Камелія та рожеві окуляри Бабусі Коллонади
- Камелія з Горохом перепливають море і допомагають Дельфінчикові.
Декілька днів друзі спускалися річкою. Погода була ясною. Вдень світило сонечко, вночі сяяли яскраві зорі. З кожним поворотом річка все ширшала і ширшала. І, врешті-решт, одного дня бурхливо з’єдналася з морем. Морські хвилі підхопили човник, закрутили його і викинули на берег. Було зрозуміло, що на такому маленькому човникові буде важко пливти далі.
– Нічого собі! Які хвилі! Може це вже океан? – захоплено вигукнув Горох, зістрибуючи на піщаний берег.
– Океан?! Ха-ха-ха! Ой не можу тримайте мого дзьоба, бо лусне від дурні такої.
Камелія та Горох обернулися і побачили білу Чайку. Вона розпростерла крила у сторони і від хихотіння стрясала пір’їнчастою шиєю.
– Що так смішно? – образився Горох.
Чайка ще більше почала гиготіти:
– Ой, не можу, стосардинове сміховисько, і ця мілюзга у крапочку ще питає. Один тільки твій рябенький вигляд, то вже цирк Кільки у консервах.
– Перепрошую, але ви мене ображаєте? Я так розумію? – насуплено допитувалося мишеня.
– Ні, не тебе, я Медузу-кукурузу висміюю. Ой не можу. У крапочку і моє море з океаном сплутало.
– Ваше? – зворушливо перепитала Камелія. – Вибачте. Ми не знали.
Чайка враз припинила гиготіти. Зробила пихатий вигляд і великими червоними ластами лап зробила декілька начальницьких кроків. А потім зверхньо почала перераховувати:
– Море, пляж, пісок, сонячні ванни, корисне морське повітря, йодовані водорості…
Аж тут злетів на берег велетенський Орел:
– Що, Ґелготушко, ти знову мандрівників розводиш?
– Т-та ні, просто запитую про те, про се. Географічні деталі розказую.
– Ну звісно, я в курсі, – а потім звернувся до гостей. – Я Орел. Ласкаво просимо до нашого моря.
– Вашого? – перепитав Горох. – А нам сказали…
– Я ж сказав Ґелготушко, – з розумінням відповів птах.
– А що я, якщо вірять, хто їм винний, нехай у Кільки питають, – стиснула плечима Чайка.
На що Орел тільки захитав головою:
– Ґелготіння – то в крові, а що в крові ніяким вихованням не переробиш.
– О, я це добре розумію, – вирішив підтримати розмову Горох, – розумію, як ніхто краще.
– Що таке? – знущально запитала Чайка. – у тебе в крові горохи перекочуються, тому ти горохова миша на завжди, як не виховуй?
І Чайка тихенько загигикала. Мишеня примружило очі та стисло лапки, але продовжило далі:
– Мій кузен, що живе у далекій Австралії не може жити без того, щоб лякати Пеліканів.
– Пеліканів? – перепитав Орел.
– Лякати? – додала Чайка.
– Так. Кузен малює собі войовничий бодіарт племені Маузі-авсраляузі, скажу вам жахливе видовище: на лобі червоні смужки, за вухом пір’їна червоного какаду, все хутро у смужку, ой що там казати, одним словом жах та й годі. Так от, після цього він ховається за товстий стовбур Евкаліпту. Одразу щоб не було питань, то дерево таке в Австралії. Так от, ховається і чекає коли повз нього пропливають Пелікани. А Пелікани відомі всім своїми плітками. Вони за все своє життя тільки те і роблять, що ловлять рибу, полощать горло водою, та розповсюджують плітки. Так от, коли ті пліткоплети пропливають, він несподівано вискакує з-за дерева, розганяється і щодуху біжить. І біжить так, що навіть по воді біжить і не занурюється у воду. А, забув, ще й кричить: Маузі-маузі-охо-ах, пелікани я ваш жах!
Він це так закричав, що у Чайки, в прямому значенні цього слова, підкосилися лапи і вона впала на хвіст. Камелія від подиву струсила гривою, а Орел просто відкрив дзьоба.
