Камелія та рожеві окуляри Бабусі Коллонади
- Мрії обов’язково повинні здійснюватися, навіть коли вони вище неба.
Подякувавши всім, і, навіть бабусі за смачні пиріжки, Камелія та Горох помандрували далі. Тепер перед ними розкинулися гори. Велетенські та могутні гори. А земля була вже не такою лагідною трав’янистою, а більше кам’яною.
Відверто кажучи, Камелії було важко рухатися, адже вона звикла, що її копитця йдуть м’якою травичкою. Тому багато разів Камелія спотикалася і майже не падала.
Камелія декілька разів зупинялася і зосереджувалася, їй потрібно було підібрати правильний алюр. А ви вже знаєте, що алюр для конячки – це дуже важлива річ.
Різноманітності алюру виховують ще з конячих ясел. Тому з ясельної групи малюки конячки знають чим відрізняється крок, рись, галоп та інохідь.
«Яким же алюром тут ходять місцеві мешканці? – розмірковувала Камелія, – може тут якраз згодиться таке іноземне Пасо Фіно?» І Камелія почала робити дрібненькі кроки, але ледь не підсковзнулася. Пасо Фіно сюди не йшло. Рись та галоп вона навіть не наважилася спробувати, бо точно могла розбити собі носа. І тут до Камелії дійшло: «Треба згадати уроки історії великого кінського розселення. Гірські породи, так гірські верхові породи. Правильно! Інохідь! Вони ходять інохіддю.» І Камелія вправно передньою правою і передньою лівою ногами зробила крок, а потім так само лівою передньою і лівою задньою. Супер! Все вийшло. Двома правими, двома лівими, двома правими, двома лівими. І Камелія впевнено рушила вибраним нею алюром.
Весь час, поки Камелія вчилася переходити правильно гори, Горох нервово озирався. Він був таким заклопотаним, що й не помітив проблеми конячки. А Камелія, коли вирішила свою проблему, звернула увагу на неспокій мишеня:
– Що ти крутишся? Я відчуваю, що нібито у мене на спині дзиґа.
– Розумієш, у мене таке враження… за нами хтось слідкує.
– І хто?
– Гадаю той волохатий незграба. Якась корова чи бик, що не відвідує перукаря.
Камелія зупинилася, перевела подих и повернулася у сторону, куди вказував Горох. На пагорбі стояв Як. Так, великий бик і геть увесь вкритий темними та довгими пасмами вовни. Як без емоційно нахилив голову і дивився у простір, який нібито розміщувався у нього під ногами. Він повільно працював щелепами, пережовуючи суху траву.
– Він не може переслідувати нас, бо стоїть, наче мумія і їсть.
Камелія попрямувала далі, через деякий час Горох прошепотів:
– Я кажу тобі він за нами слідкує.
– У тебе манія переслідування.
– Авжеж, а то тоді хто?
Камелія подивилася у вказаному напрямку. Там знову стояв Як.
– Що скажеш? Не він? – змовницьки промовив Горох.
– Я не знаю він, чи не він, але як ти собі це уявляєш? Ми йдемо, а він біжить, і тільки-но ти його помічаєш, як він стає мов істукан і починає повільно пережовувати колючки, навіть не зморщивши лоба.
– Смієшся? Гаразд. Пішли далі. Але пригадаєш мої слова, коли ця волохата копна перетне тобі шлях.
І тільки-но Горох це промовив, як впав на землю, від якогось струсу. Бо Камелія почала іти і таки вперлася у волохату копну. Поки вони розглядали того Яка, інший став прямісінько перед ними. І тому Камелія наткнулася.
– Вибачте, – збентежилася Камелія.
Як начебто і не помітив ані того, що на нього наткнулися, ані слів вибачення. Опустивши голову, та медитативно розглядаючи вохро-зелений кущик колючої трави, Як не припиняючи у повільному ритмі працював щелепами. Горох, який опинився знизу, підійшов до кущика, помацав:
– Ай! – скрикнув від болі, бо кущик наче колючка вжалив його. Мишеня перевело погляд на Яка, – Цей волохатий пам’ятник абсолютного непорозуміння жує колючі жуйки.
– Гадаю йому це подобається, – відповіла Камелія.
– Судячи з того, що він дивиться не на сонечко а собі під ноги, радості в його очах не видно.
– Тоді його хтось примушує?
Тепер Як припинив жувати, підняв голову і з повним непорозумінням в очах, подивився на Камелію. Два рази спрацював щелепою і врешті-решт повільно вимовив:
– Я вас вибачаю, що ви врізалися у мене.
