Кактуси

Дурман

Дурман ішов вулицею свого міста й задумливо кліпав на всі боки очима. Шукав хоч щось нове й цікаве для своїх розваг. Він без вагань хапався за будь-яку ідею. При цьому ніколи не замислювався, чи думка гарна та чи може з неї щось вийти.

Але сьогодні голова була порожня, наче труба. Здавалося, гукнеш в одне вухо, і звук вилетить з іншого, не змінившись.

Несподівано Дурман побачив трьох кактусів: Стетсона, Обергонію та Коріфанту. Вони неквапливо йшли йому назустріч, ніби ходили тут щодня. Хоча мешкали далеко за містом у піщаниках.

– Добрий день, друже, – чемно сказали вони майже одночасно.

– Привіт! – радісно вигукнув Дурман. – Давно вас не бачив.

Він побіг до них і кинувся обнімати невеликого, схожого на кулю, Коріфанту, який був найближче. Той хотів попередити його про свої голки, але не встиг.

Коріфанта

– Ой-ой-ой! – закричав Дурман від болю, відскочивши. – Я й забув, що ви колючі. Листки собі попроколював. Тепер буду дірявий, наче мене Будяки покусали.

– Вибач, — відповів високий ребристий Стетсон. – Ми такі.

Стетсонія

– Знаю, але не втримався… Ви у нас що робите? У гості завітали? Прямуєте кудись через наше місто? Чи, може, на свято прийшли, про яке я не знаю? Або від королеви щось потрібно?…

– Коли нам відповідати? – мило усміхнулась прекрасна Обергонія з великими білими квітами на голові. – Ти сиплеш питаннями безперестанку.

Обрегонія

– Я й не помітив. Ну, то кажіть уже.

– Ми до лікаря Півонії…

– Що сталося? – Дурман стурбовано оглянув кактусів і помітив на одному корінці Коріфанти пов’язку. – А-а, тепер бачу, в кого проблема.

– То я необережно сам себе почухав, — промовив той, вловивши погляд квітки. – І поранився. Але це дрібниці – загоїться.

– Кумедно. Кактус забув про свої колючки.

– А йшли ми до лікаря, — підхопила думку товариша Обергонія, — бо у Стетсона невідомо чому почали сохнути голки.

– Саме так, – підтвердив той, нишком кинувши погляд на Обергонію.

– Прикро це чути, — щиро знітився Дурман.

Він підійшов до кактуса й зі словами: «Бідненький, хворенький» спробував погладити. Але й цього разу вколовся його гострими колючками.

– Ай! – скрикнув од болю. – Знову забув про ваші голки.

– А ми й тепер не встигли тебе зупинити, — зі співчуттям промовив Стетсон.

– Більше не буду підходити до вас близько, — зробив висновок Дурман, і додав: – ви йдіть до Півонії, а я повідомлю про вас Її Величності.

– Ми не хочемо нікого турбувати своїм приходом, — сказав Коріфанта.

– А я люблю усім завдавати клопоту. Квіти, звісно, обурюються, коли я їх дістаю. Але насправді їм це подобається.

– Звідки ти знаєш?

– Бо я найкращий квітковий психолог і бачу, що їхнє невдоволення не щире.

– Справді?

– Принаймні, мене жодного разу не побили…

Від такої відповіді троє новоприбулих здивовано перезирнулися, а Дурман махнув їм листком і побіг до королівського палацу.

За кілька хвилин він мало не влетів до тронної зали.

– Кактуси! – щосили заволав він.

– Що з ними? – стрепенулися королева Червона Орхідея з придворними.

– Вони в лікаря!

– Їх там багато? – не зрозуміла Її Величність. – У них епідемія?

– Та ні, троє, — вже тихіше пояснив Дурман. – А хворий лише один.

– Чого ж ти репетуєш, наче всі кактуси постриглися наголо? – обурився радник королеви Мокрий Іван.

– Бо в нас гості! А це завжди чудово!

– І хто до нас завітав? – поцікавився чоловік королеви Едельвейс.

– Стетсон, Обергонія та Коріфанта.

