Камелія та рожеві окуляри Бабусі Коллонади
- Про те які іноді бувають несподівані, ті – родинні відносини.
Друзі ще трохи поспілкувалися із тітонькою Черрі, і вирушили у зворотній шлях. Вони поспішали, їм дуже хотілося якомога швидше змінити світ.
Сидячи на спині Кита, Камелія та Горох по черзі дивилися в окуляри. Посміхалися вітрові, та кожен з них вистроював, сповнені щастя, майбутні плани.
Невдовзі, несподівано для себе, друзі все-таки відчули як перепливли лінію з’єднання Тихого та Індійського океанів. Як? Вони і самі не знали як, але просто так от з’явилося таке відчуття: «ми перепливли лінію з’єднання, і все тут». А там і проявилася з сріблястих хвиль зелено-вохриста берегова лінія. Де на мандрівників вже чекала Мавпа.
Мишеня дещо захвилювалося:
– Слухай, Камеліє, давай так. Щоб там не казала та Мавпа, ми одразу вирушаємо у зворотній шлях. Ти вдягаєш окуляри і ідемо. Добре?
– Я не проти, бо дома, скоріш за все, місця собі ніхто не знаходить. Адже до тітоньки Черрі бабуся не додзвонилася, а тому, мабуть, хвилюється.
Кит висадив друзів на берег, а ті, подякувавши за проїзд, попрощалися. І враз позаду почувся голос Мавпи:
– Вітаю Вас, онук Леопарда. Як з’їздили? Успішно?
– Так, – на ходу кинуло мишеня, – ну все, бувай Мавпо! Хай щастить!
– Як то бувай? На зустріч з тобою чекає твій дідусь.
– Я зайду до нього… потім… то вже не твій клопіт.
І тут, зовсім несподівано, з пальмових заростей вискочив великий та сивий Леопард. Мишеня, навіть не роздумуючи, кинулося тікати, а Леопард рушив навздогін. Мишеня накривало п’ятами, що аж пісок із силою летів у всі сторони. А Леопард все наздоганяв. Горох хоча швидко-швидко перебирав всіма чотирма лапками, але це не могло зрівнятися з великими та пружними стрибками великого звіра. І от Горох вже відчував важке дихання, він із силою примружив очі. Примружив, але все ще продовжував тікати, навіть, коли Леопард підхопив його своєю великою, але м’якою лапою, Горох ще стрімко рухав лапками, намагаючись перегнати повітря, вітер, Землю, та що там – весь космос.
– От розбишака, – почув він голос Леопарда, – нібито і виріс, а таким бешкетником і залишився, – і Леопард притис мишеня до грудей. Потім відвів лапи на дистанцію, трохи помилувався, і… підкинув Гороха до гори, як зазвичай підкидають любих серцю дітей.
А Горох навіть не знав що йому робити, він з періодичністю примружував очі, немов проганяючи це видіння і непорозуміння. А що до серця, так воно давно вже впало та оселилося у п’ятках.
Якщо сказати, скільки часу тривала ця незрозуміла радісна зустріч, то ніхто, ані Камелія, тим більш переляканий Горох і не сказали б. Коли Леопард підійшов до переляканої Камелії, і щасливої Мавпи, Горох був настільки знесилений від дідусевих поцілунків та підкидань, що повністю довірився долі і навіть думки не мав втекти, чи пручатися.
Милуючись, трохи не витираючи скупу сльозу, Мавпа вимовила:
– Як все ж таки приємно бачити родинну зустріч.
– Так. Мій онук, Горох, знайомся. Знайомтеся усі! – викрикнув Леопард. І тут звідусіль: з-за пальмових, хащ, з берегової лінії, повизирали всі, починаючи від хробаків, птахів, і закінчуючи мавпами та тиграми. А Горох все ще залишався у повному непорозумінні.
Леопард люб’язно запросив гостей до своєї домівки. А жив Леопард на великому та багатогілковому дереві інжиру. Смачне, я вам скажу місце, весь час солодкі плоди дозрівають. От під великою та густою гілкою, рясно вкритою плодами і розміщувався стіл для чаювання. За який усілися гості, Мавпа і сам Леопард.
Приголомшений Горох ще до-о-овго мовчав. Здавалося, що від переляку язика проковтнув. Він пив чай і мовчав, їв інжир і мовчав, погоджувався з розповідями і, знову таки, мовчав. Аж ось, веселий Леопард дістав альбом з сімейними фотографіями. І… він показав дитячі фотографії Гороха. Це було дивною та останньою крапкою у нервовій системі маленького мишеня.
– З-з-звідки? – наважився промовити Горох, – з-з-звідки у вас мої фотографії?
– Отакої, – Мавпа навіть чашку відставила. – Ти що мені сказав при зустрічі? Хто твій родич?
Горох розгублено блимав очима. Леопард лагідно всміхнувся, великою лапаю обійняв маленькі мишині плечі і промовив:
– От дивак, ти ж мій онук. В кожного дідуся є фотографії онуків. А ти мій улюблений, бо ти не такий як всі. Ти інший, ти від усіх відрізняєшся.
