Загублена тінь

Похiд проти його величностi короля тiней

Нарештi пiд одним iз дерев дядечко Франц зупинився i розкопав потрiбний йому апарат.

– Поки ми сюди йшли, – мовив вiн до Дмитрика, – я зрозумiв як захопити мого брата зненацька. Але ти не повинен злякатися в останнiй момент.

– Я можу щось забути або загубити. Але налякатися – нiколи! – заспокоїв ученого хлопчик.

– Тодi все гаразд, – уважно подивився на хлопчика дядечко Франц i посмiхнувся. Вiн побачив перед собою того самого Дмитрика, дивлячись на якого, не можна було не посмiхатися.

Потiм вiн намалював на землi карту фортецi i палацу короля. Зiбрав усiх бiля себе й докладно розповiв свiй план…

Наступного дня ввечерi вони пiдiйшли пiд браму фортецi.

Дядечко Франц наказав Дмитриковi та його тiнi не вiдходити вiд нього.

– За час свого панування Ганс наготував багато пасток довкола фортецi. Нам потрапляти в них не можна.

Свою ж тiнь i тiнь короля послав у фортецю.

– Треба захопити прилад, що керує ворiтьми i вiдчинити їх, – наказав їм. – Тодi я ввiмкну свiй апарат i вже нiхто не зможе нi зачинити браму, нi керувати нами з Дмитриком.

Минуло багато часу, а ворота не вiдчинялись. Брат короля щосили вдивлявся в темряву.

“Аби лиш нiчого не сталося, не зiрвався мiй задум”, – хвилювався    вiн.

Та ось обидвi тiнi повернулися.

– Король вiдiбрав у вартових прилад, що вiдчиняє браму, – сказали вони. – А залишив лише прилади обезволювання людей. Самих вартових по мiсту тепер удвiчi бiльше, i всi вони напоготовi, чекають нашого наступу.

Дядечко Франц замислився:

– Доведеться шукати iнший спосiб. Дмитрику, iди зi своєю тiнню за мною, – покликав вiн.

Але нiхто не обiзвався. Нi Дмитрика, нi його тiнi поряд не було… Лиш тiльки дядечко Франц відвернувся, як Дмитрик вже забув його наказ нiкуди не вiдходити. Хлопчик задивився на фортецю i рушив уздовж стiни. Його тiнь за старою звичкою попленталася за ним.

Коли Дмитрик оговтався i озирнувся, дядечка Франца вже видно не було. Нi Заза, нi його тiнь не пам’ятали, звiдки прийшли i лишилися самi мiж високою кам’яною стiною i темним лiсом.

Неподалiк хлопчик побачив молоду високу березу, зiгнуту в дугу. А на мiсцi, де листя торкалося трави, був невеличкий пеньок. Дмитрика все це не насторожило. Вiн втомився вiд довгої дороги і вирішив відпочити.

Та лиш тiльки хлопчик сiв на пеньок, як щось тихо клацнуло i його пiдкинуло високо вгору…

То була одна з багатьох пасток, наготовлених королем: вершечок берези він хитро зв’язав із пеньком. І коли Дмитрик сів, береза різко випросталась, підкинувши хлопчика у повітря.

Той, хто потрапив у пастку, мав би перестрибнути через стіну фортецi і впасти в глибокий колодязь, що вів у підземну темницю. Але Дмитрик був значно легший дорослої людини і, далеко перелетівши, упав на дах палацу короля. Його невагома тінь легко знялася в повітря і за хвилину знову була поряд із своїм господарем.

На даху хлопчик побачив віконце, що вело на горище. Воно було зачинене з середини і його довелося розбити.

На горищі було так темно, що Дмитрик навіть свого носа розгледіти не міг. Зате його тінь добре все бачила. Вона продовжувала грати у шпигунів, і невдовзі почувся її голос:

– Хазяїне, тут люк. Іди сюди.

Опустившись на коліна, Заза намацав ручку. Після кількох спроб люк таки подався, і хлопчик побачив під собою тронний зал його величностi.

Дмитрик знайшов у своєму ранці міцну мотузку і прив’язав її до однієї з балок даху. Опускатися було важко. Руки тремтіли від напруги. І десь за два метри до підлоги, хлопчик не втримався і з’їхав униз, до крові протерши об мотузок долоні.

Але зважати на біль не було часу. Тінь опустилася поруч з ним і вони рушили до кімнат його величності.

За виходом з тронного залу хлопчик вдруге опинився перед двома важелями, один з яких вимикав заслон для тіней. Але він не був би Зазою, якби не забув, який з них за це відповідає. І опустив донизу не той, що потрібно.

Почувся наростаючий гул сирени. Дмитрик спробував його вимкнути, та не зміг. Це король, після їхньої втечі зробив неможливим припинити сигнал. Хлопчик швидко опустив другий перемикач.

– За мною! – гукнув до тіні і побіг у наступну кімнату.

Саме сюди король поскладав прилади, що керували брамою, та дверима в палац. Дмитрик не знав, які вони з себе і перемикав усі, що потрапляли під руки. Прилади, ж для тіней перемикала його тінь.

Раптом крізь гул сирени, вони почули важкі швидкі кроки короля. Хлопчик та його тінь кинулися в один із кутків кімнати, де сховалися під столиком, заставленим металевими коробками.

Його величність заскочив до кімнати й поперемикав усі прилади назад. Та було вже пізно – вони не працювали.

– Знову цей клятий хлопчисько! – вигукнув король. – Але він десь тут ховається. Я зачиню його в задній кімнаті, а тоді поговорю з братом.