– Обергонія! – мало не заплакала від розчулення Ромашка. – Це ж моя подруга. У нас із нею навіть квіти схожі. Чи не вона захворіла?

Ромашка

– Ні, — заспокоїв її Дурман. Він виглядав дуже поважно, адже перебував у центрі уваги. – Я так зрадів їм усім, що не все запам’ятав. Здається, щось там у Стетсона.

– Мабуть, ти так тішився, що поліз обніматися з ними, — Мокрий Іван указав на дірки в листочках вісника появи гостей.

– Вірно, — зовсім не знітився той. – Тепер, якщо вони навіть будуть падати, то я не ризикну їх ловити.

Усі присутні в залі всміхнулися.

– А мене кактуси навчили танцювати, — несподівано сказав поет Фіалка.

Фіалка

– Як? – здивувалася Ромашка. – Вони ж самі не вміють.

– Зараз розповім, — автор придворних віршів задумливо подивився у вікно, потім гордовито розвів листочки й урочистим голосом мовив:

Сів на кактус випадково

І від болю став стрибати.

Саме так колись раптово

Я навчився танцювати.

Квіти засміялися, але королева підняла листок угору й зупинила веселощі.

– Ви, мабуть, забули, що Стетсон прийшов до Півонії, — нагадала вона. – Отже, він захворів, і треба його провідати. Кактуси нам друзі, завжди допомагають, а колись навіть захистили від знахабнілих бур’янів. А ще нехай наш цілитель огляне дірки в листочках Дурмана.

– Згода, — першою погодилася Ромашка, впустивши на землю сльозу. – Ходімо хутчіше. Треба пересвідчитися, що з ними обома все гаразд.

Червона Орхідея з Едельвейсом та придворними вийшли з палацу й рушили до будинку лікаря. Дорогою Дурман роздивлявся свої поранені листочки й раптом сказав:

– А може їх не варто лікувати. Під час вітрів я зможу краще рухатися. Вихор буде пролітати крізь дірки, а мене не штовхатиме.

– Нехай це вирішить лікар, — порадив йому Едельвейс, який ішов поруч.

Біля будинку Півонії квіти ще здалеку побачили Коріфанту, який очікував своїх друзів-кактусів на вулиці. Біля нього зупинялися перехожі, віталися, питали про причини появи в місті. Той привітно відповідав, дякував за співчуття з приводу хвороби Стетсона.

Аж раптом біля Коріфанти, наче з-під землі, виріс великий і, як завжди, лихий Будяк.

Будяк

– Що ти тут робиш? – злісно запитав бур’ян.

– Ми до лікаря прийшли, — як і всім, чемно відповів кактус, — у Стетсона голки сохнуть, а ми не знаємо чому.

– Це той здоровило?… Хай би в нього всі колючки повідпадали.

– Так негарно казати.

– Пхе! Якась подушка з голками буде мене вчити!

– Ти хочеш мене образити? – трохи насупився Коріфанта.

– Хочу, — і не думав спинятися Будяк. – А ще мрію пику тобі натовкти, щоб більше на нашу територію не приходив.

– Я завітав не до тебе, але можеш ризикнути мене побити.

– То ти ще й нахабний?

– Лише трошки. До твоєї зухвалості мені далеко.

– О-го-го! – Будяк не чекав такої відсічі і ще більше розізлився.

Він замахнувся найбільшим своїм листком і щосили вдарив кактуса.

– Ай! – сам закричав після цього від болю, проколовши собі кінцівку.

Але це його не спинило. Навпаки, бур’ян оскаженів, накинувся на Коріфанту й почав безладно бити його з усіх боків. Та лише завдавав собі ще більше болю, наробивши нових дірок у власних листочках.

А Кактус увесь цей час навіть не рухався, а тільки зневажливо посміхався.

Врешті, не тямлячи себе від люті, Будяк різко відхилився й буцнув противника своєю колючою головою. Але голки кактуса були значно довшими та міцнішими. Нападник наштрикнувся на них, а відчепитися не зміг. Врешті, розбишака повис у повітрі, кумедно дриґаючи корінцями та листочками.

– Агов! – заволав щосили він. – Голкосховище зелене! Відпусти мене!

