Вітер

Щороку, однієї і тієї ж пори в країні квітів настає сезон вітрів. Він триває лише кілька днів, але створює багато проблем для тендітних та ніжних мешканців, бо ж пориви тоді бувають дуже сильними.

Звісно, квіточки з часом трохи пристосувалися до такої погоди. Намагалися менше виходити надвір, а вулицями навчилися пересуватися короткими перебіжками, чіпляючись за зроблені для такого руху виступи на своїх хатинах.

Проте королівському блазню Мокрому Івану було трохи прикро, що в ці дні всі нудяться по своїх домівках. Він довго думав, як можна в такий час розважатися. І на самому початку сезону вітрів, коли пориви лише набирали силу, прийшов до королівського палацу.

У той момент королева Червона Орхідея, разом зі своїм чоловіком Едельвейсом та іншими придворними, вислуховувала Дурмана, який дуже хвилювався.

— Ваша Величносте, – говорив він, збиваючись. – Я думаю… Не те щоб думаю, а знаю… Щобільше, я впевнений, що зможу… Якщо поворушити мізками та перебрати різні варіанти, то все точно вийде. Мені вже трохи вдалося… А ви як вважаєте?

— Але ж ти не сказав, про що мова, – здивовано відповіла королева.

— А-а, так. Я хочу літати…

Усі в залі спантеличено перезирнулися.

— Колись я вже намагався пірнути в повітря з балкона, – продовжив Дурман.

— І що? – одночасно вигукнули всі присутні.

— Упав і добряче забився.

— То що ми можемо зробити для тебе? – співчутливо спитала Червона Орхідея.

— Не знаю. Я прийшов розповісти про своє бажання. А ви — королева і маєте мені допомогти.

Мокрий Іван, який був ще й радником Її Величності, наважився вступити в розмову:

— Можна спробувати зараз, під час вітрів. Вихор підхопить тебе і понесе, але …

Та Дурман далі не слухав, а лише гукнув:

— Дякую! – і вибіг із палацу.

— Стій, – спробував спинити його королівський блазень, проте було вже пізно. – Я не встиг попередити його, що сильні пориви можуть бути небезпечними…

— Там справді починається вітер, — подивився на вулицю Едельвейс. — Треба позакривати вікна.

— Ти думаєш від цього вітер там зникне? – пожартував Мокрий Іван.

Усі, включаючи чоловіка королеви, засміялися. А сама Орхідея спитала у свого радника:

— Ти, може, також у справі прийшов?

— Так, – відповів той. – Хочу запропонувати в сезон вітрів не сумувати по домівках.

— Що ж можна робити в цю пору? – здивувалася Її Величність.

— Наприклад, провести змагання.

— Які?

— Я придумав аж два варіанти, – продовжив Мокрий Іван. – Біг проти вітру й за вітром.

— Цікаво, – замислилася королева. – У кого які міркування про це? – за мить обвела поглядом придворних.

Запанувала напружена тиша. Тоді поет Фіалка підійшов до все ще відкритого вікна й продекламував:

В місті вітер завиває,

В мої вуха залітає.

Він думкам не заважає,

Їх у голові немає.

На обличчях присутніх знову з’явилися посмішки.

— Головне, що Фіалка щиро в цьому зізнався, – промовив Едельвейс.

— А мені і вірш подобається, і ідея перегонів, – зронила сльозу Ромашка. – Може, потім ще хтось запропонує якісь розваги?

— Так, – підтримав її Мокрий Іван. – Невдовзі з’являться й інші ідеї. Головне, рухатися вперед, звісно, якщо не стоїш на балконі.

Цього разу сміятися було незручно. Всі зрозуміли, що глузування королівського блазня стосується Дурмана, а той боляче вдарився після свого невдалого польоту.

— Усі згодні, – підсумувала королева. – Повідомте мешканцям міста, що завтра на центральній вулиці буде перший забіг – від палацу до майдану і назад.

Придворні чемно вклонилися й вийшли у двір. Вітер ще не набрав сили, тому вдалося швидко сповістити квітів про змагання.

Наступного ранку пориви стали значно потужнішими. Але жителі таки прийшли до королівського палацу, хоча й трималися поблизу будинків. Там, у крайньому разі, можна було вхопитися за виступи на стінах. Ті, хто мешкав поряд, просто визирали в вікна, а Червона Орхідея з Едельвейсом спостерігали за всім із балкона палацу.

І лише найбільш відчайдушні почали шикуватися для старту. Був серед них і Мокрий Іван, який своїм прикладом хотів заохотити інших.  Аж тут позаду почулися гучні ляски і вигуки:

— Ай! Ой! Ой-ой-ой!

