Загублена тінь

Охоронці країни Тіней

Дмитрик знову заглибився в ліс і, цього разу, не зважаючи на забудькуватість, зі стежки не зветав, ні до чого не торкався і голосу не подавав.

Так він ішов три дні, лише ненадовго зупиняючись, аби поїсти й перепочити. Спав він просто на землі, згрібаючи собі на постіль минулорічне листя.

Четвертого дня, вже під вечір, хлопчик несподівано побачив попереду невелику хатинку. Вона виглядала дуже дивно посеред темного лісу. Але в її маленькому віконечку виблискував ледь помітний вогник.

Хлопчикові стало лячно, бо ж у такому місці могли жити лише розбійники. І все ж він не відступив.

З кожним кроком довкіл ставало темніше й темніше, хоч до вечірніх сутінок ще залишалося багато часу. Врешті Дмитрик підкрався до хатини і, причаївшись біля вікна, прислухався.

В хатині розмовляли троє чоловіків.

– Ех, невесела в нас служба, – казав один, – сиди тут, стережи когось.

– Так, – погодився другий, – за два роки я жодної живої душі не бачив.

– Нічого, – примирливо мовив третій, – скоро нас поміняють. Тоді і відпочинемо, і порозважаємось. Наш господар задумав нову й дуже велику капость.

– На це він майстер, – шанобливо підхопив перший, – не дарма тут з’явився цей новенький. До речі, де він?

– Пішов на кухню,- відповів другий чоловік, – вечерю нам готує. Дивний він якийсь…

Дмитрик з цієї розмови нічого не зрозумів. Узнав лише, що в хаті знаходяться четверо охоронців якогось невідомого господаря. Хатина ж, певно, стоїть на кордоні його володінь.

Заза обережно обійшов хату з усіх боків. Від неї не відходила жодна доріжка. Навіть стежка, якою він прийшов, уже встигла повністю зникнути.

Дмитрик зазирнув у вікно. Троє чоловіків, розмову яких він чув, сиділи за столом. Четвертий, якого вони називали новеньким, стояв спиною до Дмитрика. Він здався йому дуже маленьким. Так, наче то був не дорослий, а хлопчик.

“Якісь вони всі темні, – здивувався Дмитрик, – і каганець ледь – ледь запалили. А цей четвертий когось мені дуже нагадує”.

В ту саму мить невеличкий на зріст чоловік обернувся і Дмитрик побачив самого себе.

– Моя тінь! – мало не скрикнув Дмитрик. – Вона в їхній владі!

– Якийсь ти мовчазний, – почувся тим часом голос першого чоловіка, – скажи хоч як тебе звати.

– Мене звали Заза, – Дмитрик одразу впізнав свій голос, яким говорила його Тінь, – це тому, що я був Забудькою – Загубійкою.

– А я все думаю, чому наша вечеря зовсім не смачна, – обізвався другий чоловік.

– Так! – вигукнула хлопчикова тінь, – я забув кинути приправу з лісового пилу і живиці.

Дмитрик, сидячи під вікном, тихо засміявся. Виявляється, тінь – його точна копія.

Хлопчик ще раз обійшов хату й зрозумів, що непомітно пробратися в неї зможе лише через дах. Він приставив до стіни кілька міцних кілочків різної довжини і, чіпляючись руками за цеглу, поліз угору. Одного разу його пальці сковзнули униз. Хлопчик мало не впав. Але другою рукою йому вдалося втриматися.

Врешті Дмитрик виліз на дах і через незачинене віконце, заліз на горище. Тут було чути все, що відбувалося в хаті.

Та випадково хлопчик наступив на сухий прутик. Той тріснув неймовірно голосно.

– Що це? – стрепенувся перший охоронець.

– Десь хруснуло, здається, – сказав другий. – Тільки не розумію де.

– Піду подивлюся, – підвівся з місця третій і рушив до дверей.

Дмитрик визирнув через вікно горища на вулицю й побачив унизу темного чоловіка.

Хлопчикові захотілося добре роздивитися охоронця і він нахилився нижче. Але через забудькуватість його ранець не був зачинений і з нього на голову охоронцю вивалився камінець для наточування ножей…