Камелія та рожеві окуляри Бабусі Коллонади

9. Як Камелія зігріла Блискітку і врятувала двох митців.

Невдовзі, берег спалахнув яскравими польовими маками, незабудками, блакитним цикорієм, дзвіночками, жовтцем. Біля берегу кущилися стебельця очерету, до них мандрівники і прив’язали човника.

Повітря було насичене польовим ароматом. Квіти розгойдувалися від ігрищ легенького вітерцю.

– Щось я не бачу будиночка Світлячка, – роздумливо проговорила Камелія.

– А який він має вигляд?

– Біля його будиночку росте фіолетовий дзвіночок.

Горох роздивився навкруги:

– Перепрошую, але тут дуже багато дзвіночків. Може заглянути під кожен?

– Ні, ми шукаємо дзвіночок, прикрашений скляними росинками.

– Скляними?

– Так. Світлячок, котрого ми шукаємо – склодув.

– Склодув?

– Так. У нього є світляків вогник, довга соломинка і маленькі краплинки піску. За допомогою всього цього приладдя він вночі видуває скляні росинки.

– А, так ось чому Світлячки світяться! – здогадався Горох.

– Світляк склодув світиться особливо. Але, – заклопотано мовила Камелія, – щось я не бачу дзвіночка… А он якийсь з однією росинкою, – Камелія кудись потупила зір, і поспішила, вона наче боялася щось втратити.

Підійшовши до дзвіночка, мандрівники дійсно побачили будиночок. Камелія спустила листочок із Равликом на траву і запитала:

– Агов, Світлячок-склодув тут мешкає? Агов! Чи є хтось вдома?

Горох підійшов до дверей та постукав. Врешті-решт двері розчинилися і на порозі з’явився Світлячок. Геть похнюплений.

– Якщо ви прийшли замовити ліхтарики, то я вас можу розчарувати. Я більше ніколи, ніколи не буду робити ні ліхтарики, ні росинки, ні кольорові скельця для калейдоскопу ні для сонячних зайчиків, взагалі ні-чо-го.

– Знову творча криза, – промимрив Горох.

– Щось трапилося? – запитала Камелія.

– Трапилося? Це не трапилося, це звалилося.

– Каміння? – намагалося здогадатися мишеня.

– Звалилося суцільне горе, – продовжив Світлячок. – Я вчора був у гостях, ми балакали про життя, про різновид кольорів у природі. Як раптово розпочався дощ.

– О! Той дощ. З ним ми також були вчора знайомі, – не зміг змовчати Горох.

– А я, – Світлячок зробив паузу і дуже сумно зітхнув, – я не заховав вогника. І вогник стух.

– Як стух?! – у розпачі трохи не скрикнула Камелія.

– Зовсім? – з краплинкою надії запитав Горох.

– Ну майже стух, але можна сказати що зовсім. Бо та іскринка, котра залишилася… Я її не можу розпалити. Вона дуже малюсінька її треба якось зігріти і розпалити. А я такий маленький, що у мене не вистачає ні сил, ні сили мого дихання. А без вогника – ніякий я не склодув.

– Чи можна подивитися на цю іскорку? – поцікавилася Камелія.

– Так, але дуже тихенько. Не треба навмисно скорочувати їй життя.

Світлячок підійшов до невеличкої скирти що утворювали маленькі сухі соломинки та листячко. Тихенько підняв гілочку і у суцільній темноті Камелія та Горох побачили малюсіньку, розміром з піщинку – жовтогарячу іскорку. Вона ледь миготіла, наче плакала, і була такою немічною, що навіть не випромінювала ані промінчика світла. Світлячок прикрив скирту, так обережно, наче то був найцінніший скарб. А так і було.

– Що ж це таке? – Камелія була у розпачі. Вони прийшли, щоб допомогти Равликові, а тут ще й Світлячок. Дві трагедії за один день.

– От якби зараз мені бабусині рожеві окуляри. Я б подивилася у них і все, ця іскра вона б засяяла другим сонечком… Але ж, якби мені рожеві окуляри…

– Я знаю, – сумно-сумно зітхнув Світлячок, – мені ніхто вже не допоможе.

Світлячок втупився поглядом повної безнадії у скирту. Там жеврів сенс його життя. «Що ж це за день такий, – мислила Камелія. – Моє серце не витримає цього. Ще трохи і воно охолоне від розпачу та безпорадності. Тоді жодне сонце не зігріє. Зігріє… зігріє… Якщо зігріти…»

– Але, я можу запропонувати дещо, – вголос промовила Камелія. – Що якщо я спробую зігріти іскорку. У мене сил більше за тебе. Гадаю у мене багато теплого дихання, може хоч трохи зможу її розпалити?

Світлячок стиснув плечима:

– Тепле дихання їй точно не завадить. Можеш спробувати.

