Невдаха

Її Величність Червона Орхідея разом зі своїм чоловіком Едельвейсом та придворними вийшли з королівського палацу в напрямі майдану. Там мали відбутися гуляння до дня Щастя. Це було одне з багатьох свят, які вигадали квіточки, аби веселіше проводити час.

Настрій у всіх був чудовий. Навіть Ромашка того дня жодного разу не заплакала.

Ромашка

– Цікаве сьогодні урочисте свято, — виголосив радник королеви Мокрий Іван. – От спитаєш у квітки: що таке щастя? І взнаєш усе, чого їй не вистачає в житті.

Мокрий Іван

Усі всміхнулися.

Фіалка

– Це правда, – підтвердив Фіалка. – Та ніщо добре само не приходить, – додав він і зразу склав невеличкий віршик:

Повсюди щастя ми шукали,

Та ось на справжній слід напали,

І там, де зовсім не чекали.

Його у собі розпізнали.

Квіти весело закивали на знак згоди. Аж раптом:

Едельвейс

– Що це? – зупинився Едельвейс і вказав листочком у проміжок між двома будиночками квітів.

Усі озирнулися й побачили під стіною однієї хатини невеликий сірий клубочок. Придивившись, помітили, що він має очі, ніс та рот, а ще вкритий м’яким світлим волоссям.

Кактус Еспостоя

– Ти хто, пухнастику? – першою підійшла до нього королева.

– Я кактус, — не підводячи очей, тихо відповів клубочок.

– А де ж твої голки? – здивувався Мокрий Іван.

– Вони є, але маленькі, і сховані під цими жахливими патлами. Ось такий я невдалий кактус.

– Та ні, — розчулено мовила Ромашка. – Ти дуже милий і, мабуть, м’якенький. Так і хочеться погладити. А як тебе звати?

– Ім’я моє теж гидке, ледве вимовляється – Еспостоя.

– У нас є й важчі імена, — вставив Фіалка. – Кардіокрінум чи Альстромерія. Ніколи не міг про них вірша скласти. Але що ти робиш у наших краях? Мабуть, здалеку прийшов, якщо ми про тебе нічого не знаємо.

– Так, я жив у пустелі на іншому краю планети, але утік звідти.

– Тебе хтось ображав? – приготувалася плакати Ромашка.

– Ні, та я сам бачив свою недолугість. Голки нікчемні, ім’я бридке, до того ж не щастить постійно…

Дурман

У цей момент до них підійшов Дурман і, як завжди, встряв у розмову.

– Кому це тут не щастить? – почув він останні слова кактуса.

– Мені, – відповів Еспостоя.

– О! Привіт, — щойно прибулий нарешті помітив сірий клубочок під стіною. – Як справи? – спитав за звичкою.

– Усе чудово. Життя не склалося.

– У тебе? – обурився Дурман. – Ти, просто, зі мною ще не знайомий. Я колись хотів стати невдахою, і то не вийшло.

– А мені вдалося, — сумно зітхнув кактус.

– Кожному часом не щастить, — махнув листком Фіалка. – Якось я не міг вигадати риму для віршика. Потім згадав слово, а воно не підійшло по смислу.

– Теж мені, проблема? – Дурман намагався в усьому виділитися. – От у мене справжнє невезіння. Якось вирішив під намальованою на бруківці білою смужкою пролізти та не зміг. Лише обличчя й листя собі подер. А ще колись хотів зорі на небі полічити. Глянув — а там, як на зло, жодної.

– Може, це вдень трапилося? – припустив Мокрий Іван.

– То й що, але ж зірок не було.

Квіти довкола здивовано перезирнулися, та ніхто нічого не сказав. Тоді до кактуса знову заговорила королева:

– Ходімо, Еспостоя, з нами на свято Щастя.

– А можна мене не називати на ім’я?

– Звісно, — швидко погодилася Червона Орхідея. – Твої невдачі колись закінчаться.

– Та я ж не безсмертний, щоб чекати вічно, — важко зітхнув сірий клубочок. – Але піти кудись можна. Тут я вже посумував.

Цієї миті від стіни відвалилася маленька грудочка глини й упала точно на малого пухнастика.

