Загублена тінь

Переполох

Хоча хлопчики й поспішали, Дмитрик тричі озирнувся дорогою. Чи не з’явилася тінь так само, як зникла? Та цього не сталося. По асфальту рухалася лише одна тінь – Славкова.

Коли підійшли до школи, почули дзвінок. Щодуху кинулися до свого класу, та біля дверей зіткнулися з учителькою Тетяною Іванівною. Вона впустила їх, але залишила стояти біля входу. Учні встали.

– Добрий день, сідайте, – кивнула всім учителька і повернулася до хлопців, – чому ви запізнилися?

– Я це…, – почав Дмитрик, – як його … Забув.

Учні голосно засміялися. Посміхнулась і Тетяна Іванівна. Тоді обізвався Славко:

– Дмитрик тінь загубив.

– Що? – незрозуміла вчителька.

– Тінь. Та, що від сонця, – пояснив Славко.

Клас знову вибухнув дзвінким сміхом.

– Могли б щось інше вигадати, – зауважила Тетяна Іванівна, – будинок перебіг через дорогу, чи пароплав пролетів у небі.

– Ні, це правда, – вигукнув Дмитрик, – від Славка падає тінь, а від мене ні. Ходімте з нами на вулицю, самі побачите.

Тетяна Іванівна, звісно, нікуди не збиралася йти під час уроку, тому вирішила схитрувати.

– Я можу з вами піти, – мовила, – але тоді вас покараю ще й за обман, згодні?

– Добре! – поспішив вигукнути Дмитрик, – якщо ми обманули, то всі уроки простоїмо в кутку.

Учительці набридла ця безглузда суперечка і впертість хлопців. Вже хотіла нагримати на них, але несподівано її очі розширилися, скляний погляд утупився в одну точку і зміненим, якимось металевим голосом Тетяна Іванівна сказала:

– Всім сидіти тихо, я повернуся за п’ять хвилин, – і разом з хлопцями вийшла з класу.

– Ти не відчуваєш, тінь не з’явилася? – тихо запитав Славко у Дмитрика, коли вони йшли коридором. – Бо мені не хочеться всі уроки стояти в кутку.

– Я ніколи її не відчував, – й собі захвилювався той, – навіть не думав про неї.

Вийшовши на вулицю, всі троє зупинились. Сонце світило яскраво і на асфальті чітко вимальовувалося два силуети. Від Дмитрика тінь не падала.

Тетяна Іванівна довго стояла непорушно. Тоді струсонула головою, наче відганяючи нав’язливу примару й сказала хлопцям:

– Ідіть у клас. Я скоро буду.

Решта частина уроку пройшла аж надто тихо. Учителька нікого не питала і час від часу стурбовано дивилася на Дмитрика.

Після дзвінка вона повела хлопчика до учительської, і, коли там зібралися вчителі та директор, всі разом вони подалися на вулицю.

У вікнах, що виходили на шкільний двір, вже стирчали сотні учнівських голів. Навіть старшокласники не пам’ятали нічого подібного. Вчителі оточили Дмитрика і жваво перемовляючись, дивилися то на нього, то на сонце. Ніхто, навіть учитель фізики, не міг пояснити загадкове зникнення тіні.

Захекана та схвильована прибігла з роботи Дмитрикова мама, яку вчителька викликала по телефону. Вона міцно пригорнула сина до себе і, не даючи йому мовити й слова, сипонула, наче з мішка, запитаннями.

– Що з тобою?.. Що сталося?.. Ти захворів?.. Тебе хтось набив?.. Тебе образили?..

До неї підійшов директор школи – високий чоловік з дуже серйозним обличчям.

– Не переживайте. Нічого страшного. Просто у вашого сина зникла тінь.

– Що?!

– Тінь. Подивіться.

Мати глянула і спантеличено вигукнула:

– Немає!

– Я загубив її, – пробелькотів Дмитрик, опустивши голову.

Та мати не почула цього. Вона цупко вчепилася в рукав модного директорського піджака і, смикаючи його, розпачливо запитувала:

– Що ж тепер буде?! Що ж робити?!

– Не знаю, – намагаючись звільнити свій піджак, відповів директор, – відведіть його до лікаря, нехай пройде обстеження.

Тут жінка відпустила нарешті рукав директора, вхопила сина за руку і потягнула за собою.

Як Дмитрик не пручався, що не казав на своє виправдання але таки пройшов усіх до одного лікарів, яких навигадували дорослі.

Та жоден з них не знав тіньової хвороби. Наговорили купу розумних слів, з яких хлопчик нічого не зрозумів, і тим усе й закінчилося.

Додому мати з сином поверталися пізно. Жінка нагодувала Дмитрика вечерею і не згадуючи про домашні завдання одразу поклала спати. Сама ж зачинилася з батьком в іншій кімнаті. Звідки ще довго чулися стривожені притишені голоси.