Камелія та рожеві окуляри Бабусі Коллонади
- Не зовсім вихована хрюкотаюча історія.
На ранок було ухвалено рішення обов’язково скористатися Гороховим хвостом-орієнтиром. Адже не можуть вони собі дозволити знову заблукати. Чого доброго ще й на північ їх занесе. А в льодовиках навряд чи вони знайдуть бабусині рожеві окуляри.
Після зустрічі з Лисичкою, Камелія взагалі змінила свою думку про хвости. Раніше, коли вона була улюблениця публіки, героїня забігів і переможниця турнірів – вона думала, ні, була чітко впевнена, що хвіст – це красиво. За ним потрібно доглядати, зачісувати, щоб він ефектно виглядав на всіх фотоматеріалах журналістів. Позуючи камері, Камелія завжди кокетливо виставляла праву ніжку, нахиляла в ліву сторону голову, широко розкривала очі і… звичайно ж, поверталася так, щоб пухнатий хвіст повторював лінію гриви і був добре видний у кадрі. Ну а грива, це звичайно взагалі окрема історія. Про гриву Камелія згадає трохи пізніше, а от зараз її хвилював саме хвіст.
Отож, свою уяву про хвости Камелія безповоротно змінила. Тепер вона знала, що хвіст може відіграти най-най, що ні на є, важливу роль у дружбі. З нього можуть сміятися, із-за нього можуть не розмовляти, мало того – його можуть обговорювати. Бр-р-р, яка гидота, плітки – це жахливо. Камелія не любила пліток. Але, якщо хвіст, який приносить розчарування, трі-і-ішечки повернути в іншу сторону і він, як у чарах, навіть без рожевих окулярів, стає досить дружнім. От тоді-то хвіст щасливий, веселий і життєрадісний – а це так здорово!
І згадалися рожеві окуляри. Час за ними вирушати далі. І тут потрібно звернутися до талановитого хвоста. Хвоста-індикатора, яким володіє мишеня.
У той час, коли Камелія захопилася хвостовими міркуваннями, Горох намагався визначити шлях. Піднявшись на пеньок, зосереджено крутив своїм хвостиком. Його тоненький хвостик, немов прапорець тремтів за вітром. І як би мишеня не поверталося, вітер розвертав у потрібну йому, а саме вітрові, сторону.
– Усе ясно, нам туди, – резюмував Горох, серйозно показуючи убік, куди нісся вітер.
– Ну якщо хвіст із орієнтованим чуттям показує, потрібно слухатися,- погодилася Камелія.
І через якийсь час вони потрапили в лісові хащі.
Вітер стих і Горох, сидячи на спинці в Камелії помітив, що його хвіст вже не вказує напрямок. Він звивається в ту сторону, у яку побажає сам його хазяїн, тобто сам Горох.
Перейшовши зарості ліщини, Камелія натрапила на великий, гіллястий дуб:
– Подивися, будь ласка, куди вказує твій хвіст. Мені потрібно обійти дуб праворуч чи ліворуч?
Горох почухав потилицю. Махнув лапкою: була не була, розкрутив хвостик і… хвостик вказав дорогу у зворотному напрямку. Мишеня швидко, поки не помітила Камелія, виправив ситуацію й повернув хвостик вправо.
– Хвіст-орієнтир показав вправо.
Тільки Камелія зібралася йти вправо, як почувся чийсь сміх:
– От хрюглупота! Таких хрюкальних дурощів я в житті не хрюкочув!
І друзі побачили лісового Кабана, який хрюкав і сміявся, або сміявся і хрюкав. А в такт його реготанню-хрюкотанню здригався і його закручений хвіст.
У Камелії одразу блимнула думка, що тепер їм зустрівся якийсь хвіст-реготун. Причому вигляд цього хвоста і сам по собі викликав сміх у тих, хто на нього дивився. Камелія, як вихована конячка лише привітно посміхнулася. А от Гороху було зовсім не до посмішок, аж до ніяких:
– Що тут смішного?
Але Кабан так розреготався, що не міг зупинитися. Камелія пошепки зауважила:
– Ми у провінції, у них інші норми поведінки, вимушені терпляче вислухати його сміх. Потім може й поговоримо.
