Камелія та рожеві окуляри Бабусі Коллонади
- Камелія та Горох рятують малюка Оленя.
Ще з вечора, на небі відбувався рух важких сіро-сизих хмар, що очевидно не передвіщало будь-що гарне.
Горох, піднявши до неба свій тоненький носик, і ледь посмикуючи їм, споглядав за темним і рухливим процесом:
– Щось мені не подобається це плазуюче угруповання волохачів, – злегка обурливо, але надто вдумливо вимовило мишеня. – Вони наче сповзаються на якісь таємні зібрання.
– Так, – погодилася Камелія, – схоже буде дощик. А можливо і мине. Підуть товстуни на свої зібрання куди подалі.
Але про всякий випадок, друзі знайшли для ночівлі гіллястий та щільно листяний кущ дикої бузини. Краще перестрахуватися, ніж випробовувати максимальний дискомфорт від несподіванок.
Серед ночі, а бідний Горох подумав, що це вже день, мишеня з криками підхопилося. Навколо на мить було все вкрите сріблястим світлом, а в повітрі гримотіло мільйонними небесними розрядами.
Камелія також прокинулася ні то від лемету мишеняти, ні то від грому. Навколо було дуже мокро. Дощ лив густий і, здавалося нескінченно високою і нескінченно широкою стіною.
– Це ті волохаті зловмисники, – показав лапкою Горох вгору на небо, – це ж скільки відер води вони притягли. Не розумію, як їм це вдається?
Камелія нічого не відповіла, а розгублено дивилася на кущ, крізь листя якого, мов крізь сито лилися струмені води. Притулок вочевидь не витримував водяного напору й здавало свої позиції.
– Напевно, це не просто хмари, а слонохмари, або хоботохмари, – продовжував невдоволено Горох. – Вони періодично всмоктують із морів-океанів воду, а потім радісно поливають усі-усюди. Але ж нам не радісно! – крикнув кудись нагору.
І тут раптово хвиля, яка втримувалася коріннями дерев, вирвалася назовні і стрімко попрямувала прямісінько на Гороха й Камелію. Конячка навіть впала, а мишеня почало було нестися із хвилею, але копитця Камелії спритно й вчасно його підхопили.
– Нічого собі, – перелякалося мишеня. – Бачиш, я сказав правду про їхні хоботи. А їм правда не сподобалася, так вони своїми наземними струмками вирішили позбутися мене.
Слова Гороха були не так добре чутні, як краплі дощу. Капаючи на листя, вони шипіли свій шумливий говір, що розносився повсюдною луною:
– Ши-кши-кши-и-и, Ши-кши-кши-и-и, ш-ш-ш про-ш-ш-шумимо.
Раптом крізь шумливе дощове бурчання, почулося чиєсь, абсолютно не дощове тонке й ледве чутне:
– Допоможіть, будь ласка! Мамо! Допоможіть!
– Ти чуєш? – полохливо запитала Камелія і, немов локаторами повела двома трикутничками вух.
– Я то чую, але думаю, у нас теж тяжке становище. Ми самі в пастці.
Крізь шум знову донеслося вже більш згасаюче благання про допомогу. Камелія не могла просто так слухати крики. Хтось у тяжкім становищі і дуже просить та потребує допомоги. Як би не було погано Камелії, але тому, хто кричить явно гірше. А до того ж він кличе на допомогу маму, виходить, і швидше за все, – то малеча. Тому Камелія довго не думала і рішуче проговорила:
– Давай, ховайся в мою гриву. І дуже міцно тримайся! Ми допоможемо йому.
– Е-е-е! Але може, подумаємо, – зробив спробу відговорити Горох.
– Я подумала. Давай залазь. Або чекай мене тут.
Горох подивився на хвилястий струмочок і швидко заліз у гриву.
– Зачекай хвильку я тільки прив’яжуся, – боязко проговорило мишеня, обмотуючись пружним кінським волосом. Потім як можна міцніше вхопився лапками й рішуче сказав, – я готовий!
Камелія вискочила з укриття і прохолодний дощ моментально облив її з голови до ніг. Він нещадно накинувся на конячку і шмагав її водяними батогами.