Горох почухав лапкою потилицю і вимовив, звертаючись до Камелії:
– Мені здається у цього дивака спрацьовує система жирафового телеграфу. Поки інформація підповзає до голови, вже й світ може змінитися. Я не здивуюся, що це створіння пережило динозаврів, коли всі вимерли і знову відродилося життя, цей екземпляр навіть не відчув всієї багато мільйонної інформації.
Тепер Як опустив голову, але не на кущик з травою, а потупив погляд у мишеня. Гороху стало якось ніяково, пробігли мурахи по всьому тілу, і такі сильні мурахи, що у два стрибки він вже сидів на спині у Камелії.
Як повільно підняв голову, трохи пожував і промовив:
– Я так зрозумів, ти конячка, а оте горохове посміховисько, хто воно?
– Це ти мене назвав так? – трохи визирнув з-під гриви Горох
– Він іноземець? Тому і перепитує? – все ще цікавився бик.
– Ні, він мишеня, – спокійно відповіла конячка.
– Але не просте мишеня, – обурювався Горох, – у мене дідусь Леопард. Тому ні кому не раджу будити в мені звіра.
Бик знову декілька раз спрацював щелепою і промовив:
– Я що нянька тобі? Або твоєму звірові Леопардові, щоб будити вас. Мені вистачає мого товариша Хмарки. Я з ним впоратися не можу. От поки він по схилам літає, я вийшов хоч пожувати. А тут ви.
– Скажи чесно, – хитро примружив оченята Горох, – чого ти за нами йшов?
– Я? Я не йшов.
– Угу, а хто був за тим пагорбом? А за тим який перед тим? А за тим, що після того який за тим?
Як струснув головою:
– Ти ще дивніший за мого товариша Хмарку. Я його не розумію, але ти побив усі рекорди.
З-за пагорба вийшов ще один Як.
– Ви його мали на увазі? – запитав бик, вказуючи на двійника.
Горох тільки розтулив від подиву рота.
– Це мої брати. Вони нормальні. Але тепер я бачу, що вони можуть виявитися останніми нормальними створіннями на землі, – і бик скосився на мишеня.
– Давайте тільки без натяків, – в’їдливо мовив Горох
– Я поки жував і розмовляв, чи розмовляв і жував, – Як зупинився і замислився, – та все одно як. Отже, поки я це робив, я вирішив. Вирішив, що хочу познайомити вас з моїм товаришем Хмаркою. Гадаю заради вас він зможе припинити свої польоти.
– Ми завжди раді новим знайомствам, – промовила Камелія.
Пройшовши за Яком через скелястий пагорб, мандрівники опинилися у неймовірно красивій гірській долині. З боків віддалялися пологі схили, що нашаровувалися кам’яними терасами. А сама долина була вкрита зеленою травою з ніжними квітковими прогалинами. В далечіні блакиттю блимало гірське озеро засаджене з боків низькорослими деревами.
– Яка краса!
– Так, це наш дім. Ми тут мислимо. І тут простір для Хмарки. Поки ми спустимося, до центру долини, він підлетить до нас.
Увагу Камелії привернули квіти з рожевими та темно-пурпурними пелюстками:
– Які тендітні квіти. Неймовірно, така ніжність серед кам’яного оточення.
– То наша гвоздика, – з задоволеною посмішкою пояснив бик.
– Краса, – і Камелія легенько дмухнула на квіти. Маленькі ниточки пелюсток наче волосся розтріпалося. – Рожева принцеса. Я ж кажу, що рожевий то чарівний колір.
Раптово біля квітки з’явився хобот. Камелія піднялася і побачила перед собою світло-сіре слоненя.
– Прошу, знайомтеся, – вимовив Як, – мій товариш Хмарка.
– Хмарка? – здивувався Горох. – Ти ж казав що твій друг Хмарка літає.
– А я і літаю, – одразу захистилося Слоненя, – от дивіться, – і розмахуючи хоботом, з періодичними підскоками Слоненя побігло зеленою травою.
Горох та Камелія були настільки здивовані, що навіть оніміли від подиву. Хмарки то хмарки, вони дійсно можуть літати. Але летюче слоненя… Слоненя і хмарка… Хмарка у вигляді слоненя… Ні, таке вони бачили вперше. Навіть у підручниках з виняткової біології Камелія не пригадує, щоб було написано, припустимо: хмарка-слон нависла над містом і закрила сонце на три дні. Або так більш романтично: жовтогаряче вечірнє сонечко сідало за обрій, зачепивши на шляху слоненя, що зависло над… Ні, абсолютні нісенітниці.
Ії думки перебив вигук. Слоненя наскочило на колючий кущик.
– Ай!
– Знову Татарник колючий, – розчаровано мовив Як, – ця рослина, нажаль, спускає мого товариша на землю.
Слоненя Хмарка сіло на кам’яний виступ і почало плакати.