Мишеня голосно проковтнуло ковток чаю.
– Ти з іншим мисленням, у тебе інша філософія поглядів і інше життєве призначення. Ти вже почав писати книжки?
– Н-ні, – заперечно захитав головою Горох.
– О, ну нічого. Але я гадаю вже час, ти вже достатньо виріс. І тобі є що сказати світові.
Горох замислився. Він пригадав, як у нього вже не один раз виникало бажання писати якісь роздуми. Але все зупиняв себе:- що може написати мале мишеня? Це не серйозно. Але тепер після побачених фото і почутих слів великого та поважного звіра, власного дідуся, Горох обов’язково буде рухатися в перед і дійсно розпочне писати твори.
Горох потроху починав приходити до тями. Камелія також заспокоїлася і раділа за друга. Треба ж таке, мале мишеня, а з таким потенціалом, ще й рід який поважний. А Мавпа у неймовірному захопленні милувалася дідом та онуком.
Аж тут просто неба, трохи не в Леопардову чашку з чаєм впав великий яскравий метелик. Метелик охав, намагався махати крилами, але не виходило. Тоді всі помітили – крило у бідоласі було надірваним.
– Що трапилося? – запитав дідусь.
– Ой-йо-йой! Летів повз ваше дерево, аж раптово відволікся, а коли повернувся, сонячні промені засліпили мені очі і я наштовхнувся на гілочку. І от, – зітхнув метелик, – розірвав крило. І тепер все. Я ніколи не літатиму…
Мавпа зойкнула у співчутті, але сум перебив бадьорий вигук мишеня:
– Ще й як літатимеш! Адже у нас тепер є рожеві окуляри! Камеліє!
– Так, так! – радісна Камелія дістала із сумочки рожеві окуляри.
– Треба ж! – оцінив Леопард. – Такі гарнюні.
– Вдягай! – і мишеня розплилося у задоволеній посмішці.
Камелія з радістю почепила собі на ніс великі рожеві окуляри. Світ навколо конячки замиготів блискучими відблисками, надламані гілочки – вирівнялися, листочки стали насичено-зеленими, а плоди інжиру стиглі та без жодних вад. Тоді Камелія подивилася на метелика, і… О, щастя його крильце було не розірваним. І метелик посміхався.
– Чудеса! – з насолодою прошепотіла Камелія.
– Ну, і що там? – неспокійно запитав Горох.
– Як що? Все просто супер! – вигукувала радісна конячка.
– Супер що?
– Як що? Метелик – лети!
Метелик замахав крилами, зойкнув і розгублено вимовив:
– Як я полечу, вони ж надірвані?
– Що ти таке кажеш? – здивувалася Камелія. – Вони яскраві і цілі-цільоханькі.
– Не правда.
– Камеліє, – звернувся Горох, – щось тут не так. Можна мені окуляри?
– Авжеж! – і Камелія зняла… так зняла окуляри… і побачила… Що крило метелика все ще розірване. Посмішка спала з її обличчя.
А мишеня тим часом, почав роздивлятися світ у величезні рожеві скельця окуляр. Він посміхнувся. Все дійсно змінилося. І метелик, він міг літати…
– О, точно, лети, ти можеш!
– Та не можу я.
– Дайно мені, – попросив Леопард.
Леопард, подивився, також порадів. Пораділа і Мавпа, і сам Метелик, коли побачив світ у рожеві окуляри. Через окуляри подивився на крило, і воно дійсно в окулярах було цілим і не постраждалим.
Камелія сиділа мов кам’яна. Це її приголомшило. Так світ, коли вдягаєш окуляри змінювався. В окулярах немає проблем, болі, сліз. Все яскраве і насичене. А от коли їх знімаєш… Все залишилося таким самим як і було.
– Це підробка щастя, – сама собі мислила вголос конячка, – це ілюзія. Рожева ілюзія.
Сумна, дуже сумна Камелія пішла до океану. За нею пішли усі. Горох тягнув окуляри.
– Може надінеш?
– Навіщо? Вони прикрашають життя, у них я не буду бачити проблем, чужої болі, кривди. Але не бачити, це не означає що її немає. Як я допоможу? Ну от чим я допомогла метеликові, коли вдягла окуляри? Та нічим. Він на справді залишився зі своїм болем, а окуляри тільки маскують цю біль. Тобто вони роблять мене байдужою. Це означає, що моє серце скам’яніє. Ні, я не хочу кам’яного серця, я не хочу не помічати і бути байдужою. Цей ексклюзивний аксесуар мені не потрібен.
Камелія обернулася до Метелика. Той ридав.
– Чого ти плачеш? Тобі боляче?
– Та ні, ти така сумна. Ти втратила надію. Твоя мрія, вона стала поганою?
– Чому це? Припини. Навпаки, я зрозуміла, що і без рожевих окулярів можна змінювати світ. І кожен може його змінити. Кожен може комусь допомагати.
Камелія полізла у сумочку, дістала голку з ниткою та запропонувала Метеликові декілька хвилин бути незрушним. Метелик послухався і вже за якусь мить міг літати.
