Загублена тінь

До всезнаючого діда

Як наказувала бабуня, Дмитрик вийшов у двір. Підійшов до старезного в’яза, що ріс на подвір’ї, сів навпочіпки й, затуливши очі руками, схилив голову додолу.

Якийсь час слухав над собою тихий шепіт старенької, потім враз став невагомим, наче пір’їнка. А ще через хвилину знову відчув своє тіло, випростався і озирнувся.

Дмитрик опинився біля темного лісу, що стояв перед ним страшною і неприступною стіною. Поруч хлопчик побачив в’яза, такого ж, як у дворі старої ворожки. А на ногах знайшов хорошу пару взуття. Він мав два правих черевики – зелений і червоний. Тепер же один був лівий, другий – правий, і обидва в зелену та червону смужку.

Від цих перетворень хлопчик забув, для чого тут з’явився. Та вчасно схаменувся й рушив просто у гущавину, крізь яку невідомо хто проклав тоненьку звивисту стежку.

Йти довелося в сутінках. Розлогі дерева суцільним дахом затуляли сонце. Минулорічне сухе листя товстою ковдрою вкривало землю. Жодного зеленого листочка або травинки тут не росло.

Хлопчик пройшов уже чимало, коли вгледів перед собою кінець білого мотузка, що визирав із трави біля стежки. Дмитрик встиг забути, що бабуня наказувала нічого не чіпати у лісі. Обережно торкнув мотузок пальцем. Та відняти палець він уже не зміг. Мотузок був липкий, наче змащений клеєм. Хлопчик вхопив його другою рукою і з силою відірвав від пальця. Але тепер приклеїлася рука. Дмитрик потягнув на себе. Нічого не вийшло. Тоді шарпнув з усієї сили.

Рука відчепилася. Але з-поміж дерев почувся шерхіт. І Дмитрик  побачив чотирьох величезних, немов подушки, чорних павуків, які на ходу випускали з себе павутиння неймовірної товщини. Саме до цього павутиння і прилип спочатку хлопчик.

Один з павуків протягнув павутиння поперек доріжки і хлопчик, спробувавши утікти, повис на ньому, мов на канаті. Тут же спробував розірвати мотузку, та де там.

Інші три павуки швидко обплутали Дмитрика павутинням з ніг до голови. “От і кінець, – подумав хлопчик, – вляпався. І впіймали мене через мою ж таки безтолковість…”

Та помирати все ж не хотілося. Хлопчик замислився і згадав, що в ранці замість сала лежить великий складений ніж.

Дмитрик спробував поворушитися. Одна рука залишилася вільною і вигнувшись, він зміг відімкнути за спиною ранець. Але щось з нього дістати було ще важче. Рука аж затерпла, вивертаючись. Та ніж все ж опинився на долоні.

І тут хлопчику пощастило. Три павуки сховалися назад у пастку, а останній вчепився своїми отруйними щелепами у ранець замість тіла. Якби він все ж укусив Дмитрика, той миттєво був би убитий.

А так хлопчик зубами вийняв з ножа лезо і, трохи промучившись, перерізав липкі мотузки. Потім рубанув ножем павуку за спиною по лапах і з усіх ніг кинувся тікати стежкою. І лише коли зрозумів, що переслідування немає, перейшов на ходу.

Поступово ліс ставав усе густішим. Все менше світла пробивалося крізь листя дерев. Хлопчикові почало здаватися, що за ним стежать. Ніби з усіх боків на нього дивляться невидимі очі. Хотів навіть піти назад але з жахом побачив, що стежка у нього за спиною зникла.

Отож, довелося рушити далі. Але відчуття, що за ним стежать не зникало і з кожним кроком посилювалось. Хлопчик забув, що в цьому лісі говорити теж не можна. І, врешті, не витримавши, голосно запитав:

– Тут є хто – небудь!? Озвіться!