– Я, відверто кажучи, не знала, що слони – це гірські тварини, – зауважила Камелія.
– А я не знав, що вони можуть вчитися літати… – все ще не оговтавшись від побаченого, промовив Горох.
– Це не слон, це Хмарка, – пояснював Як, поки вони підходили до зарюмсаного Слоненя.
– Що ти кажеш, я що слона від хмарки відрізнити не можу, він навіть і не журавель, – сперечалося мишеня.
– До чого тут журавель? – здивувався Як.
– Бо журавель літає.
– Я ж кажу він Хмарка.
– Оно хмарка, – і Горох тицьнув лапкою у небо.
– То хмарки, а він хмарка. Ясно? – не здавався бик.
– От кипа волосся! Він хмарка – один, а якщо їх буде багато, вони будуть хмарки.
Бик зупинився і мовчки, але жуючи, дивився на Гороха. Горох голосно видихнув та продовжив:
– Один слон – одна хмарка, – тицьнув у небо, – багато слонів – багато хмарок. Літає багато слонів. Зрозуміло?
Бик свердлив поглядом мишеня. Горох трохи тихіше пробубонів:
– Слони літають, хмарки…
– Тепер ясно, тож він один із хмарок, – погодився Як.
– Все, – випалило мишеня, – ти мене заплутав.
Вони ще деякий час стояли і вказували у небо на хмари, а Камелія вже була поряд із Слоненям. Із ноги дістала колючки і Слоненя потиху заспокоїлося тільки трохи схлипувало. Камелія лагідно промовила:
– Ну що, дощ скінчився?
– Я-я-який, д-д-дощ, – схлипувало Слоненя.
– Ти ж хмарка, – посміхнулася Камелія. – Коли хмарки плачуть – іде дощ.
– Я-я й не подумав. Тож у них там, – Слоненя подивилося на небо, – також ростуть колючки і вони на них періодично натрапляють?
– Ще б пак! – лагідно всміхнулася Камелія. – Ще й які колючки. Іноді від них так тріщать хмарки що блискавки із громом проносяться небом.
– О, бідні хмарки, – з жалем мовило Слоненя.
– Ти мені от що скажи, як ти тут опинився? Бо я у Інституті Шляхетних Конячок була відмінницею і точно знаю що сло… – Камелія швидко виправилася. – Тобто такі хмарки як ти у горах не живуть.
Слоненя похнюпило хобота:
– Так, я жив далеко звідси, і там було багато таких як я, ну це тільки коли у дзеркало дивитися. А от у середині, я інший – я весь час линув у небо. Думав, що зможу злетіти на гору… Але, я вже стільки зробив спроб. Я хоботом крутив як пропелером і в право і вліво, я розминав ноги, щоб махати ними немов крилами… але… крилами вони не ставали. Я ніколи, ніколи не зможу здійснити свою мрію. Я ніколи не зійду на вершину гори і не торкнуся хмари.
На сумних очах малюка знову виступили сльози.
Тим часом підійшли Як і Горох. Почувши це, вони мовчки підняли голови до найвищої вершини, де здавалося зачепилася велика кількість хмар, що веселилися на зло Слоненяті. І Слоненя дивилося на ту вершину. В синіх очах малюка віддзеркалювалися гори, небо, хмари:
– Мені хоч побувати там, доторкнутися до пухких летунів, подивитися з гори вниз і сказати усьому світові: привіт.
– Слон на горі! Це просто наче земля на небі, – не відриваючи погляд від вершини, проговорив Горох.
– Це мрія, – трохи образилося Слоненя. – Я гадав, що якщо назвусь Хмаркою – у мене все вийде. Аж, – і маля похнюпилося, – не вийшло.
– Не сумуй, – намагався підтримати його Горох, – тобі обов’язково пощастить у чомусь іншому.
– В іншому? – у Слоненя від розпачу затряслися губи, видно було що з останніх сил тримав себе, щоб не заревіти. – Ви мене не розумієте. Нема нічого гіршого ніж усвідомлення того, що мрія ніколи не здійсниться, – і сльози все ж таки почали капати з великих очей. – Тільки-но уявіть, я проживу життя, можливо велике життя, а моя мрія, вона просто згасне. І ніколи, ніколи моє серце не відчує радості від реалізації, – і тут Слоненя від повного розпачу, заревіло. – Краще було б зовсім і не народжуватися!
Ці слова та сльози всіх розчулили. Звісно, вони не які-небудь кам’яні істукани, вони живі і з великими добрими серцями. У Камелії змокли очі, Як почав схлипувати, а Горох і зовсім розревівся:
– Я не можу, – він повернувся до Яка і почав лити сльози в його вовну, – мені дуже шкода цього малого. Ну як так можна, це якась життєва не справедливість. Не можна так чинити з мрійливою особою.