– І тут, – продовжив оповідач, – паніка. Та така паніка… Що вам й сказати. Пелікани у всі боки, хто полоскав горло, трохи не давиться, хто ловив рибу, вирішує краще пірнати за нею, ніж залишитися на поверхні. А були навіть випадки, що найнайпліткарі пліткаріших за яких нікого не траплялося, так от вони навіть язики ковтали.
Чайка проковтнула слину, від такої жахливої новини про родича мишеня.
– А мій кузен, – продовжив Горох, – розігнавши всю компанію, задоволений собою, робить поворот-розворот і знову, по тій самій воді прямує у евкаліптові хащі, – далі Горох замислився. – Так, до чого це я? А! Згадав. Про те що в крові.
– Ні, про це вже не треба, – тихо мовила Чайка.
– Та треба, – невблаганно мовив Горох. – Так я хотів сказати, що це у кузена саме в крові. Без цього він жити не може. Так робили всі його родичі, коріння яких сягає аж до племені Маузі-австраляузі. І що з ним не роби, він все одно тікає, розмальовується і лякає.
Коли Горох замовк, на березі була суцільна тиша. Здавалося, навіть хвилі тихіше стали на берег викочуватися. Після довгої паузи Чайка видихнула повітря:
– Жесть! Ржавіше за сторічну консервну бляшанку на морському дні. Ну і родич. Хай мене спрути покусають, ніж такого родича мати.
– Справді, розповідь пробрала, – додав Орел. – Тож ви у гості до кузена прямуєте?
– Маю надію, що не він до них, – пробубоніла собі Чайка, піднімаючись на лапи, та струшуючи пісок.
– Ми взагалі до океану йдемо, – пояснила Камелія, з осторогою поглядаючи на Гороха. А може його хутро у горохи також з якогось племені. Потім конячка все ж таки струсила головою, ніби скинула думки і додала, – до Тихоокеанської Черепахи тітоньки Черрі.
– Тоді, гадаю, вам потрібно гори перейти, що починаються на тому березі моря, – промовив Орел.
– На тому березі?- уточнила Камелія.
– Так. А я, між іншим, як раз прямую туди, там на мене чекатиме бабуся.
– Тож ми можемо з тобою? – зраділа конячка.
– Можете.
– Еге ж, друзі пернаті, – прийшовши до тями, але ще з осторогою, мовила Чайка, – тут вже давайте розкривайте крила, розбігаємося та полетіли.
– Але у нас немає крил, – мовила Камелія.
– Так, немає, – ствердив Орел. – Тоді я нічим не зможу вам зарадити. Мишеня я зміг би з собою взяти, а от конячку… Вибач, ніяк.
Тут Чайка знову зайшлася ґелготінням:
– Тільки уявіть собі, конячка летюча! Цілий чотиримахаючий Копитокрил. Оце так дивина, ви тільки послухайте, Копитокрил, та Горохоліт. Ой, ну тримайте мене Сардинові плантації, це ж сміховина дня, ні місяця, ні подія всього мого життя. Вкуси мене дядько Спрут!
– Ясно, – безнадійно мовив Горох, – точно в крові. Гени – жахлива річ.
– Може вкоротити тобі твоє важке ґелгочуче життя? – суворо перебив базікання Орел.
У цей час у Камелії блимнула ідея:
– А якщо ми на водних лижах? Я буду на лижах, триматимусь за мотузку, а інший кінець мотузки буде в Орла. А Горох, сидітиме у мене на спині.
– Лижі?
– Ти ще ковзани вигадай, – здивувалася Чайка, – краще вже б про акваланг подумала б.
– А що, це ідея, – погодився Орел.
– Не впущу момент полечу з вами. Таку еквілібристику не зможу пропустити, – додала Чайка.
Горохові увірвався терпець:
– Або ти допомагатимеш Орлові тягнути мотузку, або я таку тобі кіно-цирко-театралію влаштую. Розбуджу в собі папуасо-мишу і відірвуся по повній, на кожній твоїй пір’їні. Обіцяю, навіть ікринки всього моря сміятимуться з тебе.
– Ой, ну налякав, – похнюпилася Чайка, – жартів не розумієш. Лижі так лижі, мотузку так мотузку.
За декілька хвилин, Камелія вже стояла на лижах і тримала у руках палицю за котру була прив’язана мотузка. Інший край тримав у лапах Орел. На підхваті була Чайка. Горох вирішив бути з Камелією, тому як завжди тримався за гриву.