Кабан ще трохи потрусився од сміху, потім помітив, що сміється він один і йому це набридло.
– Тепер ми почуємо що тебе так розсмішило? – запитав Горох.
– А що? Це не хрюкосмішно? У хрюко-перших, цю мотузку хрюконазивати хвостом, а в хрюкодругих, це ще й орієнтир, а в хрюкотретіх – не ростуть хвости або мотузки з горохових платтячок, – він знову залився хрюкохохотом.
– Це не плаття! – голосно обурився Горох.
– А що? Нічого Хрюкомилішого за це платтячко в горохи, я ніколи не хрюкобачив. Можу віддати всі запаси трюфелів якщо хрюкаю не хрюкоправду.
Камелія в зухвалих словах Кабана помітила багато неприємних і образливих ноток. Тому вона як справедлива конячка дуже обурилася:
– Вибачите, але ви поводитеся по свинськи.
– А я і є свиня, я ж Кабан. І що, якщо я хрюкочу хрюкоправду, значить це погано?
– Розмову можна вести по-різному. Не обов’язково говорити образливі речі.
– А я не хрюкоображаю, я хрюкочу хрюкоправду: це мотузка в гороховім платті.
– Між іншим, – запищав відважно Горох, – мій дідусь Індійський Леопард.
– Ой не хрюкосміши мій кабанячий п’ятак, який Леопард. І де він, твій хрюкодід?
– По-перше хрюкодід, це твій дід, а мій дід повторюю плямистий Леопард. Його хутро у такий самий горох як у мене. І живе він в Індії.
– Хрюкотримайте мене всі хрюкачі лісу! А чого ж ти такий хрюкомілкий, якщо дід у тебе Леопард?
– Тому що тут умови такі. І згідно з індійською філософією нашого роду, я повинен був прийняти смиренність і бути маленьким. У нашій сім’ї повинен був з’явитися я – з інакопоглядом.
– Хрюкочого? – Кабан аж відкрив рота і витягнув п’ятака, так що той став не круглої а овальної форми. А Горох терпляче продовжив:
– Леопард дивиться зверху вниз, він навіть на дерева для цього піднімається. А я такий, для того, щоб дивитися знизу нагору. У мене погляд західної філософії, а в діда – східної.
Очевидно для Кабана було забагато інформації і він припинив хрюкати. Певно в його голові йшло перетравлювання, на кшталт того процесу що відбувався у шлунку з жолудями.
А Камелія, яка перший раз від мишеняти почула такі філософські погляди, що відображають цілу філософію роду, змушена була замислитися. Адже маленька миша, яка, здавалося просто живе й переживає якісь моменти в житті, а має свою філософію і свій погляд – інакомислячий. Не такий, який мав його предок, а інший. Будучи маленьким і беззахисним – він дотримується філософії свого роду. Потрібно буде обов’язково над цим якось подумати, вирішила Камелія але отут з міркувань її витягнуло Кабаняче питання:
– І куди ви хрюкойдете?
– До океану, – відповіла конячка.
– Так, до самого океану. І, між іншим, – наголосив Горох, – досить імовірно, що мій погляд знизу нагору, зустрінеться з дідівською філософією зверху вниз.
– Ой-йо-йой! – тільки й знайшов що відповісти Кабан. Він почув багато для себе не перетравлюваної інформації – багацько нових слів, тому був короткий. Він ще не до кінця розумів, як з новими знайомими поводитися.
Камелія подивилася вправо і помітила багато невеликих кущиків суниці. Потім підняла голову нагору і принюхалася:
– Послухай, Кабане, я чую аромат ожини, чи далеко її зарості?
– Та о-о-он ті кущі, хрюкобачиш? Там її повно.
– Горох, я піду зберу ожину, а ти міг би поки суницю зібрати? Зробимо фруктовий салат.
– Слушна думка, – погодилося мишеня.
