Камелія та рожеві окуляри Бабусі Коллонади

13. Океанічні зустрічі та черепашачі турніри

А попереду на них чекав справжнісінький океан. Так-так, великий, безмежний, зі своїм характером і своїм підводним життям.

Океан зустрів мандрівників лагідним кльоцанням хвиль. Ш-ш-кльоц! Ш-ш-кльоц! Ш-ш-кльоц!

– Нарешті, – промовив Горох, – ми досягли океану. Тепер можна закричати, – і він дійсно закричав. – Агов! Тітонько Черрі! Аго-го-гов! Тихоокеанська черепахо!

Тут його хтось постукав у плече:

– Чого кричиш?

Камелія та Горох обернулися перед ними сиділа… найзвичайнісінька Мавпа.

– Я не кричу, я кличу, – пояснило мишеня.

– І?

– Що і?

– Що ти кличеш?

– Тітоньку Черрі.

– Черепаху?

– Так черепаху.

– Яку черепаху?

– Що значить яку? – здивувався Горох.

– Яку це яку, яку черепаху?

– Таку, – відповіло мишеня, а потім звернулося до Камелії. – Давай відійдемо, він дещо не в собі. Мабуть того… – і показав лапкою у небо, – з астралу.

– Ну, ну, я з астралу, а ти звідки? З місяця звалився? – в’їдливо запитала Мавпа.

– Чого це?

– Бо у тебе хутро з зображеннями місяця, хм, і не одного. То ти, певно, ен-ел-о-миша, – і Мавпа захихикала.

– Чого ображаєш? – похнюпився Горох.

– Ти перший почав.

– А ти засипала питаннями.

– Я хотіла щоб ти сам здогадався.

– Здогадався що?

– Що дурень, – і з намальовано надуманою фізіономією Мавпа дістала банан і почала його розгортати.

– Я? Дурень? Ти знову?

– Перепрошую, – вирішила втрутитися Камелія, – чи не могла б ти нам пояснити у чому річ. Бо ми ідемо у гості. На нас чекають.

– Чекає хто? – розпочала нову порцію питань Мавпа.

– Тітонька Черрі, – спокійно відповідала конячка.

– Черепаха?

– Черепаха.

– Яка черепаха?

– Що значить яка? – дивувалася Камелія.

– Яка то яка, яка черепаха?

– Ну от знову заклинило, – промовив Горох.

– Вибач я тебе не розумію. Поясни, – зберігала спокій конячка.

– Що тут пояснювати? Скажи яка черепаха.

– Черепахова! – не втерпів і викрикнув Горох, – Черепальована, багаточерепашована, черепажуська, черепануська, черепашулька. А коротше: Че-ре-па-ха!

– Яка Че-ре-па-ха? – перекривила Мавпа.

– О, всесвітнє мишине неподобство! Це кара якась! – викрикнув Горох і сів на пісок.

– Слухай, ми ідемо до тітоньки Чері, – наче у розпачі почала Камелія, – до тихоокеанської че…

– О! Нарешті! – пожвавішала Мавпа, – а я вже думала, що так і скам’янію тут на пляжі, поки ви докумекаєте.

– Я тобі зараз домавпокукарекаю, – почав було Горох, але Камелія його утримала за плече.

– Продовжуй, – звернулася Камелія до Мавпи.

– Так от, кодове слово – тихоокеанська, – незворушно відповіла та.

– І? – не розуміла Камелія.

– Що і? Тихоокеанська.

– Ну так така собі тиха-тиха і дуже океанська тітонька, – мовило мишеня.

– Точно з місяця, – похитала головою Мавпа.

– Ні, – мовила Камелія. – То океан такий, Тихий називається. Правильно?

– Треба ж яка розумна конячка, мабуть у школі вчилася. А ти, дурень гороховий, у ясла хоч ходив?

– Ти припиниш мене ображати? Мій дідусь індійський Леопард. Він не дозволить…

– О! – поважно мовила Мавпа, – то ти внук Леопарда? – і мавпа зробила маленький уклін. – Вибач-те. Мавпеняче перепрошую. Треба було з цього починати, – вона заклопотано заблимала очима, потім розгубилася. – А про що тут я? А! Так! Тітонька Черрі. Так от, тихоокеанська. А це, перед вами, Індійський океан.

– Як Індійський? – перепитав Горох.

– Так Індийський. Ви, онук Леопарда, мабуть забули, що тут Індійський океан. Тому нагадаю вам.

– Хм, – не знав як себе вести Горох, він здивувався подвійним здивуванням. По-перше Мавпа почала його поважати і навіть на Ви називати, а по-друге не той океан.

