Камелія та рожеві окуляри Бабусі Коллонади

12. Камелія допомагає смуток перетворити на орнамент.

Безперечно, з кожним кроком Камелія все певніше крокувала гірською місцевістю. Десь в глибині своєї душі, вона відчувала певну гордість за те, що так, майже досконало, навчилася ходити, таким не звичним для неї алюром, як інохідь. Навчання – то гарна річ. Так, вчитися, вдосконалювати свої вміння, треба постійно. Головне, цього не боятися.

А гори вже були не такими великими, мабуть і вони колись закінчуються. Горохові знову не сиділося спокійно.

– Ти знову за своє? – запитала Камелія.

– Тс-с-с.

– Не т-с-с, а я буду тебе називати дзиґою, – промовила конячка.

– Називай як хочеш, – шепотів Горох, – але тепер за нами точно хтось іде. Бо я його бачу.

– Тому чого т-с-с? І чому «хтось», якщо ти його бачиш?

– Тс-с-с, не обертайся. Нехай думкою тішиться, ніби ми ані сном, ані духом про нього, – змовницьки шепотіло мишеня.

– Ти дивишся на нього, ти нервово обертаєшся – і хочеш сказати, що той «хтось» навіть не підозрює що ми знаємо про його існування?

– Я маскую погляд, спочатку на нього, а потім дивлюся у небо, ніби я просто все-все роздивляюся.

Камелія скрушно замотала головою, а потім різко зупинилася і так само різко обернулася. Горох ледь не втримався і трохи не злетів з конячої спини на землю. А Камелія побачила, що прямісінько за нею слідкував… Ні вона не знала хто це. То дійсно був «хтось». Він був геть рудий і схожий на тигра, але без смужок, ніби лев, але і не лев, бо більше схожий на тигра.

Камелія все ж таки розвернулася. Її вчили завжди бути чемною. Не можна ігнорувати когось. Як це: просто повернутися спиною? Ні, це ввічливо. Як там не було, але зробити вигляд, ніби нікого немає… Чи їх самих немає… Тп-р-р-р! Зовсім можна заплутатися. Краще розібратися і познайомитися.

– Ну навіщо ти це зробила? – вимовило мишеня і ляпнуло лапкою себе по голові. – Це ж хижак. Він мабуть голодний. А ти і я можемо нагадувати йому смачнючий ковбасний бутерброд.

– У нього сумні очі, – замислилася Камелія, наче не чула що сказав Горох.

– Так очі. Ти могла б зупинитися, коли б ми мали рожеві окуляри. І ця кицька перетворилася б на маленьке лагідне кошеня, а може і цуценя, а то й папугу в клітці.

– Ага! – хтось заверещав прямісінько у них над головою. – А я тобі казала, що вони браконьєри. Папугу у клітку. Бачили таке!

Хтось, схоже то був птах, пурхав у небі яскравими крилами і підлетів до рудого переслідувача. Коли птах вмостився, а вмостився він на голові тигра чи лева, тобто того, хто без смужок, Камелія та Горох зрозуміли що перед ними велика та яскрава папуга. Горох заспокоївшись промовив:

– Ага, якщо той рудий котик не поснідав цією яскравою та гладкою пташечкою, значить він не голодний.

Папуга заверещала:

– Не просто браконьєри, вони ще й безжалісні, бо хтось когось має з’їсти.

– Перепрошую, – мовила Камелія, – ми мали б представитися. Я Камелія, а цей мій товариш – Горох. Ми ідемо до тітоньки Тихоокеанської черепахи Черрі за рожевими окулярами. І в жодному разі нікому не хочемо заподіяти ніякої шкоди.

– Хм, рожеві окуляри? Цікаво, а навіщо? – перепитала Папуга.

– Це щоб у світі не було смутку, – відповів Горох.

– Слушна ідея, – прогарчав рудий, ані трішечки не змінивши свого сумного погляду. – А я Смутчастий Тигр – Рудик, а це моя подруга – Папуга Барбарва.

– СмуГчастий? – перепитав Горох, спробувавши виправити помилку.

– СмуТчастий.

– Я гадав у тигра смуги.

– Це в інших смуги, а у мене лише смутки замість смужок, – сумно відповів Рудик.

– Так, це питання мого товариша дуже засмучує. Бо він єдиний у світі тигр без смужок, тому і назвали його Рудиком, – пояснила Папуга.

