Загублена тінь

Особистi покої короля

– Гарно ти їх обдурила, – похвалив Дмитрик свою тiнь, а тодi запитав: – Чому на вулицях нiкого немає? Всi сплять?

– Тiнi взагалi не сплять. Просто король заборонив усiм виходити на вулицю вночi. Лише охоронцi несуть свою варту.

– Що ж, це на краще. Тепер ходiмо в палац розгадувати таємницi вашого короля.

– Але там багато вартових. Та й король може нас знищити.

– Iншого виходу немає, – наполягав Дмитрик, – не забувай, менi загрожує смерть. Тодi ти нiколи не повернешся до мами i Славка.

– О! Це жахливо! – засмутилася тiнь.- Ходімо.

Поки вони наближались до палацу, Дмитрик встиг забути де вiн i навiщо. За старою звичкою вiн роззирався на всi боки i пiдбивав ногами камiнчики. Один з них пiдбив так вдало, що, пiдскочивши двiчi, вiн вiдлетiв у кущi напроти входу в палац.

Вартовi почули цей шерхiт, перезирнулися й обережно рушили перевiрити в чому справа. А хлопчик, нiчого не помiтивши, разом iз своєю тiнню пройшов у першi дверi, якi були незамкненими.

В цей час із вулицi почали доноситися розгубленi вигуки. Охоронцi не отримали обiцяну живицю, не знайшли в тюрмi Дмитрика й пiдняли тривогу.

А хлопчик i його тiнь вже пiдiйшли до дверей, що вели у тронний зал.

– Там чергують ще двоє вартових, – прошепотiла тiнь.

– Дмитрик спробував тихо вiдчинити дверi, але не змiг.

– Треба щось вигадати. Тут нас можуть впiймати.

– Охоронцi не наважаться з’явитися в палацi, щоб не вiдiрвати короля вiд його мудрих роздумiв.

– Все одно треба йти далi. Не стирчати ж тут до ранку, – замислився Дмитрик.

– Зачекай, – мовила його тiнь, – я спробую щось зробити.

Тiнь прослизнула в ледь помiтну щiлинку i Дмитрик одразу ж почув її схвильований голос.

– Утiк державний злочинець, – сказала вона охоронцям. – Людина, яку ми впiймали, зникла. Чули шум на вулицi?

– Так, – вартовi не могли в темрявi роздивитися, хто до них прийшов i нiчого не запiдозрили.

– Вам, як найдосвiдченiшим i найкмiтливiшим наказано негайно вирушити на пошуки втiкача. Менi ж – залишатися тут, на вартi його величностi.

Вартовi передали всi прилади охорони палацу Дмитриковiй тiнi i, не помiтивши хлопчика, вискочили на вулицю.

– Ти робиш успiхи, – похвалив Дмитрик свою тiнь, коли та вiдкрила приладом дверi, – тепер вперед. В кутку вхiд до покоїв короля.

– Я боюсь, – зупинилася тiнь, – про короля розказують страшнi речi. Вночi вiн займається чаклунством.

– Але ж вiдступати нiкуди.

Тiнь важко зiтхнула i рушила за хлопчиком.

Тут їх чекала ще одна несподiванка. Якщо Дмитрик легко вийшов з залу в передпокiй, то його тiнь не змогла переступити порiг.

– Я наштовхуюсь на стiну, – мовила вона.

– Певне це дверi для тiней, – здогадався Дмитрик. – Але зараз ми щось придумаємо.

Вiн витягнув з ранця лiхтарик, ввiмкнув його i почав роздивлятися. На стiнi, поряд iз входом у тронний зал помiтив два невеличкi важелi, спрямованi вгору.

Хлопчик опустив перший, але, почувши наростаючий гул сирени, злякався i одразу пiдняв важiль вгору. Знову стало тихо. Дмитрик боязко озирнувся. Але на поклик сирени нiхто не з’явився.

Тодi опустив другий важiль.

Захист зник i тiнь Дмитрика опинилася поряд iз хлопчиком.

Далi дорога була вiдкрита. Обережно ступаючи, вони пройшли в другу кiмнату палацу. Вона нагадувала радше робочий кабiнет ученого, нiж палату короля. Безлiч приладiв стояли i лежали, займаючи майже всю пiдлогу. А в кутку на величезному столi, Заза побачив щось схоже на багато мильних бульбашок. Вiд великих, як кулак, до маленьких, ледь помiтних. Всi вони були розмальованi, при чому кожна бульбашка мала свiй малюнок.

Нi Дмитрик, нi його тiнь нiчого тут не зрозумiли.

– Цiкаво, що в наступнiй кiмнатi? – запитала тiнь.

– За всiма правилами – спальня.

– Але ж наш король – тiнь. Вiн нiколи не спить.

– Подивимося.

Вони вiдчинили дверi в наступну кiмнату i одразу ж почули якiсь рiвномiрнi звуки. Дмитрик прислухався.

– Це ж хропiння! Ваш король спить i у вi снi хропе.

– Цього не може бути! – вигукнула тiнь.

Бiля однiєї iз стiн кiмнати стояло велике лiжко. Заза обережно спрямував туди промiнь лiхтарика i вони побачили сплячого короля.

– Ваш король звичайна людина, яка видавала себе за тiнь! – сказав хлопчик. – Саме тому вiн i не пiдпускав до себе нiкого.

– Оце так да!

Дмитрик спробував наблизитися до лiжка, але якась невидима сила зупинила хлопчика. Його тiнь також не змогла пройти до короля. Ця стiна не пропустила  нi людини нi тiнi.

В протилежному кiнцi спальнi вони побачили ще один вихiд з кiмнати. Через нього хлопчик iз тiнню потрапили в коридор, який закiнчувався зачиненими дверима.