Камелія та рожеві окуляри Бабусі Коллонади

5. Хвости бувають різними.

Те, що шлях намічався довгим, Камелія добре усвідомлювала. Але в один момент, їй здалося, що деякі місця вона вже проходила. І не просто здалося, а от вже зовсім і напевно проходила. Наприклад, невелике тоненьке деревце горобини посередині квітучого поля, вона точно пройшла і вже не один раз.

– У мене таке враження, що ми ходимо по тому самому полю. Мені здається, прийшов час скористатися твоїм хвостом-навігатором. Інакше ми так сто років протопчемося на одному місці.

Але замість мишеня їй відповів зовсім незнайомий голос:

– Абсолютно із цим згодна. Ви зовсім закопитаєте мій будиночок, відправивши його в археологічний архів.

І прямо перед собою на невеликому ромашковому пагорбку Камелія й Горох побачили руду Лисичку. Лисичка виразними, з іскринкою обурення, очима дивилася на мандрівників.

– Твій будиночок? – здивувався Горох. При цьому якнайдалі сховався в гриву конячки. А потім, трохи висунувши носика, додав. – Я знаю всіх мешканців поля, які живуть у нірках, але серед них, тебе я ніколи не бачив.

– А я і не сказала, що живу прямісінько в польовій нірці. Я живу он там, де поле закінчується. Але повз мою нору, ви проходили вже кілька разів і постійно все ближче й ближче підходите.

– Яке неподобство! Більше там ходити не будемо, – аж пропищав Горох, тому що не зовсім любив він Лисиць.

– Будете, будете. Адже ви заблукали, от і закопитаєте мій будинок.

– Ти хотіла сказати що ми затопчімо, – боявся, але сперечався Горох.

– Топчуть топчунками, а копитами копитають, – незворушно відповідала Лисичка.

– Цікава версія. А лапами?

– Лапотують.

– Чудернацькі у тебе слова виходять, – додала Камелія.

– Вони вже давно вийшли, просто ними ніхто чомусь не користується. А розповісти про це я нікому не можу.

І Лисичка стала сумною-сумною.

– Чому? – співчутливо запитав Горох.

– Тому що із мною ніхто не дружить.

– Навіть родичі лисиці? – здивувалося мишеня.

– Вони-то якраз в першу чергу. Ви бачили мій хвіст?

І Лисичка виставила напоказ пухнастий рудий, але дуже довгий хвіст. Він був у кілька разів довший за саму Лисичку. Камелія від подиву підняла брови. За своє молоде життя вона бачила безліч усіляких хвостів, але всі вони були якось співрозмірними відносно з хазяїнами цих самих хвостів. Вона навіть із побоюванням мимоволі кинула швидкий погляд на свій хвіст – чи все з ним гаразд. А Горох почухав потилицю й промовив:

– Щось із ним не так.

– От-от. Саме це «не так» і заважає мені дружити, – з гіркотою в голосі проговорила Лисичка й, опустивши погляд, сумно захлопала великими віями.

– Хвіст де в чому якийсь не такий, – намагався викрутитися Горох, – але все-ж-таки не розумію, як хвіст може заважати дружити, – а потім, немов здогадався. – Я зрозумів, напевно, коли ви граєте в доженялки, ти спотикаєшся за нього.

– Ні, – зітхнула Лисичка, – не спотикаюся, – і знову з сумом захлопала віями.

– Спотикаються інші?

– Та ні.

– Тоді не розумію. Хвіст і дружба. У чому зв’язок,- і Горох подивився на свій тоненький сіренький хвостик.

– Ну звичайно, – з образою в голосі проговорила Лисичка, – я чула про одне мишеня в гороховому платті, з ним теж не бажають дружити.

– У того мишеняти не плаття, а шубка, – тепер Горох проговорив з образою.

– Ну от, а в мене не пухнаста мотузка позаду, а хвіст.

Як завжди, Камелія вирішила вчасно зупинити образливу суперечку і звернулася до Лисички:

– Вибач, а у тебе із народження такий хвіст?

– Ні. Зі мною трапилася жахлива, але жаліслива історія. Якщо ви знехтуєте декількома колами тупотіння по цьому полю, я вам розповім.

Камелія вирішила, що це слушна думка, яка була навіть дуже доречною. Їй не завадило б відпочити від дороги, а то й справді почала намотувати кола як паркова поні. Але в поні така робота, якою вона задоволена, а в Камелії трохи інша задача.

Усі троє вмостилися в соковитій зеленій траві серед невеликих, але дуже ароматних, білих острівців ромашок. І Лисичка розпочала своє оповідання:

– Моя біда полягає в тому, що я із самого дитинства археолог.

– Це як? – одразу не приборкав своє здивування Горох.

– А от так. З вами було таке, що от ви народжуєтеся й раптом одразу розумієте – я археолог.

Камелія й Горох заперечно захитали головами. Що говорило про те, що ніхто з них археологом себе не відчув при народженні.

– Шкода. А я саме так це одразу й  зрозуміла. Мене ще не випускали з нірки, а я вже розпочала свої перші археологічні розкопки. І навіть знайшла кістку Саблезуболисожукозавра.