Всі озирнулися й побачили Лопуха, який чимчикував до учасників. Широкі листки бур’яну під вітром сильно метлялися й били його по обличчю та стеблу. Виглядало це дуже кумедно, тому квіти довкола не стримували усмішок.

— Я теж хочу змагатися, – сказав Лопух, ледь стримуючи своє листя.

— Ставай у ряд, – відповіла йому Чорна Троянда, яка завжди виконувала роль судді. – Всі готові? – спитала відразу вона.

Але відповісти їй ніхто не встиг.

— Побережися! – донеслося до присутніх.

Квіти побачили на віддалі Дурмана. Той розігнався, впіймав порив вітру й підстрибнув. Вихор трохи проніс його над землею й кинув просто на бруківку. Літун-невдаха всім тілом пропоров по ній кілька метрів і спинився якраз біля корінців учасників забігу.

До нього відразу метнувся лікар Півонія. Інші теж схвильовано схилилися до невдахи. Але Дурман швидко підвівся й почухав забиті місця.

— Ви бачили, як я літаю!? – захоплено вигукнув він.

— Але ж ти впав, – співчутливо сказав лікар. – Може щось болить?

— Не турбує мене нічого. І зовсім я не падав, а перевіряв, чи можна по бруківці ковзати.

— То й добре, – погодилася з ним Чорна Троянда. – Всі готові? – спитала в учасників.

— Я теж хочу бігти, – заявив тут же Дурман.

— Приєднуйся до гурту, – запросила суддя. А тоді скомандувала, – На старт!.. Увага!.. Марш!

Квіти побігли вулицею. За вітром це було нескладно, але тендітніші учасники, підхоплені вихором, випереджали своїх важчих суперників.

Дурман так поспішав, що кілька разів сторчма падав на бруківку, перекинувшись через голову. Але зводився й стрімголов нісся далі.

Найскладніше спочатку було Лопухові. Він ніяк не міг угамувати свої широкі листки. Та, коли йому вдалося їх стримати, вони надулися під вітром, наче вітрила, й підхопили бур’ян з місця. Він рвонув уперед так швидко, що лише зрідка торкався землі.

Саме Лопух першим і дістався майдану. Інших також не довелося довго чекати.

— У цьому змаганні переміг Лопух, – оголосила, захекавшись, Чорна Троянда, яка мусила бігти разом з усіма.

— Так, – погодився Мокрий Іван. – Але серед нас усі інші ще важливіші. Без нас йому не було б кого випереджати.

Квіти закивали головами, погоджуючись.

— А насправді виграв тут я, – не втримався Дурман, зверхньо подивившись на інших учасників. – Бо ще на старті замислив прибігти шостим, і прибіг шостим. Ось де справжня перемога!

Ніхто з ним не сперечався, всі лише відвернулися, приховуючи посмішку. А Мокрий Іван на це не зважав. Він підійшов до Дурмана й поцікавився:

— Ти помітив, як біг Лопух?

— Аякже, – не замислюючись, відповів той. – А ти маєш на увазі те, що і я?

— Мабуть. Він майже летів.

— Отже, ми бачили одне і те ж, – Дурман не хотів визнати свою неуважність. – І що з того?

— А чому він летів? – спитав королівський блазень.

— Чому?

— Бо вихор надував його широке листя…

Аж тут крізь завивання вітру до них долетіли незрозумілі звуки:

— У-у-у-у-у…!

Бігуни озирнулися й побачили в іншому кінці майдану великого Будяка. Той із вигуками «у-у-у…» розігнався, впіймав особливо сильний порив, підстрибнув і врізався в стіну, трохи збоку від дзеркала.

Якусь мить він остовпіло стояв, а потім рівно, мов палиця, гепнувся спиною на бруківку.

Всі, крім Дурмана, який, замислившись, не зрушив з місця, кинулися до потерпілого. Наблизившись, побачили неподалік двох інших Будяків, які сперечалися між собою, ніби нічого й не сталося.

— Що з вашим товаришем? – першим підбіг до них Мокрий Іван.

— Нічого страшного, – відповів один із бур’янів. – Він просто хотів залишити на стіні свій портрет.

При розмові квіти намагалися говорити спиною до вітру. Але Будяк на це не звернув уваги, і його щоки чудернацьким чином надувалися від кожного вимовленого слова.

— А малювати твій друг не намагався? – від здивування очі королівського блазня збільшилися вдвічі.

— Це було б дуже довго. А так одним махом з’явився б його відбиток на камені.

— Але ж йому боляче.

— Зате як гарно він упав! Рівнесенько.

Мокрий Іван махнув на бездушних Будяків листком і повернувся до постраждалого. Тим часом суперечка продовжилася.