У цей момент до них підійшли Червона Орхідея, Едельвейс та придворні.

– Привіт, друже! – привіталися вони з кактусом.

– Що це за гидка прикраса на тобі? – спитав Мокрий Іван, усміхнувшись.

– Сама вчепилася, — підтримав жарт Коріфанта.

– Треба відпустити Будяка, — втрутилася в їхні веселощі королева.

– Але ж він перший напав, — обурився Дурман. – Можна я йому вріжу?

– Він уже достатньо покараний, — наполягла на своєму Її Величність.

– Не можна його бити, — підтримала Червону Орхідею Ромашка, жалібно схлипнувши. – Ми всі віримо, що Будяки зможуть стати кращими.

Кактус слухняно опустив бур’ян на бруківку, але відчепитися той не зміг. Довелося кликати лікаря.

Півонія вийшов зі свого будинку вже з маленькою баночкою чудодійної мазі. Але навіть він був здивований побаченим.

– Ого! – вигукнув. – Голки вп’ялися дуже глибоко. В тебе голова не болить? – спитав у Будяка.

– Ні, — буркнув той.

– Невже до мозку не дістало?

– Немає в мене мозку. Кому він потрібен? Лише довбешка від нього ниє.

Після такої відповіді питань більше не виникало. Півонія змастив голову бур’яна й обережно визволив його. А Будяк почухався і, навіть не подякувавши, почвалав геть.

– Лікарю, — знову заговорила королева. – Подивися на листочки Дурмана. Він ненароком обійняв Стетсона.

– Це була погана ідея, — Півонія похитав головою й озирнувся до невдахи.

А той навіть не чув, що саме про нього говорять. Приклав дірявий листок до очей та уважно щось роздивлявся крізь проріхи.

– Щось цікаве побачив? – звернувся до нього лікар, легенько доторкнувшись.

– Поки що нічого, — відповів Дурман. – Але я не хочу лікувати рани. Крізь них я зможу непомітно стежити за кимось. Ось тебе я бачу, а ти мене ні.

Неподалік тихенько засміявся Мокрий Іван. Півонія теж здивовано глянув на пораненого, та заперечувати не став. Натомість промовив:

– Залишати так не можна. Листочки будуть рватися далі.

– Ну гаразд, — знехотя погодився Дурман, показуючи кінцівки.

Цілитель змастив їх, а тоді повернувся до Коріфанти.

– Я бачу, і в тебе проблеми. Знімай пов’язку.

– То дрібниці, – відмахнувся кактус.

– Хто зовсім лікаря не слухає,

Той потім з горя лоба чухає. – раптом склав віршика Півонія, а тоді додав: – Хоча тобі й лоба чухати не можна, знову поранишся.

Він змастив подряпину й покликав усіх до себе. На вулиці, як і раніше, залишився Коріфанта. Поруч із ним сумно роздивлявся свої листочки Дурман. У його голові виникли нові ідеї застосування дірок. Але ці думки були тепер ні до чого, адже рани загояться дуже швидко.

У будинку лікаря всі, хто зайшли, побачили двох кактусів, які неголосно розмовляли між собою. Навіть здалеку було видно незрозумілий блиск в очах високого ребристого Стетсона.

– Доброго дня, Ваша Величносте! – вклонилися кактуси.

– Вітаю вас! – промовила королева. – Рада всіх бачити, але не через хворобу.

– Так сталося, — скромно зітхнув Стетсон, кинувши погляд на Обергонію.

Тим часом Ромашка підбігла до своєї колючої подруги, але та встигла її зупинити, щоб не було нових поранень через голки. Приятельки відійшли трохи вбік і защебетали про щось своє.

– Так от, — почав розповідати Півонія Червоній Орхідеї, — у Стетсона сохнуть колючки. А це небезпечно для кактуса. Ні посухи, ні паводку в них не було. Я оглянув його від корінців до останньої голки. Причини не бачу. Крім того, час від часу в очах пацієнта з’являється нездоровий блиск, що лякає мене ще більше…

У цей момент у кімнату влетів Дурман.

– Я знаю як вилікувати Стетсона! – крикнув він, перебивши лікаря.