– Ой! – неголосно скрикнув той від несподіванки. А тоді озирнувся й сумно додав: – Ну звісно, куди ж їй іще було падати, як не на мене.

– Це просто збіг, — зронила сльозу Ромашка. – Таке трапляється.

– А особливо часто зі мною, – безнадійно видихнув Еспостоя.

– Та це дрібниці, – втрутився в розмову Дурман. – Ти знаєш, що на мене падало?

– Ні, – підняв свої сумні очі кактус.

– О – го – го!…, – продовжив хвалько.

Він трохи помовчав, але ні згадати, ні вигадати нічого не зміг.

– Я навіть говорити про таке не хочу, – викрутився, врешті.

Після того вся компанія знову рушила в бік майдану. За ними не дуже охоче поплентався Еспостоя.

А тим часом тією ж дорогою на свято йшли два Будяка батько й син. Вони майже наздогнали Її Величність із придворними та кактусом.

Будяки

– Тату, а що таке щастя, яке всі святкують? – спитав менший бур’ян.

– Це, синку, дивитися збоку на бійку, яку ти сам розпочав, – повчально відповів старший. – Або наробити шкоди, і не бути побитим за це.

– Зрозуміло. А ображати менших за себе – це щастя?

– Аякже. Головне, потім швидко втекти, щоби друзі тієї малечі, більші за тебе, не помстилися. Бо щасливими стануть вони, а не ти.

– Тоді можна того сірого подіставати, — син указав на Еспостою.

– Ще і як! – пожвавішав батько. – Який ти в мене кмітливий — одразу все розумієш.

Старший Будяк щось прошепотів малому, і вони побігли вперед.

Відтак ухопили кактуса й почали кидати один одному, наче м’яч. При цьому, розбишаки гиготіли на всю вулицю.

Сірий клубочок лише тихо охав при цьому. Зате інші квіти почули дикі веселощі й обернулися.

– Припиніть негайно! – першим вступився за Еспостою Мокрий Іван.

– Відпустіть його! – заплакала Ромашка.

– І що ви нам зробите? – зневажливо засміявся син Будяк до значно менших квітів.

– Я зараз покличу Гладіолусів! – рішуче заявила королева.

– А ці можуть натовкти нам пики, – спинився більший розбійник. – Тікаймо! – гукнув до меншого.

І вони з гучним реготом кинулися навтьоки, облишивши кактуса.

Усі відразу підбігли до сірого клубочка.

– Ось бачите, – сумно зітхнув той. – Вони не на когось наскочили, а на мене. Бо я невдаха.

– Тобі ще пощастило, – знову не промовчав Дурман. – Ти б бачив, як мені колись від будяків дісталося. Побили, та ще й мої корінці на голові зв’язали. Лікар, поки розплутував, казав, що такої прикольної зачіски ні в кого не бачив…

Це було смішно, але всі стрималися, адже квітка тоді справді постраждала…

Тим часом майдан уже був поруч і на вході їх зустріли червоні тюльпани.

– Цього року вперше, – оголосили вони, – ми даруємо кожному учаснику свята по рубіну — чудовому темно-червоному камінчику.

Рубін

– Це на щастя, – усміхнулася королева.

– Саме так, – кивнули тюльпани, роздаючи коштовності. – Не втрачайте їх, вони згодяться вже сьогодні.

– І будьте обережні, бо я нещодавно загубив свій найбільший смарагд, – вставив Фіалка.

– І що? – очі Ромашки наповнилися сльозами.

– Знайшов у себе в роті. Перед тим я тримав прикрасу в листочку, а потім узяв губами, щоби не заважала її ж таки шукати.

Квіти разом із Фіалкою весело засміялися, продовжуючи одержувати камінчики. Та ось дійшла черга до Еспостої, і тут рубіни закінчилися.

– Ясна річ, саме мені не вистачило, – навіть не здивувався той.

Усі відразу захотіли віддати йому свою дорогоцінність.

– Не треба, – зупинив їх кактус. – Таке моя щастя. Не хочу більше нікому псувати свято. Не звертайте уваги…

Та поки він бідкався, принесли ще камінчики й один вручили йому.

– Ось бачиш, – погладила його Ромашка, – все добре.