Світлячок пішов до будинку. Камелія та Горох обережно зняли скирту, іскорка все так само ледь миготіла. Камелія з усією кінською обережністю вмостилася на траву, копитами ніжно пригорнула до себе іскринку і з тремтінням почала обігрівати її своїм теплом. Іскринка у відповідь з вдячністю сяйнула. Сяйнула настільки, наскільки могла.

– Горох, – прошепотіла Камелія, – бачиш, вона підморгнула мені.

– Тобто підсяйнула, – посміхнулося Мишеня.

– А отже є надія, – і Камелія продовжила.

– Добре, а я піду займуся тими двома носохпохнюпчиками. Їх носи такі похнюплені, що мені здається жодне серце не може витримати такого. Моє так точно розривається.

Горох підійшов до листочка подорожника, де так і лежав без емоційний Равлик. Підтягнув листок до дверей Світлякового будиночка. Розчинив двері і промовив:

– Світляку, якщо ти не проти, ми поп’ємо чай.

– Мені все одно, пийте, чи не пийте, чай чи пийте не чай, чи чай не пийте.

– Стоп, я зрозумів, – і звернувся до Равлика. – Шановний Маестро, заповзіть, будь ласка, своїм депресивним тілом у цей будинок.

– Як бажаєте, – Равлик слухняно заповз.

– Так в одному помешканні двоє всеоднакових персонажі. Це занадто, але не я буду потомком великого Леопарда, якщо не витримаю це.

– Леопарди? – запитав Світлячок. – Це добре, зараз нас з’їдять.

– Так і всі муки закінчаться, – додав Равлик.

– Світло в кінці тунелю, – продовжив Світлячок.

– Жах, світло буде, – захитав головою Горох. – За справу взялася Камелія, вона обов’язково всіх врятує, і мене, якщо ваша депресія то не вірусна інфекція. Не чхайте, будь ласка, в мою сторону.

Цілий день, та цілу ніч Камелія зігрівала іскорку своїм теплим диханням. З часом іскорка спалахувала яскравіше і тоді Камелія лагідно посміхалася. Ці миттєві випромінювання надавали їй більшої сили.

Аж раптово пішов дощ. Камелія пригорнула ближче до себе іскорку, розтріпала шовковисту гриву, утворивши теплий навіс. Як на зло дощ був прохолодний, ще й дув холодний північний вітер.

– Наче хтось спеціально не хоче, щоб у Світлячка був вогник, – обурювався Горох. Він зносив велике листя лопуха, та папороті і накривав ними Камелію.

– Безперечно, це хоч якась цікава робота, за останню добу. Бо ті двоє лише зітхають і розказують один одному страшилки про кінець їхнього творчого та життєвого шляху. Ніколи, навіть і гадки не мав, що митці такі безпорадні, і духопадні істоти. Вони схожі на хворих, у яких після трагедії залишився тільки рот, щоб скиглити, а ще туди їсти. Так на шлунок і рот мистецька депресія не розповсюджується, – бубонів Горох, геть змоклий під дощем.

Щоб захистити Камелію та іскорку, він по одному приносив довгі стебла очерету і робив з них прикриття.

А дощ йшов цілий день та цілу ніч. А на наступний день, здійнявся велетенський вітер. Горох спробував за допомогою довгих гілок, очерету та лопухового листя зробити хоч якусь стіну-перепону. Але одному йому не вдавалося, які б старання він не додавав. В решті-решт, його терпець увірвався, Горох влетів до будиночка і прокричав:

– Так, егоїсти. Якщо у вас залишилася ще краплинка життя, а вона у вас залишилася, бо ви випили весь кульбабковий чай, з’їли пампушки з волошковим варенням, та позамотувалися у пледи, і цілими днями скиглите, а отже живі-живісінькі. Тож, якщо ви хочете, щоб вогник розпалився – ідіть і допомагайте мені.

– Мені все одно, – мовив Равлик, – допомагати, так допомагати, – і поповз до дверей.

– І мені все одно. Піду допоможу, – без емоційно підтримав Світлячок.

І вони вийшли на вулицю. Горох закомандував:

– Так! Нумо, взяли того лопуха з обох боків! Так! Підняли і тримайте!

Сам Горох швидко заліз по гілочкам, які він встромив у землю, наче кілочки і за допомогою осоки прикріпив листок.

– Тепер другий! Давайте, так, так, ближче!

Невдовзі у них вийшло зробити лопухову стіну, яка прикривала голову Камелії од вітру. Задоволені, так, вам не почулося, саме задоволені Світлячок та Равлик заховалися од вітру. Горох помітив, що ті двоє не скиглять, але вирішив не концентрувати увагу.

Раптово, з-під копитця Камелії блимнуло жовтогаряче проміння. І всі кинулися до конячки. Трохи розсунули волосся гриви і побачили сяючий вогник.