Суміш дощу й ґрунту утворювали слизьку й нестійку поверхню землі. Копитця загрузли, і ноги відразу почали роз’їжджатися в сторони. Конячка збалансувала, зробила кілька пробних кроків, потім стрибків. Потім прислухалася, щоб визначити, звідки доноситься крик про допомогу. Він, звичайно, губився серед густих і мокрих ниток дощу, але все-таки, Камелія підключивши свою кінську інтуїцію кинулася вперед.
Кілька раз вона підсковзнулася, навіть падала. Але вставала й бігла далі. Адже той, хто просив про допомогу вже знемагав і кричав з останніх сил. Горох, періодично закривав очі. Грива слугувала йому за теплий і непромокаючий намет, але потім і крізь цей намет почали просочуватися струмені дощу.
Горох загрозливо бубонив:
– Волохаті сірі змовники хоботохуліганохмари. Нічого-нічого настане справедливість, закінчиться вода й вітер розжене вас увсебіч.
Тим часом Камелія загрузла в тягучій кашці глини. Вона й не помітила як туди потрапила. Адже видимість була тільки тоді, коли землю висвітлювала блискавка. І поки Камелія боролася з пасткою, знову блиснув розряд з жахливо громовитим гуркотом грому при цьому освітивши сусідні кущі. Там Камелія побачила охристу цятку, яка кудись неслася. І саме звідти чулося благання:
– Допоможіть!
Камелія крикнула у відповідь:
– Тримайся, ми тебе зараз урятуємо!
А той хтось із надією прокричав:
– Урятуйте! Мене несе! Несе, я не можу зупинитися!
Камелія зрозуміла, очевидно цей хтось не так уміло може балансувати. Тоді вона акуратними кроками, крок за кроком вибралася із грязьового багна. І одразу поспішила навздогін за охристою цяткою. Коли конячка змогла підібратися ближче, вона розгледіла Оленя. Так, маля Оленя то на спині, то на животику неслося між кущів і дерев у невідомому напрямку. Що ж придумати, як його можна зупинити? Камелія трохи випередила рух потоку, підібралася збоку й простягнула копитце.
– Тримайся за мене,- прокричала конячка. Але Оленя зробило декілька неспритних рухів. Зачепитися не вийшло. І закрутившись у потоці, понеслося далі.
– Що ж вигадати?
– Є ідея, – намагався перекричати шум дощу Горох. – Нам потрібно його випередити, нагнути гілки куща й коли він буде пропливати, він зможе за них втриматися.
Ідея була непогана, і Камелія негайно, швидкими стрибками, балансуючи в бруді й калюжах, підскочила до кущистих відростків осики й нагнула їх уперед.
– Ти хапайся! – кричала вона Оленяті. Оленя максимально намагалося вирівнятися і виставило ноги вперед. Навіть відкрило рота, щоб була можливість схопитися зубами за гілки.
І от, грязьовий потік приніс його прямо на кущ, Оленя навіть практично вхопилося… Як раптово, зовсім раптово, позаду Камелії прорвався новий грязьовий потік. Це було зненацька для конячки. Вона не стрималася. Усі чотири ноги Камелії роз’їхалися в різні сторони й конячка, підштовхнувши Оленя, поплила або потягнулася за тим самим грязьовим потоком. Тільки тепер течія була сильніша, тому що води стало набагато більше.
Горох пищав:
– Я так і знав! Я передчував, що нам не минути лиха. А хто нас усіх врятує?
Оленя великими переляканими очима дивилося на своїх рятівників, які тепер мчали за ним і разом з ним у хвилях глинистого бруду, огинаючи дерева і їх могутнє коріння.
– Рятуйте, – пищало мишеня. – А як же, хто нас врятує? Усі порядні мешканці лісу сидять у своїх норах. Цікаво, де кінцева зупинка цього грязьового експресу?
– У річці,- простогнало Оленя.
– Де? – в один голос запитали Горох і Камелія.
– У річці, ми прямо несемося туди, – зі слізьми пояснило Оленя.
– Я не вмію плавати, – пропищав Горох, – я хочу вийти на передостанній зупинці.