– Ой, леле! Не туди зайшли. І що тепер куди нам? – журилася Камелія.

– Для Леопардового онука, нема жодних проблем, – і Мавпа голосно три рази свиснула.

Через декілька хвилин друзі побачили чи то хвилі, чи то корабель, чи взагалі невідомо що. Потім фонтан. І враз перед ними винирнув велетенський Кит.

– Китусю, – звернулася Мавпа, – знайомся, це онук нашого Леопарда, закордоном живе. Приїхав діда побачити, та от конячці наші краєвиди показати. А ще й них справа до тітоньки Черрі, що в Тихому живе.

– О, суперова компашка! – і Кит підморгнув. – І що я? Ти хочеш, щоб я тітоньку привіз? Чи тур-розвозкою попрацював?

– Китусю, будь ласкавий, відвези їх до тітоньки у Тихий, а потім цілих-цільохоньок привези назад. А я поки дідові щасливу звісточку донесу.

– Ні-ні-ні, не треба! – майже не скричав Горох. Потім осікся, – ц-це сюрприз.

– Добре, добре. Як скажеш. Я тоді проконтролюю, щоб по поверненні дід був дома, а то він любить у нас іноді до північних глибин мандрувати на олійні аромотерапії. Чи своїм конструюванням займається, тоді ще кудись подінеться. Спробую затримати.

– Т-та, нехай с-с-собі і по оліїться і на –а-конструюється… – тремтяче відказував Горох.

– Розберемося, – і Мавпа простягла руку у жесті «дай п’ять». Горох лапкою вдарив у відповідь. – А ти кльова миша! – і Мавпа підморгнула.

Конячка та мишеня залізли на Кита. І той миттю відплив від берега.

О, кататися на Киті! Оце справжнє коняче задоволення. Якщо ви коли-небудь будете конячкою, обов’язково, чуєте, обов’язково попросіть Кита щоб він покатав вас на бурхливих океанських хвилях.

Камелія та Горох і сиділи на спині у Кита вдивляючись як віддаляється берег, і ставали на горб, щоб дивитися уперед, роздивляючи кудряві білі шапки хвиль, а ще Кит влаштовував їм фонтанні ванни. Тоді можна було стояти під бризками, а можна, але для цього потрібна не аби яка спритність, підстрибувати на фонтанчику. Для цього навіть є своя метода. Коли Кит каже: «Увага, фонтан!», треба приготуватися до стрибка. І тільки-но з’являється вода, як застрибувати у самісінький центр фонтану. І тут вже повне роздолля. Можна підстрибувати, перевертатися, перекочуватися. Навіть робити кульбіти. От тут Камелія та Горох відірвалися поповній. Вдосталь набавившись, Камелія запитала у Кита:

– Океан такий величезний і однаковий. Як ти дізнаєшся, що ми припливли до Тихого океану?

– Простіш за просте, я це відчуваю, у мене дуже розвинуте відчуття.

– Цікаво. А як нам знайти тьотю Черрі?

– Зараз усі черепахи на всесвітньочерепашому турнірі по черепашому запливу. Тому всі-всі зараз там. А он уже і прапорці. Ой, от відчув, ми перепливли лінію, і розпочався Тихий океан.

– Чудно, а я нічого не відчув, – стиснув плечима Горох.

– І я, – вторила Камелія.

Вдивляючись у виблискуючі сіро-сині хвилі, Камелія та Горох дійсно побачили різнокольорові естафетні прапорці. Прямо на воді була нібито велетенська плавуча зона спортивного відпочинку.

Черепахи, а було видно, що вони зірки цього океанського заходу, відпочивали у плаваючих шезлонгах. Осторонь знаходилося плавуче кафе, з-за стійки якого весь час випливали щиро всміхнені дельфіни-офіціанти, які маневруючи між шезлонгами розносили соки, молочні коктейлі, фруктові салати і навіть морозиво. Грала ненав’язлива музика, яку люб’язно виконувала група морських котиків, солістом якої був Пінгвін. Скрізь і на воді і під водою блимали фотоапарати, та знімальні камери, якими вправно користувалися Скати-кореспонденти. Трохи осторонь, але на досяжному для будь якого ока місці, розміщувався п’єдестал для переможців. Перше, друге, третє місце, і якесь дивне, най височенне, але начебто королівський трон.

– О, це, певно для найспритнішого, – помітив Горох.

На першому, другому, третьому п’єдесталі сиділи черепашки та жваво спілкувалися, куштуючи напої та фруктові салати.

Кит повільно, щоб не зробити великих хвиль підплив до фінішу. Чого фінішу? По-перше п’єдестал, а по-друге так було написано на великому прапорі що тримали дві Акули.