– Угу, – знехотя погодився Еспостоя.

Здалося, він навіть трохи розстроївся, що все закінчилося вдало.

Врешті, Червона Орхідея з Едельвейсом зайняли свої місця в королівській ложі біля сцени. Дзвіночки заграли бадьору музику, а квіти почали танцювати.

Мокрий Іван вигинався, як умів, інколи навіть крутився на місці. Аж тут помітив, що Еспостоя стоїть поруч непорушно.

– Що ти робиш? – спитав його.

– Нічого, – відповів той. – Дивлюся то туди, то сюди.

– І в тебе виходить дуже запальний танець. Навчиш мене?

Уперше за день на обличчі кактуса з’явилося щось схоже на посмішку, але Еспостоя промовчав.

Після танців на сцену по-одному виходили співаки. Кожен виступ вітався дружними оплесками. Дурман теж вирушив у центр майдану. Він швидко проштовхався між квітами й після чергової пісні вискочив на поміст.

Уся площа побачила його й завмерла в очікуванні, хоча всіх інших слухали не дуже уважно.

– Я сьогодні, – промовив новий учасник. Тут він зробив паузу й величаво обвів майдан поглядом, – не в голосі, тому виступати не буду.

Квіти вибухнули оваціями. Почулися вигуки:

– Браво! Молодець! Ти найкращий! Ось воно справжнє щастя!

Дурман уклонився й зійшов зі сцени з гордо піднятою головою.

– Чому всі радіють? – здивовано спитав Еспостоя у Фіалки, який був поруч.

– Бо минулого разу, — відповів той, — цей горе-співак так горланив, що у деяких квітів зів’яли пелюстки.

– Але, мабуть, ваш товариш образився через такі крики юрби.

– Ні, ще нікому не вдавалося допекти Дурманові. Йому головне увага інших, а що про нього кажуть, він навіть не слухає…

І тут із-поміж квітів із різних боків до них раптом вибігли ті самі двоє Будяків – батько й син. Вони підскочили до Еспостої та одночасно вдарили його корінцями назустріч один одному.

– Ой-ой-ой! – одразу скрикнули розбишаки й застрибали на місці.

– У нього під пухом голки! – заскиглив малий нападник.

– Я про це не знав! – скривився від болю старший.

– Гарно танцюєте, – глузливо подивився, як забіяки скачуть, Мокрий Іван.

А ті лише злісно зиркнули на нього й почвалали геть, припадаючи на поранені корінці.

– У тебе, виявляється, зовсім не нікчемні голки, – захоплено мовила Ромашка до кактуса.

– Ти задав їм доброї прочуханки, – додав Фіалка.

Та сірий клубочок лише ніяково опустив очі…

Ще після кількох пісень на сцену вийшла Чорна Троянда, яка проводила та судила всі змагання квітів.

Чорна троянда

– А тепер, як і щороку, ми визначимо двох щасливчиків, – проголосила вона. – Але зробимо це по-новому. Наша шановна Кульбабка люб’язно надала нам своє насіннячко з парашутиком. Ми запустимо його в повітря, і той, на кого воно впаде, буде першим обраним.

Гучні оплески й вигуки схвалення почулися з усіх боків.

До Чорної Троянди підійшли двоє високих кремезних Гладіолусів. Один із них обережно тримав у листочку насіння кульбабки. За мить він легенько підкинув його догори й обидва дмухнули разом парашутику навздогін.

Гладіолуси

Сили в тому подиху було стільки, що насіннячко злетіло високо-високо. Ще трохи, і взагалі зникло б з поля зору. Та ось, кружляючи, воно почало опускатися. Усі на майдані зачудовано стежили за ним, адже кожному хотілося перемогти в конкурсі.

Коли парашутик наблизився до землі, квіти підняли листочки, аби впіймати його. Але насінина, в останній момент, зробила різкий зигзаг, проскочила мимо всіх і увіткнулася в волосся Еспостої.

– Слава новому щасливчику! – загукали довкола і їхній вигук підхопив увесь майдан.

Кактус нічого не зрозумів, бо навіть не дивився вгору. Був упевнений, що йому ніколи не пощастить. І раптом, його почали вітати й кликати на сцену.