– Згодна, – відказала Камелія, витираючи хустинкою свої заплакані очі, – а тому ми спробуємо допомогти.
– Так, давайте вигадаємо для нього іншу мрію, – крізь сльози погодився Горох.
– Знову не зрозуміли, – зітхнув малюк. – Не зрозуміли.
– Зрозуміли, – виправила Камелія. – Я і маю на увазі допомогти саме цій мрії.
Горох на мить припинив схлипування:
– Мені почулося? Як?
– Ми допоможемо йому зійти на гору. Он на ту, – і Камелія вказала на найвищий шпиль гори, що скупчував навколо себе багато хмар.
У Гороха і слід прохолов від сліз, а з’явився переляк і він звернувся до Камелії:
– Ясно, спокійно, вдихаємо глибше. Витри сльози, заспокойся, подихай трішки, перепочинь. Я розумію гірське повітря – воно багате на піднесені думки. Треба звикнути. Бо, відчуваю, ми всі Хмарками станемо, – і Мишеня, зробило декілька змахів лапками.
– Даремно робиш натяки на моє, начебто нерозумне мислення. Я добре себе почуваю, – відмовила Камелія.
– Це не реально! – майже не скрикнув Горох. – У нас ще немає рожевих окулярів.
– Так окуляри нам набагато полегшали б цей процес, але спробуємо і без них.
– Перепрошую, можна тебе на хвилинку, – і Горох відвів Камелію в сторону. – Ти хоч розумієш що ти кажеш? Ти тільки нещодавно навчилася ходити кам’яними узгір’ями. Ти, гнучка та спритна. Добре, припустимо – ти зможеш. Хоча коняка біля хмар – це… Гаразд. А тепер подивися на ту хмаринку, – він вказав поглядом на Слоненя. – То ж кругленький, пухкенький, незграбний слон. Чуєш – сло-о-он! Прошу тебе не піддавайся масовій хмародивакуватії, та хмаропсихозу. Він маленький і трохи того, – тут Мишеня вказало лапками на свою скроню. – А ти доросла і розумна, в інститутах навчалася, медалі отримувала, овації, телевізійні передачі, і таке інше. Не губи розум, дуже прошу, прошу як єдине у світі мишеня в горохову цятку. Проси у мене що хочеш, тільки не треба лізти на ту гору. Повір мені, моєму мишачому серцю – це самогубство. Попадаємо наче мурахи.
– Ми повинні хоч спробувати, – Камелія була невблаганною.
– Ти тільки-но уяви, якщо слони будуть вештатися горами. А потім з тих гір звалюватися, – і тут мишеня проговорив у ніс імітуючи новини по телевізору. – Увага, увага! У гірський долині Тянь-Шаню розпочався сезонний слонопад. Або. У Криму СлоноОсаду у цьому році на тридцять три тонни більше ніж у минулому. Чи. Шановні мешканці Карпат, гідромінцентр радить вам не виходити завтра без парасольок, бо прогнозується гірське слоноскачування. Отямся! Камеліє! Стань знову розумною конячкою!
– Все ж ми спробуємо.
Горох від напруги з силою видихнув повітря. Озирнувся.
– Добре, давай станемо на он той камінчик, – і Горох вказав на каменюку, що лежала у підніжжя гори. – За мишиними мірками – то гора.
Камелія наче не звернула уваги на пропозицію:
– Якщо ти настільки не впевнений у собі можеш, там потренуватися. А я поки зберу альпіністське спорядження.
– О, велика Миша! Все, це повний кірдик. Знаєш, я розкажу тобі зараз історію про мого кузена…
– Трохи пізніше, – промовила Камелія і підійшла до очікуючих на них Слоненя та Яка. – Друзі, ми все ж таки спробуємо. Хто не вірить у свої сили, можуть залишитися тут. А хто відчуває в собі сили, підуть зі мною.
– Ура, ура! Я буду серед хмарок! – зраділо Слоненя. І почало весело підстрибувати. Горох закрив лапками очі. Він не міг собі навіть уявити. Слон серед підніжжя гір, це нісенітниця, а на горі – то зовсім наче страшний сон.
– Так, але нам потрібні будуть деякі знаряддя, – командувала Камелія. – Наприклад, багато мотузки але міцної, щоб усіх нас могла витримати.
– От чим-чим, а мотузкою забезпечити буде не проблема, – промовив бик. – Тут поряд мешкають вовняні Лами, та й у нас у Яків багато…
– Тобто? До чого тут Лами і ви? – здивувався Горох, який все ж таки вирішив приймати участь, щоб хоч своєчасно чимось зарадити.