Камелія запитала у черепашок, що сиділи на п’єдесталі:

– Доброго дня, чи не підкажете нам як знайти тітоньку Черрі?

– Підкажемо, вона на дистанції.

– О, так ми у самий розпал змагання прибули? – і Горох потер лапки від задоволення.

– Так, це найочікуваніший момент, – погодилася одна з черепашок.

– І, які прогнози, хто має прийти першим? – захоплено питав Горох.

– Я, – з сумом промовила черепашка, яка сиділа на п’єдесталі з цифрою один.

– Ви? – здивувався Горох, – значить всі вже прийшли?

– Ні, не всі. Залишилося найкрутіше і найпрестижніше – місце черепашого вдосконалення.

– Тобто у вас чотири премії?

– Так: перша-черепаха, друга-черепаха, третя-черепаха, і супер-черепаха, – промовила черепаха з третього місця.

– От якраз на неї всі з нетерпінням і чекають, – додала друга черепаха.

– Тітонька Черрі? – майже собі під ніс запитала Камелія.

– Остання? – нічого не розуміючи запитав розгублений Горох.

– Так! – на підйомі проказала черепаха на третьому місці, – уявіть, сьогодні ювілейне фінішування тітоньки Черрі. П’ятдесят років вона є неперевершеною чемпіонкою, володаркою справжньої черепашої відзнаки – черепаший спринтер.

– Так і кожен рік б’є свої рекорди, – підхопила перша черепаха. – У минулому році дистанцію вона пройшла за 30 діб і 10 годин 3 хвилини і 54 секунди, а у цьому році той час вона вже побила.

– Нічого не розумію. Остання і переможниця? – дивувався Горох.

– Ви що, не знаєтеся на черепаших перегонах?

– Та ні, ми тільки на тарганах… – все ще розгублено мовив Горох.

Аж тут суддя прокричав:

– Увага! Увага! Всі та вся океанська громадо, зустрічаємо нашу рекордсменку, нашу супер-черепаху. І-і-і! Супер-р-р чер-р-репахо-о-ю! Стала! Ті-і-і-то-о-нь-ка-а-а Ч-е-е-е-е-р-р-р-і-і-і!

Шквал овацій, блиск спалахів фотоапаратів. І на фінішу спокійнесенько з’явилася тітонька Черрі. Вірніше було б сказати, голова тітоньки у шапочці для плавання та окулярах.

– Тридцять одна доба три години п’ять хвилин та двадцять дві секунди!

– Огогов! – кричали всі, навіть акули, що тримали прапорець з написом фініш. Тітонька Черрі підняла до гори лапи, і всіх привітала. Два дельфіна допомогли їй вилізти, та провели до п’єдесталу. Тепер черепашки-переможниці стали всі на свої місця. Тітонька Черрі зайняла королівський трон.

Перед п’єдесталом виліз великий Корал, на якому виблискували нагороди. Коли друзі придивилися, побачили, що нагороди рухаються. Так-так, саме рухаються. Це краби! Таких нагород Камелія ще ніколи не бачила. Медалі, статуетка, пам’ятні знаки… але всі вони не рухливі.

Аж тут до Коралу підійшов товстий Восьминіг. Він і роздав нагороди. Спочатку перше місце, друге – овації збільшувалися, третє місце – великий спалах аплодисментів і… четверте – наче весь океан разом з хвилями вибухнув.

– Я так розумію, що най не престижніше – перше місце.

– Здається так, – промовила Камелія.

Друзі дочекалися, поки тітонька Черрі збере всі привітання, а потім Кит їх підвіз до супер-черепахи. Тітонька одразу кинулася обнімати Камелію, розпитувати про бабусю Коллонаду, про її здоров’я. Коли ох та ах скінчилися, тітонька Черрі запитала:

– Діти, а що ви тут робите?

– Як? А бабуся, казала, що попередить вас, – здивувалася Камелія.

– Може вона і намагалася мені телефонувати, але ж я на перегонах.

– Ой, а можна слово про перегони? – втрутився Горох, якому було дуже цікаво і не зрозуміле це змагання. – Я так розумію, що перемагає той, хто приходить до фінішу останнім?

– А як по іншому?

– Але це перегони…

– І?

– Тоді які це перегони – це якість останійони, верніше гальмайони – чим більш гальмуєш – тим краще перемагатимеш, – озвучив свій висновок Горох.

– Що значить гальмуєш? Хто тебе так навчив з дорослими розмовляти? – обурилася тітонька Черрі.

– Ну я мав на увазі, що можна пливти, зупинятися, спеціально потилицю чухати, милуватися підводними краєвидами…

– Ти що?! – ледь не скричала тітонька Черрі. – Це змагання! Як то чухати потилицю?