– Ти щасливчик, – розплакалася Ромашка від радості, вийнявши з волосся Еспостої парашутик і показавши йому.

Очі сірого клубочка від здивування стали ледь не більшими за нього самого. Все ще не вірячи у те, що сталося, кактус вирушив до сцени.

– Він дуже хоче бути невдахою, – промовив Мокрий Іван. – А не виходить. То Будяків побив, то конкурс виграв…

– Твоя правда, – погодився Дурман. – Але мені все одно таланить більше, бо в мене є я сам, а в нього такого щастя немає…

Ніхто з ним не сперечався, бо всі дивилися на сцену, де вже з’явився Еспостоя. Чорна Троянда привітала його й заговорила знову:

– Другого щасливчика ми оберемо за рубінами, які вам роздали при вході на свято. У кого він виявиться більшим, той і стане переможцем. З усіх країв майдану діліться на пари й починайте мірятися камінчиками. Хто виграє, рухається в бік сцени, порівнюючи свою коштовність із тими, хто також просувається сюди…

Після цих слів площа ожила й зарухалася. Звідусіль чулися вигуки щастя або розчарування, залежно від того, чим закінчилося міряння. Але кожного разу квіти, врешті, раділи за більш везучих.

Через деякий час на сцену вийшли кілька учасників. Їхні рубіни порівнювала сама Чорна Троянда. Вона вже готова була оголосити переможця, коли раптом підняла листок угору Червона Орхідея.

– А чому кактус не бере участі в цьому змаганні? – спитала вона.

– Справді, – схаменулася суддя.

– Та не треба, — спробував ухилитися Еспостоя.

Але його ніхто не слухав. Чорна Троянда взяла в нього камінчик і цього разу довелося дивуватися вже їй.

– Поза жодними сумнівами, – оголосила вона, – уперше в історії в нас подвійний переможець – ось цей милий кактус.

Суддя підняла найбільший рубін над головою й почала показувати на всі боки. Сонячні промені, відбиваючись від граней коштовності, ковзали по майдану. Кожна квітка намагалася підставити під них бодай листочок, тому що камінчик виявився щасливим.

І лише Дурман, побачивши відблиски, присів, сховавшись за іншими.

– Що ти там робиш? – здивувався Мокрий Іван.

– Не хочу, аби мене променем зачепило, – чомусь тихо відповів дивак. – Чув таке: щастя щастям вибивається. А у мене все чудово.

– Ти сплутав. Клин клином вибивається.

– Справді? – замислився на мить Дурман.

Проте вставати все одно не став:

– Може й так, але ризикувати не буду.

– А я не проти, нехай щастя відшмагає мене з усіх боків, – мовив радник королеви, піднявши листочки догори.

У цей час до дальнього краю майдану почали наближатися, наче виростаючи з-під землі, два велетенських волохатих стовбурів. Квіти помітили їх і злякано відсахнулися.

– Не бійтеся, – несподівано заговорив один стовбур. – Ми кактуси Еспостоя, ваші друзі. Наш маленький братик загубився, і нам сказали, що він серед вас.

Гостям одразу вказали на сцену, де все ще не оговтався від везіння, яке на нього звалилося, пухнастий щасливчик. До нього встигли наблизитися й придворні Її Величності з Дурманом.

– Ну що? – спитала королева. – Підеш зі своїми родичами?

– Доведеться, – ніяково відповів кактус. – У вас було добре, але цей клімат мені не підходить.

– Здається, у тебе все складається чудово, – зауважив Фіалка.

– Мабуть, так, – нарешті широко всміхнувся малий Еспостоя.

– А я тобі вигадав нове ім’я, – додав Мокрий Іван.

– Не треба. Моє – не таке вже й погане.

Квіти довкола радісно засміялися, а пухнастик жваво попрощався з усіма й рушив назустріч старшим братам.

– Який він милий, – заридала Ромашка.

– А в майбутньому виросте, як ті двоє, – замислився Дурман. – Будуть разом небо підпирати. А я весь час думав – чому воно на нас не падає. Тепер зрозуміло…

Йому ніхто нічого не відповів, бо всі, з деяким сумом, махали листочками вслід кактусам…

There is one comment

Надіслати коментар

<-- -->