– У нас стільки вовни… Ми її зчісуємо і потім наші бабусі і бабусі Лам роблять нитки для в’язання, мотузки, канати… І, скажу по секрету, не тільки бабусі, а ще й дідусі. Їм також це довподоби.
– Правда? – зацікавилася конячка. – Моя бабуся Коллонада, дуже любить в’язати. Тепер я знаю де беруться ті яскраві клубочки шерсті.
– Так, – погодився бик. – У нашій місцевості, можна так сказати, ціла фабрика по переробці вовни.
І почалася підготовка. Камелія з Горохом, з притаманною ним відповідальністю, готували спорядження, пакували похідні рюкзаки. Через деякий час прийшли Лами і принесли великі рулони міцних канатів. Після того, як канати були розподілені серед майбутніх альпіністів – все було готово до сходження.
На останок Горох звернувся до Камелії:
– Вибач, але я маю це запитати: Може передумаємо?
– Ми це вже обговорили, – рішуче відмовила Камелія.
– Так, це твій характер. Вирішила – і все тут.
Камелія зібрала усіх охочих іти до хмар та проговорила:
– Друзі, якщо хтось не впевнений у своїх силах, може зачекати нас знизу. Це не слабкість, це вибір кожного. Отже, хто готовий – пішли.
І Камелія вдягнула свого рюкзака та рішуче стала копитами на перший кам’яний уступ. За нею пішло Слоненя, далі Як і хутко за всіма стрибнув Горох. У кожного на спині був рюкзак з канатами, залізними заклепками та молотками. То були справжні альпіністи. Хто б сумнівався.
Спочатку гора була похилою і йти по ній не було важкою справою. Тому всі мали веселий настрій, постійно оберталися і насолоджувались краєвидами. Слоненя було в такому захопленні, що навіть робило спробу ходити задом на перед. Авжеж, тоді перед очима не кам’яні гори, а долина, з гірськими нашаруваннями і більшим простором для споглядання.
Але через деякий час гора ставала все крутішою, все частіше почали нависати великі кам’яні брили, які друзі намагалися уникати. Аж ось перед ними постала велетенська і абсолютно вертикальна горна стіна.
– Ну от, – підсумував Горох. – Я гадаю ми вже далеко зайшли, дуже високо піднялися. Так високо ще жодне Слоненя у всьому світі не видряпувалося. Тому пропоную піти назад. Вниз.
– Як? – розчаровано запитало Слоненя. – Ми ще не зустріли жодної хмарки…
– І не випробували альпіністського спорядження, – втрутився Як.
– Я вас благаю, жодних проблем. Давайте вб’ємо сюди кріплення, – Горох швиденько заскочив на звисаючий камінь. – А потім сюди… сюди…
– Ми зробимо спробу, – невблаганно перебила його Камелія.
– От уперті. Ви не конячка та Слоненя, а бараноконячка, та баранослон. Такі вперті тільки вони бувають.
Камелія вже діставала з рюкзаку заклепки. Всі почали робити як вона.
– Значить перша піду я, я буду вбивати тримачі, та зав’язувати мотузки, а ви всі за мною. Будемо лізти, по черзі як йшли. Я, за мною Слоненя, щоб малий був посередині, а після нього Як. Ну а ти Горох, можеш або залишитися знизу, або як хочеш. Ти з нас найспритніший, тому вибирай, як вчиниш.
– Ти так кажеш, залишитися, ніби я боюся. Власне я, не боюся. Для мене це взагалі цікавий парккур може бути. Я переживаю за пластичність і підготовку деяких з нас.
– Ти ідеш? – припинила базікання Камелія.
– Так. Я буду в команді з тобою. Я зможу зав’язувати канати.
– Гаразд.
Камелія вбила у розщелину першого гака. Горох, зробивши перекид через голову, швидко підлетів та хутко протягнув крізь нього канат. За допомоги цього, Камелія підтягнулася і зафіксувалася.
– Всім зрозуміло? – запитала Камелія. – Не завадило б контролювати вас усіх, – додала Камелія дивлячись, як Слоненя невміло обмоталося мотузкою.
– Я допоможу, – і Горох хутко розмотав не правильний вузол Слоненя і швидко зробив так як треба.
Невдовзі всі троє: Камелія, малюк слоненя та Як вже звисали вздовж гірської стіни. Горох бігав поміж них, поправляючи канати. І так потроху вони просувалися все вище і вище.
Аж раптом Слоненя необачно забуло закріпитися, і вже хотіло підтягнутися на канаті, як зіскочило. Та з криком почало падати униз. Але добре, що Камелія робила гарні кріплення і Слоненя трохи нижче за Яка повисло на канатах і почало бовтатися.
Перелякалися всі. Настороживши вуха, альпіністи прислуховувалися. Їх лякало мовчання Слоненя.