– Чи вся група еквілібристів готова до старту? – запитала Чайка.
– Готові, – відповіла Камелія.
– Тоді 5, 4, 3, 2, 1, Кілька.
– Яка кілька? – здивувався Орел.
А Чайка вже шугонула вперед, навіть смикнувши мотузку. Обернулася і здивувалася, що Орел кружляв над берегом.
– Яка ще кілька, питаю?
– А, перепрошую, то моя рахівничка. Коли я кажу Кілька, всі мають рухатися вперед.
– Треба було попередити.
Чайка знову виголосила командні слова, і після слова «кілька», Орел полетів вперед. А там вже і лижі понесли по хвилях Камелію. Спочатку конячка була зосереджена, але потім їй сподобалося. Деякі хвилі вона навіть перестрибувала. Де в чому це їй нагадувало спортивні турніри з конкуру. На яких Камелія виборювала золоті, іноді срібні медалі. Так само на морі були неочікувані і різні за розмірами перешкоди – хвилі. Саме хвилі виконували зараз ролі бар’єрів, які так майстерно вміла перестрибувати конячка. Вона настільки зосередилася на цікавому здоланні перешкод, що дуже здивувалася,коли почула десь знизу задоволені викрики Гороха.
А Горох, ви ж знаєте який він любитель екстремальних видів спорту, тому він не міг просто так сидіти у гриві Камелії. Він став на одну з лиж і насолоджувався морськими бризками та стрибками. І, між іншим, ще встигав робити небезпечні перекиди, особливо подвійні перекиди у зворотному напрямку.
Так вони проїхали досить велику відстань, аж серед хвиль недалеко від себе, Камелія побачила невеликий кам’яний острівець і на ньому маяк.
– Агов, птахи, а це що за місце? – вигукнула конячка.
– Маяк суму. Тут сумний Дельфін живе, – відповів Орел.
– А чого сумний?
– Бо був дуже неуважний. Розірвав собі плавника. І не може більше плавати.
– Як прикро.
У цей час Камелія побачила Дельфіна, що пропливав мілиною біля маяку. Дельфін помахав хвостиком, але вигляд у нього був сумний-сумний.
– А чи можу я вас попросити зробити зупинку? – запитала Камелія. Сум Дельфіна зачепив конячку. Вона не могла далі рухатися у радощах, коли комусь погано.
– Давайте перепочинемо, – погодився Орел.
Птахи злетіли на маяк, а Камелія з Горохом плавно виїхали на кам’яний пагорб.
– У мене сьогодні щасливий день! – зрадів Дельфін. – До мене завітали гості! Ви не уявляєте, як давно я не бачив когось окрім птахів та риб. Я вже і не мав надію, що колись когось побачу. Дуже, дуже радий вас бачити.
– Що означає колись і когось?– насупилася Чайка, яка переводила подих від важкого перельоту. – А мене, значить не радий вже і бачити?
– Як-то. Я тебе Гелготухо, завжди радий бачити. Але ти ж як родич. Тебе, як і родича, спочатку дуже радий бачити, потім ти ґелгочеш без упину, потім ґелготання твої нахабніють і от я вже радий, коли ти відлітаєш.
– Що? – поцікавився Орел. – Ти ще й малого Дельфінчика дістаєш?
– Та нікого я не дістаю, я ж не винна що натура у мене така.
– Треба скромніше з натурою своєю, – і Орел повчально махнув крилом.
– Сам сказав, то кров така не вихована, – виправдовувалася Чайка. – А я взагалі-то зовсім інша. Я… Я… взагалі-то фея.
– Хто? – трохи не закашлявся Горох.
– Фея. А що? Феї крилаті. То кров не вихована, а серце у мене добре і рожевого кольору, як у феї.
Всі навіть не найшлися що сказати. А от Дельфінчику було все одно, хто яка фея, і хто з гостей не вихований. Головне, що до нього завітали гості. Він так радів, так радів, що не міг просто так бути на місці, а тому постійно робив маленькі виринання із хвиль. Але одного разу не розрахував свої сили, зачепився плавунцем за каміння, і шубовснувся у воду.
– Обережно! – скрикнула Чайка.
Дельфін сумно проплив поряд з гостями:
– Так, без плавника, я не можу правильно розрахувати рівновагу, постійно завалююсь у якусь з сторін.
