світло, а згори пролунав голос: – Творіння моє, не журися, що став безсилим, ти ще послужиш людям....
Мати Ластівка плакала гарячими слізьми: загинули її дітки – ластів’ята . Злюка – кіт дістався гнізда. На поміч прийшла дівчинка, котра прогнала кота, та знівечене гніздо упало, пташенята загинули. Мати припадала біля неживих діток. Дівчинка взяла пташенят, поклала на серветку у картонну коробочку, закопала під яблунькою, перед тим погладивши Ластівку і наплакавшись над жовторотенькими . Мати Ластівка зненацька відчула, що у неї з’являються людські властивості, вона захотіла віддячити маленькій добром. Бажання було таким великим. що пташина перетворилася на лагідну, турботливу матусю . Почала допомагати дівчинці і бабусі , з котрою...
Жила собі Мишка. І була та Мишка дуже особливою, казковою. Але, через свою непримітну зовнішність, вона завжди отримувала ролі якісь незрозумілі: то яєчко хвостиком зачепити, то з рукавички втекти, то ріпку допомогти витягнути, і навіть слів жодних, ніколи! Набридло… Образилась Мишка на казкарів і засумувала, а згодом і заплакала гірко. Помітила мишчині сльози Веселкова Чаклунка і запитала бідолаху про причини її горя. Мишка не відповіла нічого, лише поглянула на веселку сумними очима. Без слів все стало зрозуміло Чаклунці, і вона вирішила подарувати Мишці веселку.. От тут і почалось!! Що? Нова казка “Про Мишку” 😉 Дивіться мишкам в...