В ту ж мить ліс наче прокинувся. З усіх дерев довкола з гучним шелестом та пронизливими звуками, схожими на сміх, здійнялася зграя великих чорних птахів. Вони закружляли над головою Дмитрика, наближаючись. У темряві загрозливо кліпали й світилися фосфорним блиском їхні вирячені очі.

Хлопчик на якусь хвилю прикипів до місця, на якому стояв. Але швидко оговтався, вхопив в одну руку ніж, в другу палицю, яку знайшов під ногами, й приготувався до бою.

Птахи, кружляючи, по одній або групами почали падати на хлопчика, спрямовуючи на нього гострі великі дзьоби. Дмитрик намагався відбиватися, але ні ножем, ні палицею не міг влучити по метких та вертких птахах. Сам же отримав уже кілька сильних ударів по голові і руках.

Врешті хлопчик не встиг відбити атаку і кілька птахів вирвали з його рук палицю. Захищатися було нічим. Дмитрик глянув на землю й побачив, що з його ранця вивалився камінець для наточування ножів. Він не міг врятувати хлопчика, але той про це не думав. Відчайдушно вхопив камінець, збираючись жбурнути його в середину зграї і випадково зачепив ним ніж, який все ще тримав у лівій руці.

Холодний металевий металевий звук розірвав вікову тишу зачарованого лісу. І сталося несподіване. Птахи припинили наступ й відлетіли від хлопчика.

– Ага! Злякалися! Ану геть з моєї дороги! – і знову, вже сильніше кресонув ножем об камінь.

Грізні птахи, наче злякані горобці, розлетілися в усі боки.

А Дмитрик полегшено видихнув, заховав ніж із камінцем у ранець і продовжив свою подорож.

Невдовзі стежка почала якось дивно вигинатися, петляючи між деревами. Але хлопчик не відходив від неї ні на крок.

На одному з крутих поворотів Дмитрик побачив неподалік дивну картину. Здавалося, що там стояли скульптури різних тварин: оленя, вовка, ведмедя, лисиці. От тільки скульптури ті були дещо незгабно нахилені в різні боки.

Дмитрик одразу забув, що сходити зі стежки чаклунка йому заборонила і звернув у бік дивних тварин.

Коли хлопчик підійшов ближче, то одразу збагнув, що помилився. То були не скульптури, а справжні тварини, що потрапили у полон якоїсь невідомої рослини. Її довгі міцні колючки з усіх боків увіп’ялися в тіла нещасних тварин, висмоктуючи з них усі соки.

Дмитрик недовго дивився на ці жахи. Раптом відчув, що його боляче вкололо в ногу. Озирнувшись, побачив довкола себе багато колючок, які просто на очах пнулися вгору, розгалужуючись. Хлопчик швидко вихопив ніж, але не зміг ні розірвати, ні зламати жодної колючки.

Тікати ж від рослини вже було пізно. За якусь хвилину вона виросла настільки, що увіп’явшись в шкіру, почала піднімати хлопчика над землею. Від несамовитого болю, він закричав, але тут ніхто не міг йому допомогти. Тіло все більше відривалося від землі і перехилялося на бік.

Врешті ноги вже опинилися вище голови. Дмитрик швидко слабшав, і останнє, що він почув перед втратою свідомості, було незрозуміле булькання, так ніби з пляшки виливалася вода…

Очуняв хлопчик не скоро. Він лежав на землі, все тіло боліло, а в голові гуло, наче в порожній бочці. Нарешті усвідомив, що він ще живий, і озирнувся. Тварини, скуті невідомою рослиною, стояли на місці.

“Що ж тоді не дало загинути мені?” – подумав Дмитрик.

Він все більше приходив до тями і відчув їдкий запах, що йшов від землі і одежі. “Це ж оцет, – здогадався. – Ось що булькало. Я забув закоркувати пляшку й коли перевернувся, оцет вилився і вбив цю жахливу рослину.”

Хлопчик підвівся і взяв ранець. В пляшці залишилося ще трохи рятівної рідини. І пробираючись назад до стежки, Дмитрик кропив нею перед собою, лиш тільки з’являлися паростки хижої рослини.