– Він, мабуть знепритомнів, – вимовила схвильована Камелія.
Горох миттю, тримаючись за канати спустився прямісінько на голову Слона. І… він побачив, що Слоненя задоволено посміхається.
– У-у у тебе все гаразд? – перепитав він.
– Гаразд? Та я щасливий, я літаю, я хмарка! – і Слоненя почало бовтати ногами.
– Прошу, – злякано крикнув Як, – тільки не махай ані кінцівками, ані вухами, ані хоботом! Бо ти позриваєш усі кріплення!
Це був перший раз, коли спокійний та урівноважений бик, взагалі підвищив голос, тим більш дивним був його крик.
– Добре, – послухався малюк, – я, мабуть втомився. Вибачте, але мої кінцівки вже не слухалися мене.
– А мене не слухалися всі, коли я сказав про ризиковану ідею, – додав Горох.
– Нам залишилося не так довго, – заспокоїла Камелія вдивляючись на гору, – тому пропоную, поки Слоненя відпочиватиме, ми його будемо просто підтягувати на канатах.
Так і зробили. Слоненя було щасливим. Воно уявляло себе хмаркою, яка повільно злітає вздовж гори знизу вверх. О так, саме так почувають себе хмарки. Без напруження, без зусиль, вони літають куди завгодно.
А Камелії потрібно було зробити ще декілька кріплень і вона опинилася на верхів’ї гори. За нею виліз Як, а потім Горох. І тоді вони разом почали тягнути мотузки із Слоненям. Декілька зусиль і малюк вже був на горі.
– Ми зробили це! – не вірив сам собі Горох.
Камелія прицокнула копитцями у знак перемоги над неможливим. Хоча вона і звикла з самого дитинства долати перешкоди, перестрибувати бар’єри, бути слухняною, проходити великі дистанції і бути першою, так, хоча до всього цього звикла, але це – саме здолання вершини було чимось небувалим. Такого дійсно ще не робив ніхто. Але серце раділо, не тільки за те, що вона змогла зробити неймовірне, а те, що друзі, які поряд – вона і вони, вони всі разом, кожен з них зробив нездійсненне.
– Хто б міг подумати… – розмислював Як. – Я взагалі, навіть не те що не мріяв, я й не думки не мав про таке. А завдяки цьому малюкові слонохмарці потрапив на вершину гори… Чудасія якась.
Кожен з них відчув в собі щось на кшталт крилатого серця. Чи було у вас коли-небудь таке відчуття? Коли серце, наче маленька тендітна пташка враз розправляє великі, легкі, свободолюбні крила. І тоді у грудях для серця звільняється місце, а потім воно наче вилітає у простір. Але якщо у вас такого ще не було, то саме зараз Камелія у подумках радить вам, так-так саме тобі, дівчинко і тобі, хлопчику, обов’язково намітити яку-небудь гарну ціль. І коли ви досягнете її, ваше серце неодмінно розкриє крила. Але є одна важлива умова: ціль має бути доброю, позитивною і в жодному разі не повинна кому-небудь нашкодити.
От з саме з таким щасливим настроєм Камелія, мале Слоненя, Як та Горох знайшли найбільш рівненький кам’яний виступ на верхів’ї гори, і вмостилися на ньому. Треба було вдосталь намилуватися, адже не кожного дня ти опиняєшся на височині всесвіту.
Десь далеко знизу, вже навіть не видно де, залишилося їх буденне життя. А ось тут, зараз, на маленькому клаптику височини, якась нереальна, нова дійсність, що відбувається саме у цю мить. І ця нереальність, ніби переродження, або, щонайменш абсолютно інший світогляд.
Куди не кинь оком височіли гірські гребінчики. Перед Камелією світ постав зовсім іншим під іншим кутом, у іншому ракурсі, з іншим горизонтом. Повз них пропливали м’які хмари. Друзі їх торкалися і хмари пливли далі.
– Яка краса! – не вщухали емоції Слоненя.
– Це неймовірно! – захоплювалася Камелія. – Якби не мрія цього малюка, ми б ніколи не наважилися на це. А не побачивши світ з висоти пташиного польоту – це майже як прожити даремно.
– Вони такі пухнасті! – раділо Слоненя, торкаючись хмар, – Я навіть їх не відчуваю, вони наче пропливають крізь мене!
– Ви хоч розумієте, що ви перша коняка, перший бик, та тим більш перший слон, які сидять на верхів’ї велетенської гори? – запитав Горох.
– Гадаю тут і є перша миша, – зауважив Як.
– Так. Це так дивно відчувати себе першим, і таким незвичайним, – з радістю підхопив тему про себе Горох.
Камелія подивилася на Слоненя, який торкався хмарин і посміхаючись дивився униз та вдаль:
– Все ж таки, це неймовірне відчуття, коли здійснюєш чиюсь мрію, коли комусь допомагаєш.