– Тепер зрозуміло, – промовило мишеня. – Тобі б наші рожеві окуляри також не завадили. Я впевнений, в окулярах є смужки для тигра.

Будуть Смужки

Втечуть подалі смутки

Втечуть самотужки

Зрадіють всі папужки

Блакитні калюжки

І ті побачать смужки!  Є!

– Папужки і смужки! Та то було б щастя! – прокричала Папуга Барбарва.

– Але нажаль я так і житиму СмуТчастим тигром, – зітхнув Рудик, якого, здавалось ані що не могло порадувати.

– Навіщо бути Смутчастим? – намагалося підбадьорити мишеня. – Невже такий великий рудий кіт не може щось вигадати, щоб уникнути смутку? Навіть я, зі своїми горохами не впадаю у смуток, а завжди тримаю носа вище за гори.

– Ну ти зрівняв, у тебе горохи є, а у мене нічогісінько, ні за що не може око зачепитися. У Барбарви, дивись яке розмаїття пір’їн, у всіх тигрів – смугасті візерунки. А у мене руда пустеля, – останнє Рудик вимовив зовсім нахиливши голову.

– От будуть у нас окуляри, як подивимося ми на тебе… – замріяно підбадьорював Горох. – У тебе тоді з’явиться стільки візерунків, що на жодній декоративній тканині стільки не буде.

– Хм. Буде. Колись, – без краплини ентузіазму промовив тигр. – Невідомо коли. І чи буде взагалі.

– Ти що, ми стільки тільопали сюди, я без окулярів додому не піду. Це питання вже вирішено, а тому окуляри мають бути.

Поки Горох запевняв тигра у тому що вихід є, і він у вигляді окулярів, Камелія щось собі розмірковувала. Ви ж знаєте, конячка не могла так просто чекати і не думати про вихід, про допомогу, яку можна було б надати саме зараз. Саме тоді, у ту мить, коли вона дуже необхідна. І прийшов час, коли Камелія сказала:

– У мене ідея! А чого б нам не зробити тигрові візерунки самостійно?

– Це як? Без мене? – запитав тигр.

– Ні. Я маю на увазі без окулярів. Тобто ми намалюємо.

– Чим?

– Лавсонією.

Папуга розсміялася:

– Вони візьмуть квітку і намалюють.

– Як, смішно, – передражнив Горох. – Щоб ти знала, коли за справу береться Камелія, повірте мені, вона знає що каже. Квіткою, значить кві-т-ко-ю, – і тут Горох щось усвідомив, він звернувся до Камелії. – Квіткою? Ти не переплутала?

– От диваки, – Камелія навіть цокнула копитцем. – Авжеж, всі фарби рослинного походження. І з такої квітки як лавсонія, також роблять фарбу. А вона темно-бурого відтінку, як раз пасуватиме до яскравого рудого хутра.

– А-а-а! – скрикнула Барбарва. – От я папугова голова! Я тепер все докумекала.

– Нарешті допапужила, – уточнив Горох.

– Я знаю одну майстриню. Кобру. Вона робить такі малюнки.

– Кобру? – злякано перепитав Горох.

– Так, Кобру.

– Ще не вистачало. Може досить вражень на сьогодні? Давайте ми просто помахаємо цією рослинкою над Тигром? І розбіжимося.

– Ти справжнє мишеня, таке полохливе, – з насмішкою зауважила Барбарва.

– Я? Я не полохливий, я обережний.

– Кобра, вона дуже мудра. Вона малює гарні візерунки.

– А, ну то інша справа. От ви до неї і йдіть, а ми з Камелією підемо далі. Ходімо, на цьому і вирішили.

– Стійте-стійте. Підуть вони, – запручалася Папуга. – Як це? Ви щось таке запропонували, ми маємо іти але не знаємо навіщо і що робити.

– Папуго, ти ж сказала, що все докумекала, точніше допапужила, – намагався пояснити Горох. – Ви ідете до Кобри, у Кобри фарбочка природня і корисна, вона розмалює Рудика візерунками, і смуток щезне.

– Рудику, щось вони нас за дзьоба водять. Ти щось допапужив?

– Ні, – заперечив тигр. – Дзьоба нема, допапужити не можу. І відчуваю, що все ще Смутчастий тигр – таким і залишуся.