– От якби тобі його відновити, – мислила Камелія.
– Може на зворотному шляхові завітаємо, у нас вже будуть рожеві окуляри і ми зможемо допомогти, – заспокоював Горох.
– Так, рожеві окуляри, вони б тут стали у пригоді. Але у мене є інша ідея. Дельфінчику, якщо ти дозволиш, я спробую тобі допомогти.
– Що за питання? Звісно я не проти.
Камелія довго вдивлялася у воду. Морська вода біля кам’яного острівця була геть чистою, і тому крізь неї жовтим блиском висвічувалося піщане дно.
– Якщо ти шукаєш чийсь загублений плавунець – то даремно, – зауважила Чайка, – такі речі не гублять.
– О, знайшла! – зраділа конячка. – Дельфінчику, бачиш ту мушлю? Вона нібито не чия.
– Так, то глибинна прикраса, – відповів Дельфін.
– А дістань мені її, будь ласка.
Дельфін пірнув і за мить вже тримав у роті мушлю. А Камелія звернулася до мишеня:
– Тепер Горох, будь так ласкавий, загостри мені її один бік.
Горох одразу взявся терти мушлю об каміння. Каміння полірувало, наче наждачний папір. Камелія далі організовувала роботу і звернулася до Орла та Чайки.
– Чи можу я вас попросити допомогти мені?
– Безперечно, – у два голоси відповіли птахи.
– Чи могли б ви назбирати пір’їнки різного розміру? Тут я бачу багато птахів гостює, і гублять пір’я.
Птахи, не витрачаючи час, розпочали роботу. Не пройшло і п’яти хвилин, як біля Камелії лежала загострена мушля, і кипа пір’їнок. Сама Камелія вмостилася на пласкому камені, що нависав аж над самісінькими хвилями. Взявши мушлю, Камелія, навіть не вагаючись, обрізала невеличке пасмо зі своєї гриви.
– Ти що?! – злякався Горох.
– Не хвилюйся, на відміну від плавника, моє волосся точно відросте.
– А навіщо?
– Зараз побачиш. Кінське волосся – дуже міцне. Тому, якщо у мене все вийде, плавунець Дельфіна буде найміцнішим у всьому світі.
Дельфінчик слухняно підплив до Камелії, і був незворушним. Камелія, чіпляючись за залишки поламаного плавника, зачепила пасма волосин і почала плести макраме, вплітаючи, пір’я.
Всі затамували подих, навіть Чайка не промовила ані слова. Вона тільки піднімала своє крило і переводила погляд зі свого крила на сплетений плавник. Котрий завдяки пір’їнкам ставав схожим на крило.
Коли Камелія дійшла верхнього рівня вона розгублено подивилася на купу пір’їнок:
– Оце так, а мені залишилося дві пір’їнки, але вони мали б бути найдовшими. Де ж їх взяти?
– Я можу дати своє, – сказав Орел і витягнув з хвоста велику пір’їну.
– Я також, – додала Чайка. І не вагаючись вже злетіла до Камелії.
– Чудово, – конячка швидко вплела елементи яких не вистачало. Затягнула вузлики та перевірила на міцність:
– Готово! Ану, спробуй!
Дельфін потроху, потроху, а потім більше, а потім і взагалі як весело закричить.
– Я можу пірнати!
Дельфін пірнав у хвилі, з силою виринав. А потом заплив далеко, і зі швидкістю ракети повернувся, та пропливши повз друзів щедро облив всіх водою.
– Хай живуть Кільки та Ставриди! – прокричала Чайка. – Камелія найкраща! Камелія молодець!
– Молодці всі ми! – виправила Камелія.
– Тепер я хочу віддячити і допомогти вам дістатися до берега, – мовив Дельфін, – я ж тепер повноцінний мешканець моря і можу плавати величезними просторами на всі-усюди!
Чайка, радісно підтримала:
– Так, нам з сердюком Орлом це не завадить. Бо тягнути цих двох, земноходних хоч і на лижах, справа не з легких.
Так і зробили. І як же тепер було весело, швидкість набагато збільшилася. Навіть іноді птахи не встигали. Дельфін мчав немов ракета. І ще трохи і вже було видно бабусю Орлицю, яка з гарячими пиріжками чекала на онука.
