Загублена тінь

Королівство тіней

Перша тінь рішуче крокувала попереду, тримаючи в руках ввімкнену пастку. За нею йшов Дмитрик, автоматично переставляючи ноги, які його не слухались. Поряд із хлопчиком пленталась його тінь. Їй, певне, взагалі було байдуже куди йти і що робити. Вигляд у неї був майже зовсім безтямний.

І все ж Дмитрик вирішив з нею заговорити. Спробувати схилити на свій бік і більше дізнатися про королівство тіней.

– Як же це так, – звернувся до неї, – ти втекла навіть не попередивши?

– Я не тікала, – з усе тим же байдужим виглядом відповіла тінь, – мене хтось підхопив, відірвав від тебе і переніс у королівство тіней.

– Але зізнайся, зі мною тобі було краще? – з острахом запитав Дмитрик. Від відповіді на це запитання для нього залежало дуже багато.

– Так, – мовила тінь. – Тоді не треба було нічого робити. Тільки повторювати твої рухи.

– Отже ти хочеш повернутися, щоб ми знову були разом? – зрадів Заза.

– В мене немає ніяких бажань. Я нічого не хочу.

– Але ти згадай як нам було весело вдвох. Губили все підряд. Забували все, що треба було пам’ятати. Грали у дворі в різні ігри. Із Славкою по чужих садках лазили.

Дмитрик говорив усе, що спадало йому на думку. І при останніх словах тінь ледь помітно стрепенулася:

– Тінь Славка я пам’ятаю. Ми дружили.

– Ну так от. Вона тебе чекає. Але, щоб, повернутися до неї, ти повинна мені допомогти.

– Не знаю…

– Фу-у, – хлопчика почала дратувати млявість тіні, але він стримувався як міг. – Ну, а маму ти пам’ятаєш?

– Так, вона мене любила, піклувалася про мене.

– Поки ми тут, тінь мами про тебе думає, переживає. Її не можна засмучувати. Ми повинні повернутися.

– Я хочу до мами.

“Я теж”, – подумав Дмитрик з деяким сумом, але вголос не сказав.

– Тоді ти повинна мені допомогти. І слухатись мене.

– Добре. Що треба робити?

– Нарешті, – полегшено видихнув хлопчик. – По-перше, ніхто не повинен знати, що ти на моєму боці. По-друге, ти повинна все уважно слухати, пильно дивитися в усі боки, запам’ятовувати і переповідати мені.

– Так багато…

– Це одразу здається, що багато. Потім звикнеш. Пам’ятаєш, ми із Славком грали у шпигунів?

– Було дуже цікаво…

– Отак і тут. Треба підслуховувати і підглядати.

– Я спробую.

Дмитрик дуже зрадів, що вдалося переконати тінь.

– А тепер розкажи, що ти знаєш про королівство, короля і його підданих, – попросив він.

– Зовсім мало, – розпочала його тінь із своєю незмінною байдужістю. – Король – це головна тінь, яка всіма керує і якій всі підкоряються. У нього є прилади, що відривають тінь від людини і керують людьми, які втратили тінь. Його всі бояться, бо він може знищувати непокірні тіні.

– Що ж король збирається робити з тінями?

– Спочатку позабирає тіні у всіх людей на землі. Без тіні людина довго не живе і весь світ перетвориться на королівство тіней, в якому він буде панувати.

– Ти не знаєш, скільки люди можуть прожити без тіні? – захвилювався Дмитрик.

– Я чув, але не пам’ятаю. Забув.

Заза є Заза, подумав хлопчик і пригадав, що живе без тіні вже тиждень. Це засмутило його ще більше, адже він не знав скільки йому ще залишилося.

– І багато в королівстві тіней? – запитав він.

– Майже сто. Кажуть, тепер король готується до великих викрадень. Я – його перший досвід. Всі інші тіні взяті у померлих.

Попереду між деревами з’явилися темні високі стіни. Дмитрик, його тінь і охоронець наблизилися до фортеці короля тіней.

– Ти не знаєш, де мене залишать? – спитав Дмитрик наостанку.

– В одному з підвалів. – відповіла тінь.

– Знайди мене. Розкажеш усе, що дізнаєшся. А там придумаємо, як мені звільнитися.

Біля воріт фортеці перша тінь обмінялась кількома словами із сторожами і ворота відчинилися. Тепер перед ними височів велетенський сірий  палац короля, кожний вихід до якого охороняли троє вартових. З усіх боків палацу рівними рядами стояли невеличкі темні будиночки. В них жили піддані його величності.

Слідом за своїм провожатим хлопчик пройшов мимо палацу і сходинками спустився в підвал темної споруди, що слугував за тюрму. Грати за ними зачинилися, і біля входу, наче з – під землі, виросли двоє вартових.