– Як! – одночасно вигукнули квіти, що були в будинку.

– Треба дати йому ліки!

– Які!?

– Не знаю. Я зробив головне – подав ідею. А далі вже самі думайте. Не лише я маю все вигадувати.

Всі ошелешено порозкривали роти, але сказати нічого не могли. Загальною мовчанкою скористався Дурман.

– Поки всі думають, — підійшов він до лікаря, — може мені допоможете.

– А що сталося? – спитав той.

– Останнім часом я дуже погано сплю і прокидаюся втомленим.

– У чому причина?

– Мені сниться один і той самий сон: я намагаюся викопати велику яму, а виходять лише якісь малесенькі круглі ямки…

Півонія замислився, а голос подав Мокрий Іван, який уважно стежив за тим, що відбувається.

– Може ти просто лопату не тим кінцем тримаєш? – припустив він.

– Гм… – подумав трошки Дурман. – Може бути.

– Тоді розверни її коли спатимеш.

Цікава думка… Спробую.

Потім радник королеви повернувся до Фіалки, який стояв поруч із ним.

– Ти помітив, коли з’являється блиск в очах Стетсона? – запитав.

– Ні, — відповів той. – А коли?

– Коли він дивиться на Обергонію.

– І що це означає? – далі не розумів придворний поет.

– Треба з’ясувати.

Мокрий Іван вибачився перед королевою та лікарем і попросив Стетсона відійти з ним у дальній куток кімнати.

– Мені здається, я знаю причину твоєї хвороби, — почав тихо говорити радник Її Величності.

– У чому ж вона? – запитав кактус.

– Тобі подобається Обергонія?

Стетсона за мить став темно-зеленим, а в його очах з’явився той самий блиск, який усі помітили.

– Так, — ледь вичавив із себе він.

– Ти їй про це говорив?

– Ніяк не можу зважитися.

– Значить, ти сохнеш від кохання.

– Як таке може бути?

– Почуття – сильна штука. Отже, тобі треба їй усе розповісти.

– Я не знаю, що вона відповість, — невпевненість такого великого кактуса виглядала дуже мило.

– Вона добре відреагує, повір мені. Ходімо до неї.

Якби Мокрий Іван не боявся вколотися, то навіть підштовхнув би Стетсона. А так довелося чекати, доки той сам дочалапає до коханої. Обергонія стурбовано обернулася до нього, але він лише відвів очі й мовчав. Тоді вступив у розмову радник королеви.

– Стетсон хоче тобі дещо сказати, — промовив він.

– Що сталося? – ще більше занепокоїлася красуня.

– Не хвилюйся, — нарешті заговорив кактус. – Просто ти мені дуже подобаєшся, і я боявся тобі зізнатися.

– Я й так про це знаю. І ти мені дуже подобаєшся.

Обличчя обох кактусів радісно засяяли. Закохані ніжно притулилися один до одного, а в лікаря аж очі розширилися від того, що відбулося.

То це була хвороба кохання! – мало не вигукнув він. – Тепер вона швидко минеться.

– Як усе прекрасно закінчилося, — розплакалася Ромашка від щастя.

Але тут знову не витримав Дурман. Він ніколи не міг довго бути поза загальною увагою. Все і завжди мало відбуватися лише довкола нього.

– Я теж сохну від кохання, — мовив він голосно, щоб усі почули.

– По тобі не помітно, — оглянув його Півонія.

– Поки що не видно, але я це відчуваю в душі.

– Твої почуття теж чудові, — підбігла до нього заплакана Ромашка. – Розкажи нам, хто твоя доля?

– Я люблю себе! – гордо заявив Дурман.

Усі перезирнулися. Не змовчав лише Мокрий Іван.

Мокрий Іван

– Чому ж ти тоді сохнеш? – запитав він, усміхнувшись. – Адже твоє кохання взаємне.

– Справді, — замислився Дурман. – Немає чого чахнути.

Усі засміялися і, після запрошення Червоної Орхідеї, вирушили до королівського палацу святкувати щасливе завершення історії з хворобою Стетсона.

Кактуси

Ловка голка

Новіший допис

There is one comment

Надіслати коментар

<-- -->