Камелія від такої назви широко розкрила очі, немов це слово не помістилося в її розумінні світогляду, а Горох відкривши рот, спробував мовчачи повторити, але потім тільки промовив:

– І не вимовити.

– Уяви. А я це вимовила. Принесла кістку татові і все йому розповіла.

– І що тато?

– Тато? – з сумом проговорила Лисиця. – Тато як тато – мило посміхнувся. А от мама… Як схопила кістку. І… Швидко викинула її з нори.

– Навіщо? Це ж музейний експонат, – обурився Горох.

Зітхнувши, Лисичка відповіла:

– Ну от і я про те. Це була перша ластівка…

– Скоріше кісточка, – поправило Мишеня.

– Точно, кісточка не розуміння мого покликання. От приблизно в такому дусі й проходили дні мого археологічного дитинства. А в один із днів, сидячи на березі річки, я зробила неймовірне відкриття. Я знайшла величезний зуб, поруч відкопала ще й ще, а потім кісточки хвоста і…

– Лячно уявити, – перелякано, ледь не закриваючи очі, проговорив Горох.

– Так, дуже страшно, зате яке то душевне тріпотіння це відкрити. Я зрозуміла. Еврика! У річці живе справжнісінький Річковидродилозавр!

– Ой, – тільки й змогла виголосити Камелія.

– Як живе? – запитало мишеня. – Ти ж зуби знайшла окремо від кісточок…

– У тому-то й справа. То були кісточки й усіляке таке. Але вони не глибоко закопані, виходить, це його дідусь або дядько, який перегрівся на сонечку й забув повернутися в річку.

– Логічно.

– Мене, звичайно, переповняли емоції. І я крикнула: Річковидродилозавр, я знаю ти тут живеш! І отут щось булькнуло, ще й ще й…

– І! Невже?!

– Так. Той самий Річковидродилозавр вистрибнув з річки.

– Ой, – Камелія навіть примружила і трохи прикрила копитами очі.

– Навколо мене розлетілося багацько крапель води, – продовжила Лисичка. – Річковидродилозавр подивився мені прямісінько в очі своїми зеленючими очима й пробулькотів: «Я собі жив не тужив на замуленому дні, ніколи ніс свій не вистромлював на поверхню, ніхто й ніколи мене не бачив, а ти от взяла і довідалася про мене. Тепер через тебе приїдуть і заберуть мене в зоопарк. І я ніколи не зможу знову поніжитися в м’якому річковому мулі. Мені простіше і корисніше з’їсти тебе».

– Та ти що! – в один голос проговорили Камелія й Горох.

– І він розкрив свою величезну вусато-зубату пащу. Я, звичайно злякалася, але розпочала бігти. А він як вискочить на траву, у нього сімдесят сім лап і як побіжить за мною. Ну куди там мені встигнути. От і схопив він мене за хвіст. І почав тягти в річку. Я опиралася. Сильно опиралася. Але він був сильніший. Дуже сильний, як сто п’ятдесят вісім дубових дерев. І от мої задні лапки вже звисали з берега, а передні з останніх сил трималися за останній береговий корінець.

– Це жахіття, – ледве не викрикнула Камелія.

– І тоді, зібравши всі свої можливості у пучечок та викинувши всілякий острах, я йому крикнула: «Річковидродилозавр, я про тебе ще дещо знаю, тобі це цікаво?» І він булькаючи, прорикотів: «Що ще ти знаєш?» І в цей момент, розплющивши рота, відпустив мій хвіст. Я, користуючись випадком, рвонула що є сили. Довго бігла. Сховалася. Навіть заснула від перевтоми. А коли оговталася, – Лисичка зробила паузу й продовжила сумно, – помітила, що із хвостом трапилося таке хвостохалепа. Родичі коли побачили, почали голосно сміятися. Тільки в сім’ї мене пожаліли. І повірили в мою історію. А так усі мене тепер прозивають Лисохвостозавром. Але я не ображаюся, мені дуже подобається ця назва.

– А що те чудовисько? – заклопотано проговорила Камелія. – Він тебе не шукав?

– Та ні, – завзято мовила Лисичка, – Річковидродилозавр почув, що я його родичка – тобто теж завр, гадаю поважає. Тому більше сутичок ніяких не було.

– Отакої, – задумливо вимовила Камелія. – Твої історії не поступаються розповідям Гороха.

– Історія просто су перська. На першу страхопудову мишиножахітливу премію потягне, – погодилося мишеня. –  Камелія, ти чула? До річки ні-ні, щоб ні на копито до ріки не підходила.

– Та не бійтеся. Ви просто зробіть вигляд, що ви про нього нічогісінько не знаєте. А якщо раптово і побачите, то скажіть, що ви знайомі з Лисохвостозавром. Гадаю, він достойно оцінить наше знайомство.