– Мій вогник! – радісно скрикнув Світляк.

Втомлена Камелія підвела голову і промовила:

– Я вам так вдячна, якби не ваша стіна, вогник міг би стухнути. Але тепер йому вже ніщо не зашкодить.

– От вітер. А тепер, бачите, він вщух, – дорікнув Горох.

– У мене є вогник! Е вогник! – стрибав від радощів Світлячок. – Дякую вам, друзі. Ви мене врятували!

– Я радий, що хоч когось ми вже врятували, – промовив Горох.

– Хоч когось? – перепитав Світлячок.

– Так, – розпочала Камелія, – ми до тебе прийшли з проханням зробити Маестрові Равлику скляний будиночок.

– Нема питань. Я настільки скучив за творчим процесом, що відчуваю – створю щось неймовірне.

– От і добре, – промовив Горох, – а я поки напою духмяним чаєм нашу Камелію.

– Так, друже, – погодився Світлячок, –  і обов’язково пригости нашу рятівницю варенням з дикої троянди. Воно стоїть на верхній поличці, такого неймовірно ніжно-рожево-пелюсткового кольору.

– Авжеж, – а потім до себе додав, – знову рожевий колір. Ні, він точно чарівний.

Світлячок не роздумуючи, розпочав роботу. Він взяв соломинку, мокнув у пісок, потім занурив у вогник. Вогник сяйнув яскравим жовтогарячим блиском, піщинки зашипіли та перетворилися на тягнучі краплинки. Світляк зосередився і почав дути у соломинку. Камелія зачаровано дивилася на це неймовірно красиве дійство. Сонечко вже заховалося за обрій, барвисті квіти заплющились, а їх силуети темніли на тлі насичено-темного синього неба. І крізь цю темряву блимав вогник: теплий та насичено-гарячий. Він наче квітка, розбризкуючи пелюстки, ріс посеред безкрайнього нічного простору.

Камелія спостерігала за Світляком склодувом і міркувала. Як все ж таки творчий процес змінює митця. Здавалося, вже не було нічого спільного між цим Світлячком і тим, який був ще декілька годин тому. Все ж таки, творчість – вона надає крила, вона змінює життя, ні, скоріше це і є життя. Принаймні для цих двох. І Камелія перевела свій погляд на Равлика. А той, неначе зачарований, щосили вип’яв щупальця і, аж ні на хвильку, не зводив погляд від магічного скляного процесу.

Камелія з насолодою пила ромашковий чай, та смакувала ніжно-рожеве трояндове варення. Від задоволення навіть заплющила очі:

– Яке ж воно смачне, рожеве варення. Взагалі, рожевий колір, він дивовижний.

Світляк видув велетенську скляну кульку.

– Отакої! – зачаровано сказав Горох.

– Неймовірно! Це неперевершено! – зачаровано вимовляв Равлик.

Камелія мовчки дивилася на щасливих творців і міркувала: «Яке ж воно дивне та солодке відчуття допомоги. Схоже на трояндове варення, – і трішки посміхнулася. – Я так втомилася, що навіть ніг не відчуваю, а ось задоволення, і відчуття такої легкості та щастя… Що ці двоє отримали сенс життя… Так, допомагати, це щастя…»

І Камелія заснула. Світлячок-склодув майстерно виводив складну спіральну форму. Равлик, зачаровано дивився на майстерні рухи маленького склодува. Форма будиночка вже перевищувала його зріст, а він все майстерно робив прозорі нашарування.

Коли Камелія прокинулася, сонечко от-от краєчком визирнуло з-за квітучої галявини. Світлячок-склодув видував прозорі скляні росинки, а Равлик-Маестро у творчому настрої вимальовував на своєму новому будиночку вітражні декоративні розписи. Там була Камелія, Горох, Світлячок-склодув із жовтогарячою квіткою і ці зображення уквітчувалися барвистими квітами, які Равлик малював саме з натури у ранковому осяянні.

– Яка краса! – тільки й мовляв Горох, зачаровано дивлячись за працею двох майстрів.

Равлик вирішив, що буде мешкати у своєму будиночку під дзвіночком Світлячка, у творчому сусідстві. Влаштують таку собі творчу комуну, осередок. Адже так важливо своєчасно з кимось обговорити творчі процеси, спади та підйоми натхнення. Разом легше подолати і депресію і біду.

І одразу новина про нові творчі злети Равлика Маестро і Світлячка облетіла весь край. І вже черга з шанувальників вишикувалась у живу змійку. Хто замовляв собі скляний будиночок, хто просив зробити декоративний розпис. Тож митці почали творити у парі.

Камелія з Горохом, випивши чашечку чаю з рожевим трояндовим варенням вирушили далі.