Горох зірвав великий листок лопуха та припустився збирати. Кабан щось гарчав та хрюкотів, якось йому було не спокійно. Або навпаки спокій нових знайомих викликав кабанячий дискомфорт. Він звик, що можна один одного лягати, жуйку з жолудів приліпити комусь до п’ятака – це до кольок у животі смішно. А тут якісь незнайомці, ще й слова якісь іноземні патякають. Кабан тримав себе у своїх ногах, але не витримав. І, підійшовши зі спини до Гороха, взяв та й смикнув мишеня за хвіст.
– Ай! – скрикнув той.
– А? Що? А, це ти? – вдавав з себе дурника Кабан. – А я хрюкомислю, ну що то за мотузка з куща суниці хрюковиглядає…
– Якщо ти ще раз так скажеш, я не відповідаю за свої внутрішні можливості, – жваво захистився Горох.
– Не хрюкосміши мій хрюкотаючий п’ятак. Ти такий маленький, що в тебе всі твої хрюкоможливості – це маленький мишачий шлунок і хрюкополохливе серденько.
– Внутрішні можливості безмежні. І якщо ти зі своїм хвостиком вузликом заздриш моєму розкішному довгому й гнучкому хвосту, то міг би це так напоказ і не виставляти, – випалив Горох.
– Чого? Хрюкозаздрю? І почекай-почекай, як ти хрюконазвав мій хвіст?
– Вузол.
– Чуєш ти, хрюко-дрюко-дрібнота горохова, зараз я з тебе гороховий супчик хрюкозбацаю!
І Кабан зробив спробу наскочити на мишеня. Горох щодуху побіг. Кабан за ним. Горох погано орієнтувався на лісовій місцевості, але намагався якнайменше спотикатися за гілки й швидко перестрибувати пеньки. Це було схожим на справжнісінький парккур. Перешкода на перешкоді. Десь перестрибнути, а ось вже і хутко залізти, а тут відштовхнутися від дерева всіма лапками та, зробивши перекид, перелетіти товсті гілки. Треба зазначити, що якби не спритність мишеня, ні його розвинуті стрибучі та верткі здібності – він стовідсотково не пройшов би ці перешкоди. У Гороха були змішані відчуття. Нібито він і був не задоволений переслідуванням, а від самого парккуру – отримував насолоду.
Кабан у свою чергу, грузно стрибав, хрюкав, нахиливши голову і з-під лоба дивлячись на мишеня.
Не відомо ще скільки часу вони так бігли, якби Горох не натрапив на товстий стовбур дуба, зробив різкий поворот, та перестрибнув, ні майже перелетів через кипу листя. І через декілька секунд почув позаду себе крик:
– Ой, ай! Ай-я-яй!
Горох по інерції зробив декілька стрибків і зупинився. Коли він обернувся на крик, побачив як у траві на спині гойдається Кабан. Поряд з ним серед розкиданого листя чорнів пеньок. Горохові стало зрозумілим, що перестрибнувши кипу з листям, він уникнув підступно захованого пенька, а от Кабан як раз і спіткнувся за нього.
Переслідувач підібгав передню ногу й посмикуючи п’ятаком стогнав. Мишеня крикнуло:
– Добігався? А я говорив, що мій внутрішній світ великий і ображати маленьких не варто.
– Ай! Ой-йо-йой!
– Так тобі і треба, – виголосив Горох, і зібрався іти назад.
– Не кидай мене. Мені хрюкоболяче! – жалібно заплакав Кабан.
Він не прикидався і дійсно аж корчився од болю. Горох підійшов трохи ближче і побачив на лапці Кабана велику рану. Йому стало трохи шкода свого переслідувача, але одразу згадалися нещодавні хрюкальні образи. Горох мовив:
– А тепер не кидай? І тобі боляче? Адже ти мене ганяв по лісу, якого я не знав. Я взагалі міг убитися спіткнувшись за той пень.
– Допоможи, мені хрюкоболяче, – скиглив Кабан.
– Ти мене кривдив. Навіщо мені тобі допомагати?
– Я не хрюкодійду сам додому. Ой, моя ніжка! Хрюкой-ой-Ой!