Так, це відчуття, коли комусь допомагаєш… коли справді допомагаєш, коли бачиш усміхнений погляд, коли тобі вдячні. Коли бачиш, що хтось припинив засмучуватися, страждати, плакати. Це не перевершене відчуття, його нічим не можна замінити. Камелія усвідомила, що саме це є щасливою миттю її життя. Коли посміхаються поряд, тоді серце стає таким м’яким-м’яким і перетвоюється у крилатого птаха з великою і щирою посмішкою.
– Що ж нам час іти додому, – оголосила Камелія, ховаючи окуляри у сумочку.
– І як ви плануєте дістатися рідних широт? – запитав дідусь.
– Гадаю так само, тим самим шляхом.
– Про це і мови не може бути, – рішуче заперечив Леопард. – Я хочу вам подарувати свій витвір аеродинамічного конструювання.
Леопард махнув лапою наверх, тоді друзі побачили Мавпу яка летіла на дивному літакові. Спереду літак був схожим на мишачу мордочку, з загостреним носом, з боків розміщувалися крила, що робили змахи наче птах, і ззаду крутився пропелером довгий мишачий хвостик.
– Це мій летючий Криломиш. На честь тебе, свого онука назвав. Я дарую тобі його, щоб ти міг частіше провідувати свого індійського діда.
– Вау, оце так конструкція! – не скриваючи захоплення вимовив Горох. –
Це супер-пупер,
крилодрукер
Такий мишоліт
Зварганив мій дід.
Так-так, від свого дідуся я в шоці
Зазвичай діди зітхають на кроці
А мій то пропелер, ні метеор
Конструкторську жилку в собі він знайшов
З якоїсь заклепки,
Прищепки,
Відщепки,
Відклепки,
Причепки,
Защіпки
Та зліпки,
Гусака, башмака
Зробив літака!
Я впевнений, просто стовідсотково,
Що може створити він Аквакорову!
Якщо ви дасте йому:
Скобку, коробку,
Ржавіючу кнопку,
Повітряну трубку,
Миючу губку,
Серветку, сільничку,
І запальничку,
вогнегасник та цвях –
Змайструє аж як!
Аж як побіжить та Аквакорова!
То буде страшне щось, стовідсотково!
Мавпа вправно, наче льотчик з багаторічним стажем, посадила Криломиша. І тільки тепер друзі помітили, що літак був білого кольору, весь розплямований великими сірими горохами.
Мишеня сіло за штурвал, за ним, на місце другого льотчика, всілася Камелія.
Друзі попрощалися з Мавпою, яка залилася слізьми від розчуленого процесу розставання, і попрощалися з індійським дідом, пообіцявши йому обов’язково якомога частіше прилітати.
Коли всі прощальні слова були сказані, Горох натиснув кнопку пуску і хвіст-пропелер на Криломиші закрутився. Далі потягнув на себе штурвал і літак, трохи просунувшись уперед, злетів у небо. Горох, навіть і не думав, що це так просто – взяти і злетіти, мабуть це також було у нього в крові, від предків. І як же без ре перського настрою. І горох голосно у хмари зачитав:
– А-га! А-гов! Хмаринки,
Крислаті ви пір’їнки
Ми летимо додому –
Дорога нам відома.
Наш Криломиш астральний,
Міжконтинентальний
Космічнопланувальний
Сімейношедевральний
Він просто ідеальний,
Мишиноунікальний,
І суперсько відвальний
І репо-віршувальний
Йо-о-о!
Горохові треба було зробити декілька тренувальних розворотів, поворотів, дещо треба було звикнути до управляння, тому керований ним Криломиш зробив велике коло над океаном. Камелія, споглядаючи хвилі, пригадала, як радісно було їхати в рожевих окулярах на спині Кита. Тому вона вдягла рожеві окуляри. Роздивилася на всі боки. Аж тут Горох вирішив зробити крутий розворот і великий порив вітру несподівано подув прямісінько на Камелію. Рожеві окуляри, підхоплені вітром, злетіли з носа Камелії… і… полетіли вниз в океану…
– «Бульк!» сказали окуляри, провалюючись в океанські хвилі. І ще деякий час рожевим блиском відсвічували мені в очі, – так Камелія по поверненні додому розповідала бабусі мить розлучення з рожевими окулярами.
– І ти не жалкуєш? – примружила очі бабуся Коллонада.
– Аж не скілечки. Вони не справжні. Вірніше життя у них відображається не справжнє, а підробне.
– Скажу по секрету. Я в молоді літа це також помітила. От тому і не шукала їх настійливо.
– А чого ж мені про це не сказала?
– Хотіла щоб ти сама зрозуміла, що змінити життя, та внести до нього барви ми можемо самі. Ми самі талановиті митці свого життя та навколишньої середи.
Цілий вечір Камелія ділилася своїми пригодами. Вже і дідусь прийшов, і зорі, добрі пра-праконячки вже засвітилися на небі. А вони все говорили і говорили. Пили волошковий чай з трояндовим варенням і говорили, і говорили.