Як подув над пропливаючу повз нього хмарку і додав:
– Ні, найкраще відчуття, коли за звичайне пережовування колючок, знаходиться ненормальна компанія, яка переносить тебе із приземлення у самісіньке небо. Я навіть не знаю як я тепер житиму. Треба буде обміркувати своє життя та повністю його змінити.
Потім всі замовчали. Так усім було над чим подумати. Адже кожен розумів, що з таким кроком, життя вже не зможе пливти так як було до цього моменту.
Всі мовчки вдивлялися у простір, в якому мешкали верхівки гір та хмарки. Справжнє порозуміння між друзями, це не балаканина, а мовчазне порозуміння та вдивляння в одну сторону.
Так вони побачили як сідає за гори Сонечко, оминувши всі гострі шпилі гір, а потім милувалися неймовірно зірковим небом.
– Краса! – мовило Слоненя. – Це ж треба яке щастя, я не просто хмарка, я зіркова хмарка.
– Зорі, вони такі близькі, – додав Як.
– Так і мені здається, що можна їх торкнутися. Але вони крихкі, переживаю, щоб не зруйнувати, – схвильовано додало Слоненя.
– А я зараз надихаюся зірковим пилом і буду у піднятому дусі усе своє життя, – підтримав бесіду Горох, а потім скрикнув. – Падає зірка! Загадуємо бажання! Швидко!
І всі як один забажали щоб мрії завжди були здійсненними.
– Ех, зірочки, – замріяно мовив Як, – цікаво як воно там, серед них.
– Та-а-к, – протягнув Горох, – а от мій кузен, що жив на Південному полюсі.
– Жив? – зацікавився Як.
– Так, жив, але в хорошому розумінні. Зараз зрозумієш. Так от там на Південному полюсі, точніше, народився він у наших краях, у сусідній нірці. Але був він аж занадто дивним. Він підібрав скельця та зробив собі підзорну трубу. І весь час видивлявся у небо.
– Він щось там забув? – продовжував зацікавленість Як.
– Всі сміялися, бо кузен шукав там зіркову мишку.
– Мишку?
– Так, він казав, що на небі є біла та яскрава мишка, його кохання.
– Отакої.
– І тоді йому хтось порадив, – Горох зробив паузу, ніби щось пригадував, а потім пригадав. – А! Точно! Так я сам і порадив. Кажу йому, слухай, кузене, я у книжках прочитав, що краще за все зірки видно на Південному полюсі. І він не відкладаючи вирушив у дорогу. Пройшов всю земну кулю, включаючи перепливання океану.
– Як же він…
– Він був таким прутким, що прив’язавши горіхові шкаралупки зміг перейти океан.
– Отакої…
– Тож-бо. Так і дістався Південного полюса. І зробив там обсерваторію з величе-е-езним телескопом. І от одного разу він її побачив.
– Зіркову мишу?
– Так, вона йому підморгнула. І він їй помахав лапкою. Так вони спілкувалися декілька ночей, а потім вона прилетіла за ним і забрала його до себе. На небо.
– Туди? – і Як вказав на зорі.
– А куди? Туди ж. у нас одне небо. Одне на всіх. Ось там одна з зірок і є мій кузен.
– Ухти! Цікаво а чи є слони на небі? – запитало Слоненя.
Горох перелякано повернувся до малого:
– Так, друже. Спокійно. Ми і так зробили вже не можливе. Тому космос поки не чіпаємо.
– Та я тільки запитав, – повів плечима малюк.
– Биків точно немає, – зітхнув Як.
– Є, – відповіла Камелія.
– Та ну.
– Так, так. Там є сузір’я бика. І сузір’я коняки. А ще, я колись бачила уві сні свою пра-пра-пра бабусю. Так вона до мене прилітала і сказала, що всі слухняні та добрі конячки потім стають зірочками.
– Здорово! – підхопив Горох.
– Ну от, миші зірочки, конячки зірочки… а слони? – сумно вимовило Слоненя.
– Гадаю, що твоя прабабуся ще не долетіла до тебе, щоб сказати про добрих слонів, які теж світяться на нічному небі, – заспокоїла Камелія.
– Ех, і тільки бики не світяться, – зітхнув Як.
– Світяться, я впевнена. Засяяти у небі можуть всі, тільки треба тут, на Землі, жити з щирим серцем, – пояснила конячка.
Друзі замріяно дивились на зорі. Так вони всю ніч мріяли, дихали зірковим пилом, та тихенько, дуже обережно торкалися зірок.
А на ранок рожевим блиском визирнуло сонечко. Воно освітило заспані гори, та позіхаюче повітря. Рожеві промінчики пробиралися крізь залишки нічних тіней. І сонечко підіймалося все вище і вище.