Гороха мучили сумніви. Спливала образа, але в той же час і було шкода. А до всього Кабан, чи від зростаючого болю, чи від безвихідності або самотності, взагалі не відомо через що, але почав сильно плакати. А Горох, так була влаштована його маленька мишача нервова система, не міг бачити чужих сліз. Горох по собі знав, що коли плачеш – тоді стає так гірко, так гірко на душі, що здається сам самісінький на цьому світі. І від самотності от-от серце розірветься. От тому-то Горох вважав – якщо хтось ллє сльози, значить тому комусь дуже-дуже погано. І мишеня побігло. Так, побігло чимдуж, побігло що є сили. Але ви не подумайте, ні, він не втік. Він біг за допомогою, до Камелії.
Але що це, куди бігти? Довкола нього ліс, дерева, багато дерев і всі вони схожі один з одним. З якої сторони він прибіг? З півночі? Півдня? А може заходу або сходу? Звідки? Мишеня спробувало підбігти до одного дерева… Начебто його пробігав. А інше дерево? І інше теж пробігав. І це, і, це, і це!… Що ж робити?
– Камелія! На допомогу! Камелія! Де ти?! Допоможи! Я заблукав!
Він метушився від дерева до дерева, заплигував на пеньки. Але ліс не змінювався і не підказував йому дороги. Мишеня в одну мить навіть втратило надію і раптом… Раптом замість чергового дерева, він наткнувся на знайомі копита.
– Горох! Що трапилося? – запитала здивована Камелія, – Куди ти пропав? Чого пищиш і де Кабан?
– Камелія! Допоможи! Він-він… – задихалося мишеня.
– Швидше сідай! Де він?
– Не, не знаю – відповів захеканий Горох, залазячи на спину Камелії.
Тоді Камелія попросила мишеня помовчати. Сама нашорошила, немов локатори, два гостреньких вушка, повела увсебіч, потім пильніше в одну із сторін… І побігла. Цьому прийому Камелію навчив її дідусь всесвітньовідомий тракененський жеребець Хобот. Він розповідав, що колись давно предки Камелії, а предки це пра-пра-пра й багато таких пра бабусі й такі ж пра-пра-пра й багато пра дідусі жили в дикому та небезпечному середовищі. Іншого середовища проживання тоді не було. Небезпеки могли трапитися аж на кожному кроці, ледве чи не за кожним рогом. Так, так, життя було дуже важким. І от саме цей спосіб прослуховування шумових хвиль – він рятував життя.
А зараз Камелія цим скористалася, щоб урятувати Кабана, який абсолютно не думав головою, тому і потрапив у біду.
Коли Камелія знайшла Кабана, він так і лежав на траві з розбитою ранкою на нозі і голосно хрюкоревів.
Камелія уважно оглянула ранку. В Інституті Шляхетних Конячок у них викладали науку про надання медичної допомоги. Камелія вивчила цей предмет досконально. І вважала, що кожен, так саме кожен, мешканець планети повинен знати та вміти надати допомогу. Адже допомога може знадобитися в будь-яку хвилину,у найнеочікуваніший момент.
– Горох, будь ласка, зірви мені декілька соковитих, чималеньких листочків подорожника.
Горох, негайно послухався. У нього самого вже починали боліти лапки, так він співчував бідному Кабанові. А Камелія зірвала звіробій, що цвіте під деревом. Вичавила з нього сік і накапала в ранку.
– Ой! – почав було стогнати Кабан.
– Чш-ш-ш! – заспокоювала Камелія. – Потерпи, зовсім трохи. Усе пройде.
Горох приніс листя подорожника й Камелія приклала їх до розбитого коліна. Кабан, похрюкуючи, ледь заверещав. За допомогою високих стеблинок війника, вийшло зафіксувати пов’язку із зеленого подорожника.
– Хрюкодякую! – трохи заспокоївшись, прохрюкав Кабан.
– Ага, хрюконаздоров’я! – зі шпилькою відповів Горох.
– Хрюковибач мене. Я погано хрюкозробив.
– Головне що ти хрюкозрозумів.
Наслідуючи Кабанові, Горох дуже незвично та тоненько хрюкав від чого всім стало смішно.
– Ой, я забула про ожину! – схаменулася Камелія. І миттєво повернулася із зеленим ківшиком лопухового листочка, що був повністю наповнений ожиною.
– А я не встигнув зібрати суниці, – зауважив Горох. Він було зібрався дорікнути Кабана, але передумав і додав. – Ми загралися.
