Загублена тінь

Перше знайомство з тінями

Те, що сталося потім, жахнуло хлопчика. Камінець пройшов крізь чоловіка, наче крізь порожнє місце, і впав на землю.

– Це не люди, це – тіні, – видушив з себе Заза.

А чоловік здивовано озирнувся, не розуміючи, звідки впав камінець. Врешті повернувся в хату й сказав:

– Хтось, вс-таки, тут є. І звук незрозумілий, і камінець звідкісь упав. Треба перевірити хату на живу душу.

Дмитрик, тим часом, знайшов у підлозі горища шпаринку й ліг, спостерігаючи за тінями.

Перший чоловік, або, точніше перша тінь взяла в руку круглу товсту пластину з багатьма позначками, вставила в її середину стрілку і несильно крутнула.

– Людина! – вигукнули всі тіні разом, коли пластина зупинилася. – Неподалік від нас людина!

Вони одразу заметушилися:

– Де наша пастка на людей!?

– Ось вона!

В руках однієї тіні з’явилося щось схоже на велику кулю.

– Запускай, – гукнули інші.

Тінь натиснула якусь невидиму кнопку і Дмитрик відчув, що тіло перестало його слухатися. Він все розумів, але не міг нічого зробити. Його руки раптом відчинили люк, що вів з хати на горище, а ноги підвели тіло і стрибнули униз.

Після появи Дмитрика Тіні одразу вимкнули свою пастку.

– Так ось хто до нас завітав, – порушила тишу перша тінь, – до нас прибуло тіло нашого нового друга Дмитрика, якого ми будемо звати Зазою.

– Це я Заза і я Дмитрик! – вигукнув хлопчик. – А він моя тінь.

– Е, ні. Все якраз навпаки. Заза і Дмитрик – це він, а ти його тіло, яке тепер нікому не потрібне.

– Що?! Я непотрібен? – від обурення хлопчик аж почервонів і забув, що розмовляє з дорослими. – Та вас взагалі немає. Камінець проскакує крізь вас, наче крізь порожнє місце. Навіть вдарити вас немає як. Кулакові не буде за що зачепитися!

– Це ти не існуєш, – спокійно заперечила перша тінь. – Це я не можу вдарити тебе. Це мій кулак ні за що не може зачепитися.

Від цих слів у Дмитрика перехопило подих. Він зрозумів, що нічого не може заперечити. Але тут погляд хлопчика впав на його тінь, і він запитав:

– Чого ти мовчиш? Скажи їм, я твій, чи ти моя.

– Не знаю, – тінь Дмитрика почувала себе незручно, – я завжди була з тобою і ще не звикла бути окремо.

– Чули, – зрадів Заза, – вона зі мною ходила, значить вона моя, а не я її.

Хлопчик збагнув, що тіні нічого йому зробити не можуть. Що вони живуть в іншому світі і в цей світ ніколи не перейдуть. Але він забув про пастку на людей і дуже швидко поплатився за це.

– Так було раніше, – промовила перша тінь. В її голосі з’явилися злі нотки. – Тепер прийшов наш час. Я хотіла відпустити тебе, але ти мене розсердив і я заведу тебе до нашого короля, на його справедливий суд.

Вона увімкнула пастку для людей, наказала тіні Дмитрика йти за нею і рушила до виходу з хати. Хлопчик не міг нічого вдіяти, мусив іти за пасткою.

Інші дві тіні залишилися в будиночку продовжувати нести варту.