Гриць і Змієва гора

З нами міцно подружитись,

І у дружбі потім жити?

Покивав Змій головою,

– Поклик дружби вікової,

Відчуваю я до вас,

Ще тоді, у давній час,

Як Микита недарма,

Діду ребра поламав.

Довго він хворів, нетяга,

Відчуваючи повагу,

До Микити Кожум’яки,

Надзвичайного вояки!

З того часу рід Зміїний,

Відчуваючи провину,

До людей не піднімався,

У повітря не здіймався,

Ми живемо тут, вартуєм,

Світ Зміїний сторожуєм,

– Під землею світ Зміїний?

– Тут, за брамою – долина,

Небо вогняне палає,

Бо вулкан там догорає,

Річка там тече широка,

Розливається щороку,

І долину заливає,

Потім та вода спадає,

І їстівний мох росте,

Ви такого не їсте…

А живуть там зміє-люди,

Вони люди лиш по груди,

А внизу вони хвостаті,

Змії ще живуть крилаті,

Але ближче до вулкану.

Є паркан, а за парканом,

Поживають людо-змії,

На ногах ходити вміють,

Трохи схожі на людину,

Тільки шия лебедина,

Мають риб’яче обличчя,

І мовчать завжди, зазвичай.

Кров у них у всіх холодна,

Та громада не голодна,

Бо харчується не мохом,

Це вже ми їмо потроху,

Змії всі сторожові.

А у тих у голові,