Кабан винувато опустив очі, а Камелія підморгнула мишеняті. Все правильно, навіщо постійно нагадувати про помилки. Адже якщо за помилки принесли свої вибачення, – потрібно дати шанс виправити їх. А не нагадувати. Нагадувати, означає не довіряти. А мишеня й Камелія вірили, що навіть не виховані Кабани можуть виправитися.
Тому відкинувши образи якнайдалі, усі троє їли темно-фіолетову, соковиту ожину та відпочивали.
Раптово Кабан побачив сонячний зайчик. Він підхопився на ноги і почав бігати.
– Обережно, – захвилювався Горох, дивлячись на зелену пов’язку.
– Чого? – обернувся Кабан. Напевно він забув про свою ранку. Потім побачив куди вказує Горох, згадав. Декілька разів зігнув ногу, покрутив нею й проговорив, – Хрюконеймовірно! А мені вже зовсім не хрюкоболяче. Від усього мого серця, що хрюкає, велике хрюкодякую вам!
Вклонився і утік.
– Цікавий хрюкаючий тип, – знизав плечима Горох, – з нестерпним мінливим настроєм, то він вередливий до хрюкотючих мікробів на його п’ятакові, то в нього серце, бачте, хрюкотючо-вдячне, а то він просто своїм ревучо-плакучим хрюканням залив отут увесь ліс слізьми. А тепер він так легко й безтурботно відніс свій, що хрюкає п’ятак далеко в ліс.
Камелія посміхнулася:
– Ти хрюкообурливий недолюблювач хрюшок.
– Ні, ну чого ж так. Я люблю хрюшок, але ввічливих, а не таких невихованих. Ех, а міг би й не рятувати його.
– Ти що?! Ти жалуєш, що допоміг?
– Не те що жалую… Але ж так хотілося провчити. Прикро було за кожен горох на моєму хутрі.
Камелія знову посміхнулася:
– Повір мені, кожен горох на твоєму хутрі пишається тобою. Далеко не кожен, пересиливши образу, може допомогти. Невже твоє маленьке мишаче серце билося б спокійно, якби ти кинув його. Гадаю до кінця нашого шляху ти б згадував про Кабана й думав-ворожив, – хто йому допоміг і чи допомогли взагалі.
– Так, ти права, не буду обманювати – думав би.
– Ну от. А допомога, вона начебто всі камені з серця забирає. Викидає їх далеко. І на серці стає легко й спокійно.
– Точно, – Горох розплився в задоволеній посмішці, – тоді у серці, як на лузі з жовтцями, гусячими лапками і люцернами.
– У тебе в серці поселилося сонечко, – посміхнулася Камелія, – усі квіточки твого серцевого луку жовтого кольору.
– Так, чесно говорячи, я люблю жовті квіточки, вони немов скалки сонечка. До речі знаєш, мій кузен…
– Давай по дорозі розповіси.
Мишеня весело забралося на спину Камелії й вони пішли лісом.
– Так от, мій кузен якось знайшов дуже сумну галявинку. На ній не росли квіти. А в цього самого кузена теж улюблені квіти були жовті жовтці, гусячі лапки й люцерни. Він назбирав із усього луку безліч насінин цих самих квітів і вирішив посадити на сумній галявині. Він один раз переніс насіння, посіяв. Хочу зауважити, дотільопав він переносити насіння… От як ти думаєш? – і не дочекавшись відповіді від Камелії, продовжив, – Правильно, як запаслива миша, набравши цілий рот. Другий раз переніс і посіяв. А третього разу – не доніс і… проковтнув. Тільки-но уяви, безліч насінин. І без усякого сумніву, вони проросли в нього в середині. Кузена після цього так і прозвали жовтий животик. Але це прізвисько для своїх. А от у науковій літературі він записаний як жовтикаукас гусинолапукас люцернія незвичайна лугова миша. От так.
І Горох подумки подивився на сонечко. А Камелія подумала, як все-таки добре, що у Гороха такий характер. Навіть коли його кривдять, всі образи в решті-решт однаково відскакують… Камелія посміхнулася. Мов горохи об стінку.