І отут Оленя наскочило на товстий корінь великої сосни й затрималося за нього на якийсь час. А Камелія, у свою чергу, великою грязьовою хвилею була перекинута через маля. Тепер Камелія неслася перша, а Оленя за нею.
– Якби ми були на перегонах, я б навіть зрадів першості. Це вказувало б про медаль, і п’єдестал. Але зараз я не дуже-то і радий, – проговорило мишеня.
Гримнула блискавка й освітила спереду хвильки широкої річки.
– А-а-а! – злякано всі прокричали.
Потрібно було щось придумати. І придумати дуже й дуже терміново, блискавично. Камелія швидким поглядом оглянула берег. За що б ухопитися? Знову мигнула блискавка й конячка побачила греблю бобрів.
– Маля, там праворуч є гребля. Коли ми будемо на краю берега спробуй максимально впертися ногами, щоб тебе викинуло як можна правіше. Добре?
– Добре, – погодилося Оленя, а потім додало. – Тільки правіше це де?
Жах. Оленя було таким маленьким, що навіть не орієнтувалося де право, а де ліво. Горох зрозумів, що потрібно рятувати ситуацію. Не роздумуючи, він перескочив з Камелії на спину Оленяти.
– Дивися, от із цієї сторони – право, давай сюди всі свої копитця і коли я скомандую, почнеш відштовхуватися.
Оленя хитнуло головою на знак згоди.
– Дивися на Камелію, вона це зробить першою, – і тільки він це сказав, як блиснула блискавка і Камелія, щосили відштовхнувшись ногами, вискочила з потоку. У неї вийшло навіть вирівнятися в повітрі. На якусь секунду, Гороху здалося, що Камелія зависла. Але в наступну мить конячка опинилася на греблі. Вона швидко відійшла убік, звільнивши місце для малечі.
– Давай, – прокричав Горох.
Оленя спочатку безпомічно, потім перелякано, а потім щосили відштовхнулося всіма чотирма ніжками від якогось кореня і підскочило вгору. Горох тримався за маленьке вушко на голові Оленяти. Стрибок виявився не таким високим, але дві передні ніжки змогли зачепитися за край плоту. Тоді і Камелія підбігла й допомогла малечі повністю забратися.
– Ви що?! – раптом хтось суворо прокричав. – Що це за жарти в таку погоду? Що за ігри? Це небезпечно!
Друзі обернулися на суворий голос. І змогли розглянути, як з-під намету, що складався з безлічі гілок, вийшов старий Бобер. Захеканий, але вже спокійний Горох відповів:
– Так знаємо ми що небезпечно, ще й як знаємо. Але ми в біду потрапили. Он цього нетяму рятували, – і мишеня вказало на Оленя. А той у свою чергу, зовсім знесилений лежав на колодах.
– Нещасне маля, – співчутливо пробасив Бобер.
Вигляд у гостей був жахливий. Втомлені, брудні, вони більше нагадували розбійників з великого шляху, ніж рятівників. І тут треба сказати, що Бобер був мудрим, а тому міг навіть за поглядом впізнати, чти хто говорить правду. Тому гостям, що звалилися на його хазяйство от просто з грязьового потоку, не відмовив у гостинності:
– Я навіть не знаю що вам запропонувати. Наша хатина маленька, хіба що цього, в героїчний горох можемо запросити, – і Бобер вказав на мишеня.
Горох, хоч і був утомлений, але відчув деякий прилив сил і гордощі. Його, горохове платтячко перший раз назвали героїчним горохом. Це було щось на кшталт найсолодшої горохової слави. Камелія звернула увагу на ці слова, посміхнулася й відповіла:
– Так, він заслужив.
– Це ви про кого? – запитав Горох, зробивши вигляд, що не розуміє про кого іде мова. – А-а-а, про Оленя. Так-так, малюкові треба до вас у будинок.
– Він не поміститися, – відповів Бобер. – Я тебе запрошую.
– Я? Так що ви. Я не хочу, для мене це абсолютно нормальний стан. Я зовсім не втомлений. Пребагато вдячний.
– Тоді нічого не залишається, як запропонувати усім вам розташуватися тут, на плоті.