Лисичка, була дуже дружня, і Камелія дослухавши оповідання, замислилася. Вона не могла зрозуміти, чому така привітна Лисичка не може знайти собі друзів. Так, у неї не такий як у всіх хвіст, але це не привід, щоб з нею не дружили. Так, так, це всього лише, не такий як у всіх хвіст. Та й з нею така трагічна історія відбулася. Навіть якщо й не трагічна… Лисичка така весела й товариська. А головне, вона шкодує, що в неї немає друзів. На превеликий жаль. І Камелія навіть зітхнула. Швидше б знайти рожеві окуляри. І вся лискова історія могла б перетрансформуватися.

– А чи мала ти спробу потоваришувати з іншими, тобто не лисами, а з кимось іншим? – запитала Камелія.

– З ким? Із цією польовою малечею? Так вони мене бояться, – Лисичка зніяковіло погладила суцвіття ромашки й додала, дивлячись з-під чола, – навіть Горох дотепер за твою гриву ховається.

– Я, я, я не ховаюся, Мені сонце надто світить. Не хочу обгоріти, – виправдовувався Горох, висунувшись з-під гриви Камелії.

– У тебе що, на горохи засмага не рівномірно лягає? – посміялася Лисичка.

– Усе в мене рівномірно, – і Горох трохи більше висунувся з гриви.

– Ну от бачиш? – звернулася Лисичка до Камелії. – Вони мене всі бояться. А даремно. Я не проти із ними дружити.

– І що, нікого на обід не з’їла б? – примружившись уточнив Горох.

– Ти що, дотепер не зрозумів? Я лисоархеолог. Я нікого не їм. Я тільки розкопую археологічні екземпляри.

– Що ж ти їси на обід?

– Всілякі там ягоди, гриби, салатики…

Поки йшла бесіда, у Камелії народилася чудова ідея:

– Горох, чи можна тебе попросити сісти Лисиці…

– Лисохвостозавру – одразу виправила Лисичка.

– Так, Лисохвостозавру на хвіст. Ми зараз зробимо гойдалку, –  і Камелія звернулася до Лисички, – гадаю, ти зможеш на хвості гойдати Гороха?

– Та запросто! – зі своєю бравадою проговорила Лисичка, – я всіх можу погойдати на хвості.

Горох, трохи боязливо, але довіряючи Камелії, все-таки заплигнув на пухнастий рудий хвіст. І Лисиця розпочала його розгойдувати.

– Ухти! Здорово! – прокричало Мишеня. – Оце так хвіст!

Потихеньку з нірок почали вилазити: ящірки, мишки, кроти, жучки. Злетілися пташки, метелики й бабки.

Камелія всім посміхнулася, та запрошуючи проголосила:

– Шановні жителі цього чудесного поля!

Всі шанобливо й уважно подивилися на конячку. Камелії це нагадало множинні овації, коли її представляли як найшвидшу й спритну конячку в кінських забігах. І Камелія, високо піднявши красиву голову, сміливо й упевнено продовжила:

– Хочу вас усіх познайомити! – із цими словами вона зробила невеликий уклін убік Лисички. – Це найдобріший та найдружніший Лисохвостозавр на світі. Прийміть її у свою кампанію та товаришуйте з нею. Всіх, хто бажає, запрошуємо на гойдалко-хвіст.

Усі радісно зааплодували. Лисичка вдячно вклонилася. І тоді на довжелезний рудий хвіст умостилося багато бажаючих. Ті, хто не вмістився, утворили чергу.

– Треба ж таке! Мій хвіст виявляється такий корисний! – раділа Лисичка.

Одразу, після початку веселощів, мама маленького Крота принесла пиріжки із суницею. І в першу чергу, пригостила добру гойдалку-лисичку. Ну і, звісно, Камелію та Гороха. І, знов-таки, звісно, усім малятам дісталося. Приклад з мами-кротихи взяли й інші мами. Мама-ящірка принесла смачні та корисні салати, мама-білочка принесла горіхові печива, а мама-їжачок – грибні пончики й навіть грибний супчик. Адже гойдати на хвостику-гойдалці їжачків, це геть не просте заняття. Кожен знає, які колючі їжачки. Але Лисичка пристосувалася й саджала малят їжачків по особливому, там, де найпухнасті місця на хвості. І їжачкам було м’яко, і Лисичку голки не кололи.

Камелія милувалася веселощами, а Горох виконував функцію діджея і начитував свій веселий реп:

– Я жив собі і не знав,

Що є якийсь то там Завр

Річковидродилозавр

Та Лисохвостозавр

Чесно не знав

Я б їх не впізнав.

Хто у нас завр,

І де у нас завр?

Чому саме хвіст

У дружбі соліст?

Хвіст – вокаліст,

Волейболіст,

Хвіст дзюдоїст

І серфінгіст?

Я і не знав що хвости зараз в моді

Що носять хвости не по погоді.

Різноманіття в породі

Хвіст головний у пригоді

Гадаєте виросте він на городі?

Авжеж якщо є він в марсоході.

У марсоході?

В природі, городі?

Все це  не смішно

Хвіст – круто та й годі!

Всепольове гуляння тривало аж до самого вечора. І друзі лягали спати втомлені, але дуже веселі.