Гриць і Змієва гора

– Що?! Чому?! – ті закричали,

Людо-змії щось сичали,

Підкидали друзів в небо,

Заспокоїв Змій: – Так треба!

Ваші вчинки потаємні,

Їм корисні і приємні.

На руках вони вас носять,

І залишитися просять.

Потерпіть якусь хвилинку!

– Та які таємні вчинки?!

Дружно хлопці закричали,

– Ми таких не помічали!

– А батькам коли брехали?

А кота в трубу запхали!

Грали в ігри ви криваві,

На комп’ютерах лукавих.

А як дерево зламали,

Школу щойно прогуляли!

Можна стільки вам згадати,

Рік назвати, час і дату,

Де й коли були ви винні,

Що залишитись повинні

Тут назавжди в цьому світі!

Хлопці вже сльозами вмиті,

Просять, молять відпустити,

А не на руках носити.

Змій нарешті схаменувся,

Встав на задні, розігнувся,

І звернувся до громади,

Розповів їм про пораду

Хлопчаків, про ту загату,

Що їх зможе врятувати,

Від потопу та від скрути,

І про голод той забути

Їм назавжди допоможе.

– Хоч бешкетники, та схоже

Добру справу нам зробили! –

Змій промовив. Відпустили

Раптом хлопців зміє-люди,

Хлопців вже ніхто не любить,

Відсахнулися від них,

Наче обпеклись вони.

Затужили раптом друзі,

І у невимовній тузі,

Про батьків вони згадали,

Бо нікому не сказали,