Загублена тінь

На пошуки загубленої тіні

Дмитрик не заснув і не збирався засинати. Вирішив, що жити без тіні не може. В усіх вона є і в нього повинна бути. Треба лише знайти її.

Хлопчик надумав цієї ж ночі втекти на пошуки тіні. Він дочекався доки позасинають батьки, нашвидкоруч одягнувся і дістав з-під столу свій шкільний ранець. Тихо, наче мишка, вийняв з нього зошити та книжки, написав батькам записку, поклав у ранець ліхтарик і вислизнув з кімнати.

В повній темряві навшпиньках рушив коридором. Десь на середині дороги під ногою рипнула підлога. Дмитрик завмер. Але в кімнаті батьків було тихо. Врешті прокрався на кухню, склав у ранець все для далекої подорожі й нечутно зачинив за собою двері квартири.

Дмитрик не знав куди треба йти, але це його не бентежило. Якщо тінь десь є, то рано чи пізно він її знайде. Тепер же головне подалі втекти від дому, щоб ніхто не зупинив і не повернув до батьків. Тоді знову лікарі, глузування однокласників…

Коли на обрії спалахнула ранкова зоря, Дмитрик уже вийшов за місто. Він дуже втомився від довгої ходи і присів на камінець, що самотньо лежав край дороги. А коли відкрив портфель, то вражено скрикнув:

– Що це?

Замість буханця хліба хлопчик поклав собі на дорогу камінець для наточування ножів. Замість шматка сала – великий складений ніж, а замість води у пляшці – оцет, який мама додавала в різні страви.

Отже, ні пити, ні їсти у Дмитрика не було.

Коли хлопчик підвівся, на нього чекала інша несподіванка. Відчув, що муляє ліву ногу. Глянув униз і побачив, що поспішаючи, одягнув удома два правих черевика. Один зелений, другий червоний.

Отож довелося їх скинути, зв’язати шнурками і, перекинувши через плече, рушити далі босоніж.

Вдалині з’явилося невеличке село з чепурними білими хатками. Ноги самі понесли Дмитрика на крайнє подвір’я. А там саме поралася біля курей старенька бабуня.

– Добрий день, – привітався до неї хлопчик.

– Доброго здоров’я синку, звідкіля ти такий узявся тутечки?

– Я з міста йду і захотів попити.

– То ходи до хати, розкажеш куди подорожуєш. А я ще й пирогом тебе почастую. Мабуть з вчора нічого не їв.

Бабуня пильно подивилася на Дмитрика і йому здалося, що вона знає всі його думки.

Увійшли в хату. Господиня налила в склянку свіжоохолодженого молока і дала до нього великого здобного пирога з яблуками. Хлопчик натоптуючи рот пирогом, мимоволі розповів куди і навіщо він іде, хоча спочатку зовсім не хотів цього робити.

– Мама з татом, певне, хвилюються? – запитала старенька.

– Я їм лишив записочку, – відповів Дмитрик.

– А що це стирчить з твоєї кишені?

Хлопчик вихопив папірець і розгорнув перед очима.

– Забув! – вигукнув він. – Забув покласти записку на стіл! Знову моя неуважність. Що ж робити?

– Ти можеш повернутися і все буде гаразд, – зауважила бабуся.

– Ні, тільки не це.

Старенька розуміюче всміхнулася:

– Що ж, я тобі допоможу. Мій син сьогодні поїде до міста. Напиши адресу і він кине листа в поштову скриньку.

– О, дякую, ви такі добрі.

– Я добра лише до хороших людей. Крім того у тебе особливе призначення на землі.

– Яке?

– Якби то знати, – зітхнула бабуся. – А тепер може поспиш годинку, другу?

– Ні, мушу йти далі. Шукати тінь.

Бабуся кивнула на знак згоди і лагідно погладила Дмитрика по голові. А коли забрала руку, він відчув, що голову мовби оповив теплий густий туман. В одну мить Дмитрик заснув глибоким спокійним сном.

Старенька, і про це неважко здогадатися, була чаклункою. Поки хлопчик спав, бабуся узяла куряче яйце, поклала його на тарілку й почала качати по краю, щось нашіптуючи.

На денці тарілки з’явилися зрозумілі лише чаклунці зображення. Роздивившись їх, бабуня вийшла з хати і кинула яйце за паркан свого подвір’я.

– Тікайте всі біди та нещастя за яйцем, – сказала вона при цьому, – обходьте хлопчика десятою дорогою.

Коли Дмитрик прокинувся, був уже полудень. Старенька нагодувала його обідом і мовила на прощання:

– Я не знаю, де твоя тінь. Але на світі є один дід, який може тобі про це розповісти. Звуть його Віщуном і живе він відлюдно у темному зачарованому лісі. Я зроблю так, що ти опинишся коло того лісу. Далі мусиш іти сам. І пам’ятай: що б не трапилося, не звертай зі стежки, ні до чого не торкайся і не подавай жодного звуку. Аж поки не прийдеш до всезнаючого діда. Запам’ятав?

– Так, – відповів хлопчик. Від слів бабуні йому стало моторошно.

Але ж не міг Дмитрик показувати свій страх і ганьбитися перед старенькою, розпустивши нюні…