Камелія й Горох подякували за гостинність. І тут потрібно зауважити, що Бобер досить гарний, та ні, скоріше, відмінний хазяїн. Крім його теплої хатини, над плотом з берега нависав великий навіс, зроблений з пучків соломи, щільно зв’язаних між собою. Тому більша частина плоту була сухою, захищеною від дощу. Також на березі височіли декілька стогів із запасами сіна та свіжої трави, що надійно були накриті від непогоди широкими лопухами.
Тому, запропонувавши гостям ночівлю, Бобер приніс сухого сіна й друзі могли умоститися на м’які підстилки. Куди також дбайливо переклали втомлене маля Оленя.
Всі настільки потомилися, що одразу ж і поснули. А дощ все невпинно шумів:
– Ш-ш-ш, ш-ш-ш, побе-ш-ш-ш-кетували, ш- ш-ш-ш розваж-ж-жилися, потіш-ш-ш-шилися.
На ранок, усі-усюди скидали з себе наслідки нічного бешкетування хмар. Сяяло сонечко, граючи промінчиками в залишках калюж. Спадали краплі з листя дерев. А пташки радісно співали, проголошуючи всім свої вітання на честь сонячного і безхмарного ранку.
Горох, подивився на небо.
– А я казав, що ці хоботохуліганохмари розлетяться в різні сторони. Шкода я проспав момент, коли їх вітер карав.
Бобриха люб’язно всіх запросила випити ранковий чай з печивом. А отут і Бобер підійшов:
– Я все розвідав. Знаю де мама Оленяти. І пропоную провести малюка до самісінького дома.
– Це було б дуже люб’язно з вашої сторони, – вдячно мовила Камелія. – наш шлях пролягає до океану. І, відверто кажучи, нам не зовсім зручно вертатися.
– Особливо, як згадати той грязьовий експрес, на якому нам пощастило допливти сюди, – додав Горох.
– Так, дуже вас розумію, бо ви чималу відстань здолали. До будинку Оленяти десь з півдня ходу.
– Оце так покаталися, – промовив Горох і зацокотів. –
На грязьовому потоці
То на спині, на боці
На кожному кроці
Небезпека в притоці
Оленя рятували
В бруді балансували
Буксували, вальсували
Газували, Гальмували.
Всіх у лісі дивували
Що робити і не знали.
Йо-о-о!
Оленя засміялося, та з почестями вимовило:
– Круто!
– Круто, слухатися маму, – повчально відповів Горох. – І не ходити гуляти без дозволу.
Ти маля, ти маму слухай
Нашорошуй свої вуха
Бо Бабайчина старуха
Забере тебе в кожуха.
Будеш плакати ревіти
Як усі погані діти
А Бабайка покричить
погарчить та поперчить.
Тобі покаже свою злість
А потім просто смачно з’їсть!
Й-о-о-о-о! – затягнув Горох. А Оленя понуро схилило голову:
– Я більше так не буду.
– Не буду. Дивись. Нас поряд більше не буде. Ризикуєш підводним плаванням зайнятися.
Оленя, навіть шмигонуло носом. Камелія з невеликим докором подивилася на Гороха. А що, застрахав малюка. Перегнув палку у вихованні. Горох це зрозумів, та підбадьорливо додав:
– А взагалі-то молодець, не розгубився у відповідальний момент. Зібрався з усіма силами. Нюні не розпустив. Молоток. Але поради не забувай.
– Не забуду, – щиро відповіло Оленя.
– Добре, час усім в дорогу, – підсумував Бобер.
– Тільки от як нам далі йти краще? – запитала Камелія, роздивляючись на всі боки.
– Вам потрібно йти по річці. Вона приведе вас до моря, – відповів Бобер.
Горох засміявся:
– От якби в цієї конячки були б ласти, вона б пішла по річці, а так… незрозуміло як іти.
– Та дуже просто, – пояснив Бобер. – У мене є човник. Запросто можу його віддати. Все одно хотів зробити нового і все ніяк приводу не було.
– Дякуємо, – відповіла Камелія, – це дуже гарна пропозиція, – це набагато прискорить наш рух.
І друзі попрощавшись із сім’єю Бобрів, вирушили річкою далі.