– Не розумію, коли біжиш – намагаєшся з усіх сил бути першим. А тут що, з усіх сил останнім?

– Так, а як по іншому? Докладаєш всіх зусиль і намагаєшся бути останнім, – а потім черепаха звернулася до Камелії. – Він такий дивак. Він завжди такий? Чи перегрівся?

Миттєво Дельфін-офіціант приніс креманочку з морозивом. Всі сіли на шезлонги і куштували смачне арктичне морозиво.

– Так що вас сюди привело? – запитала черепаха.

– Рожеві окуляри, – відповіла Камелія.

– Окуляри? Тю. Зараз я сплаваю додому і через… – вона замислилася, десь так через діб зо двадцять повернуся.

– Двадцять діб? – перепитав Горох

– Це дуже довго, – додала Камелія.

– Довго? Та це ж здорово! Чим довше, тим довше розтягується життя. Завдяки тому, що у мене довгий ритм життя, я і живу вже… – знову замислилася, – років так двісті п’ятнадцять.

– Ого! – вигукнув Горох.

– Ото ж бо. Тягни кожну життєву мить, розтягуй її і насолоджуйся, смакуй і не поспішай – тоді життя буде до-о-овгим предовгим.

– Ну і ну. Я зрозумів. Це як загальмувати відео. – і Горох почав робити повільні рухи.

– Ну щось подібно до цього, але не так подурнуватиму, – відповіла черепаха і звернулася до Камелії, – дивний він трохи, по приїзду може до лікаря? Так а про що це ми? А! Окуляри. Ви хочете скоріше?

– Так, – в один голос відповіли Горох та Камелія. Вони дуже важко собі уявляли хоча б одну добу життя посеред океану на плавучих шезлонгах. Нехай навіть розтягувати ті дні наче резину, але ненатренирувавшись, це буде занадто.

– Вам чимось допомогти? – запитав дельфін-офіціант.

– Так, – відповіла тітонька, – якщо можеш, сплавай будь ласка до мене додому, там у великій скрині де вештаються краби-нагороди, лежать рожеві окуляри. Принеси нам їх, будь ласка.

– Добре.

– А! – черепаха зняла краба-нагороду, що поважно вклонився тіточці, – віднеси і його до скрині, нехай знайомиться з іншими сорока дев’ятьма нагородами.

І дельфін миттю пірнув у хвилі. І треба помітити, що дуже спритним виявився дельфін, не пройшло і п’яти хвилин як він винирнув з рожевими окулярами.

Так-так, вам не почулося, він дійсно приніс довгоочікувані, довгошукальні окуляри. У друзів від захоплення перехопило подих. Ось вони, окуляри! Рожеві,блискучі. І на вигляд, майже новенькі.

Тітонька Черрі побачила задоволення на обличчях мандрівників:

– Забирайте. Я їх вже давно знайшла, ще десь під час своїх перших перегонів. А потім отримала звістку, що вони належать моїй подрузі Коллонаді. Так вони і лежали у скрині чекаючи на хазяйку. Зберігала якомога у кращих умовах. Без пилу та бруду. Навіть водорості близько за скринею не росли. Отож, маю надію, зберегла.

Слова тітоньки Черрі вже не мали ніякого значення. Думки були сконцентровані тільки на окулярах. На справжніх рожевих окулярах!

Камелія не могла повірити, що нарешті її копитця тримають омріяне.

Так, то були окуляри з великими скельцями, що виблискували рожевою прозорістю. Скельця обрамляла масивна, насиченого кольору оправа надаючи надійний та солідний вигляд. Дві закручені дужки, без жодних прикрас, говорили тільки про те, що вдягнути їх може тільки той, хто має вишуканий та стриманий смак. Авжеж, хтось може подумати, якщо окуляри рожеві, то це якась дівчача забавка: блискуча, зацяцькована стразами та блискітками. Аж ні! І це зрозуміло, бо Камелія, як конячка вихована у найвищих традиціях великосвітського виховання, аж ніяк не могла шукати якийсь несмак. А рожевий, дуже навіть може бути серйозним та стриманим кольором.

Тож окуляри сподобалися Камелії. Її серце так застукало, що от-от мало вистрибнути. Вони, окуляри, так, вони у неї, і тепер належать їй! Ех, тепер весь світ зміниться! Тепер все буде яскравим та щасливим!

Камелія вдягнула окуляри і ахнула від задоволення. Це неймовірно. Все навколо блискуче та сяюче! Так, у окулярах світ однозначно виглядав по-іншому. Ну все, тепер в житті конячки відбудуться неймовірні зміни!