– Ой, дивіться, а тут деякі зірочки все ж таки впали, – промовило Слоненя. І всі подивилися туди, куди вказував його хобот. Серед кам’яних розщелин дійсно білими плямочками виднілися зірочки.
– Як же так? – здивувався Горох.
– Це едельвейси! – пояснив Як. – Це квіти. Я про них чув, що вони ростуть високо-високо. Але ніколи і не мріяв, – а потім осікся і додав. – Ну як – колись мріяв, щоб їх побачити… Але… от так… І я їх бачу… Неймовірно.
– Треба ж, – промовила Камелія. – Навіть камінь може квітнути.
Альпіністи ще трохи помилувалися зірочками на камінні та розпочали спуск.
Назад дорога була знайомою і зрозумілою. А може їх ніс пилок зірок. Тому спускалися вони дуже швидко.
Першого на канатах спускали Слоненя. Його вирішили спускати, щоб знову не трапилася якась оказія. Далі ішов Як, і останньою Камелія. А Горох, як завжди, бігав між усіма, змотував канати, допомагав кріпитися.
– У мене відчуття, що я злітаю униз, – промовило Слоненя, трохи розставляючи у різні боки вуха. Якщо ви не знаєте, тоді поясню, вітерець їх тріпоче, і взагалі такі вуха як в Слоненя – то наче крила.
Прямовисна стіна закінчувалася, і під нею був плаский виступ за яким розпочинався пологий спуск. Всі троє: бик, мишеня та конячка обережно спускали задоволеного Слоненя. Аж раптом хтось жахливо скрикнув.
– Що? Хто там? – захвилювалася Камелія.
Слоненя задумливо промовило:
– Здається я на когось згорився, чи спустився.
Горох хутко злетів канатами донизу. І побачив жахливу картину. Слоненя сиділо верхи на Баранові. А у Барана, в свою чергу, був аж надто здивовано-переляканий вигляд.
– Це ти кричав? – запитав Горох.
– Я-я-я! – боязко відповів той.
– Чого?
– Н-на м-мені щось сидить. І ц-це не м-му-му-муха.
Горох голосно засміявся:
– Ні, це точно не муха!
– А х-хто? Щ-щось страш-ш-не?
– Це слон, – продовжував сміятися Горох.
– Слон?, – і Баран зневірливо підвів очі нагору, – ой, барано-мамо! Я сплю? Це сон? Скажи правду. Сон?
– Чого це сон? Це твоя реальність.
– Ой, горе. Я. Мої предки… це перший випадок, коли слони падають так собі просто з неба.
– Та ну, – почав підігрувати Горох, – жодного-жодного випадку у баранячої історії?
Баран заперечно і все ще перелякано хитнув головою.
– Треба переписати ваші підручники зі всесвітньої бараноісторії. Бо слони тепер саме зі вчорашнього дня підкорили вершини всесвіту. І запросто можуть злітати зверху вниз.
– Жах!
– А, і ще, так можуть робити тепер і миші, і коні, і бики.
– Хай мені покрутяться мої баранячі роги в іншу сторону – це неймовірно!
– Ну що там? – запитала зверху Камелія.
– Жах! Там стадо слонів? – прокричав Баран.
– На щастя ні, – посміхнувся Горох.
– А хто?
– От якраз коні, яки, пощастило, що миша вже тут.
– Жах!
– Це, брате, життя, – промовив бадьоро Горох і стукнув Барана. Той пригнувся і виліз з-під Слоненя.
Тепер Слоненя повільно було спущене на камені. За ним спустився Як і останньою, стала на копита Камелія. Баран з пів відкритим від подиву ротом дивився на альпіністів.
– Та що ж з вами таке? – запитала Камелія.
– Я в шоці, – тільки й міг відповісти Баран.
– Він у баранячому непорозумінні, – пояснив Горох. – Його древній, ще доісторичний мозок не може переварити таке видовище.
Баран стверджено похитав головою:
– Не кожен день падають просто неба слони на мою рогату голову. І дякувати, за слоном не впав бик із конячкою.
– І мишеням, – поправив Горох.
Баран стверджено замахав головою.
Баран, так і не прийшовши до тями, поплентався за всіма дивакуватими альпіністами кам’яним схилом до низу. А там у підніжжя вже на них чекала тепла зустріч на яку зібралися всі мешканці гірської місцевості. І між іншим, Барана також привітали, адже він перший, хто зустрів великих альпіністів. Тому коли робили загальне фото експедиції, Баран з переляканими очима так і закарбувався.
Після святкової зустрічі, Камелія та Горох продовжили свій шлях у пошуку рожевих окулярів.