— Я ж тобі казав, що нічого не вийде, – мовив другий бур’ян. – Треба було спиною стрибати.

— Кому ти це говорив!? – обурився перший. Його рот, як і раніше смішно викривлявся від вітру.

— Тобі.

— Не було такого.

— Не нервуй мене.

— А то що?

— Зараз побачиш.

Другий Будяк несподівано зігнувся, набрав у листок піску, який вітер навіяв на майдан із довколишніх піщаників, й жбурнув його в обличчя першому.

— Ось ти як! – вигукнув той, зачерпнув піску й собі й метнув другому межи очі.

Але він кидав проти вітру, тому весь пісок прилетів назад і знову влучив у нього. Перший Будяк розізлився й ще раз запустив у противника жменю піску. Потім ще раз. Та кожного разу все поверталося до нього.

— Як ти відбиваєш мої напади!? – роздратовано спитав він.

— Нічого я не роблю, – сам не зрозумів, що сталося, другий Будяк.

— А хто ж весь час розвертає пісок?

— Не знаю…

Ні до чого не домовившись, бур’яни подалися геть. Навіть забули про свого товариша. А той, оточений уважнішими мешканцями міста, вже очуняв. Він їх безтямно оглянув і, не відповідаючи на питання, почвалав кудись більше за допомогою вітру, ніж самотужки.

Деякий час ніхто не міг мовити й слова. Потім про свої обов’язки згадала Чорна Троянда.

— На щастя, все обійшлося, – мовила вона. – Тому запрошую всіх на старт другого забігу – проти вітру.

Учасники знову вишикувалися в ряд. Серед них не було лише Дурмана. Куди він дівся, ніхто не знав. Але його не шукали, і суддя знову дав команду:

— На старт! Увага! Руш!

І тут у всіх виникли проблеми. Міцніші квіти ще якось просувалися вперед, хоча для цього їм довелося згинатися аж до землі. А слабші взагалі не могли зрушити з місця. Вони відповзли до будинків і, чіпляючись за виступи на стінах, лізли до фінішу, наче по скелях угору.

Але найгірше було Лопухові. Вітер надув широкі листки бур’яну й потягнув його в протилежному напрямку…

Врешті, бігуни таки дісталися до королівського палацу. Їх зустрічали там, як героїв – оплесками й вигуками: «слава!».

— Пропоную переможця забігу проти вітру не оголошувати, – промовила Чорна Троянда, яка й сама ледве допленталася до фінішу. – Адже учасники сунули сюди різними способами.

— А де Лопух? – запитала королева з балкона.

— Його понесло в іншому напрямку, – відповів Мокрий Іван. – Але, на щастя, саме там він і живе.

— Ще я не знаходжу Дурмана, – сказав Едельвейс.

— Дивіться, – промовила захоплено Ромашка. – Він летить!

Квіти озирнулися й побачили неподалік Дурмана, який ширяв у повітрі. До листків у нього були прив’язані аркуші паперу, які й допомагали триматися над землею.

Підлетівши ближче, новоспечений льотчик склав листки й плавно приземлився біля палацу. Його аж розпирало від гордощів та радості.

— Ви це бачили!? Я просто!… То було чудо!…

— Ти молодець, – похвалила його королева й першою заплескала в долоні. – Таки досяг свого.

Інші також зааплодували сміливцю.

— Так, я такий, – постукав себе у груди Дурман. – Усе сам, своїми руками і головою.

Він встиг забути про поради Мокрого Івана. Пиха підносила його все вище й вище.

— Тепер я буду повелителем вітру! – вигукнув із пафосом він. – Куди йому покажу, туди й дутиме.

Але в цей момент поруч із ним утворився невеличкий смерч. Він підхопив Дурмана, закрутив і поніс угору.

— Рятуйте! – закричав перелякано той. – Я пожартував! Дуй собі куди хочеш!

На щастя, смерч виявився слабеньким. Лише трохи покрутив нахабу й кинув на стіну палацу. Той добряче вдарився й сповз на бруківку.

Цього разу допомога лікаря таки знадобилася. Півонія дав нещасному щось понюхати й швидко привів до тями.

— Все буде гаразд, – мовив на останку цілитель. – Листочки та стебло цілі.

— Чудово! – розчулено розплакалася Ромашка.

— Я теж люблю хороші закінчення, – промовила Червона Орхідея з балкона. – Отже, в сезон вітрів ми можемо розважатися. Але до природи будемо ставитися шанобливо.

— Цілком згоден, Ваша Величносте, – тримаючись за голову, важко зітхнув Дурман.

І квіти, задоволені проведеним часом, почали обережно, тримаючись за виступи на будинках, розходитися по домівках.