– Не залишишся, ми підемо разом, – заспокоїла Камелія. – Якщо у когось виникла ідея, він має ту ідею і втілити у життя. Хоча б прослідкувати щоб усе було гаразд.

– Я б цього не робив. Щось не хочеться мені з Коброю зустрічатись. От мишиним шлунком відчуваю – не треба нам це.

– Вона мудра, – тепер папуга заспокоювала Гороха, – коли за справу береться мудрість, шлунок може бути спокійним.

Горохові нічого не залишилося як повірити. Бо всі рішучою ходою вирушили до пальми під якою жила Кобра.

Коли Камелія, Горох, Рудик і папуга Барбарва підійшли до пальми де жила Кобра, саму Кобру там не побачили.

– Певно пішла за фарбою, – зауважила Барбарва.

Горох, крутнувся навколо себе і ляснув у лапки:

– У-гу! Йо-йо! Ага-ага!

А Кобри туточки нема!  Нема!

На превеликий жаль

Друзі всім гудбай!

Бу-увай!

Камеліє, давай, давай!

Поспіша-ай!

– Та ні, вже зачекаємо, – спокійно, не у такт реперській вимові, відповіла конячка.

– У нас час! – дивувався Горох. – Не забувай, з кожною зайвою хвилиною, що окуляри лежать на дні океану, вони псуються.

Камелія кинула дивний погляд на мишеня:

– Перепрошую, вони там вже десь п’ятдесят років лежать, тому навіть місяць не зіграє ніякої ролі.

– Та де ж вона поділася? – заметушилася папуга.

– Може набридло їй таке мудре життя? – зробив припущення тигр.

– Кобро? Чи ти є? – прогорланила Барбарва.

Горох заховався під гриву Камелії.

– А як ж-ш-ше, є-є-є! – почулася повільна та шипляча вимова Кобри. А почулася вона десь зверху. І звісно всі підняли до гори свої зацікавлені погляди.

Кобра звисала з листяного букету пальми головою вниз. На тій самій голові була зав’язана бандана, а у лівому вусі виблискували аж три сережки. «Певно ця Кобра місцева хіпі, – зауважила собі Камелія, – навіть розписи на спині». Так, дійсно, вздовж всієї спини вигравав орнаментом малюнок. Довжелезне тіло Кобри вигиналося так, що приблизно посередині утворювало вузол, на якому трималася палітра. А хвостом, наче пензликом, Кобра малювала на стовбурі візерунок.

Барбарва звернулася до звисаючої голови у бандані:

– Ми сьогодні зустріли двох оригіналів, – тут папуга махнула крилом у сторону Камелії. Конячка вклонилася і папуга продовжила. – Вони ідуть за окулярами, а взагалі-то порадили звернутися до тебе.

– Я щ-ш-ше не сліпа-а-а, у мене не має окуля-я-ярів. Я вс-с-се добре-е-е бач-ш-шу, – дивувалася Кобра.

– Та ні, не окуляри ми прийшли просити, а малюнки.

– Тож-ш-ш беріть, – і Кобра трохи відштовхнулася, люб’язно запропонувавши забрати розписаний стовбур пальми.

– Ні, ти нас не зрозуміла.

– Як я мож-ш-шу зроз-с-суміти таку балаканину? Треба думку вис-с-с-словлювати не набором с-с-слів, а поєднанням с-с-слів у зроз-с-сумілі форми. Роз-с-сумієш-ш-ш? Якщ-ш-шо окремо іс-с-снуватимуть дзьоб, пір’я, лапи – ц-с-се невідомо щ-ш-шо, а от раз-с-сом – папуга! Та-а-ак?

– Т-так! – розгубилася Барбарва. – Добре, нехай мишеня скаже, воно у нас іноземне і більш зрозуміле.

– Мишеня? – тремтяче і пошепки перепитав Горох, та щосили втиснувся у шию Камелії. Зараз йому більш за все хотілося стати кінською гривою.

Кобра повільно повела головою:

– Я бач-ш-шу конячку, а миш-ш-шеня не бач-ш-шу. Але, якщо не бачиш-ш-ш – це не означає що цього не іс-с-снує. Так, миш-ш-шеня, воно абс-с-солютне і цілком може бути з-с-с нами. І що воно нам має с-с-сказати?

Папуга, вдивлялася у гриву Камелії:

– Він справжнє мишеня – з серцем у п’ятках. Ех, боягузка.

– Хто? Я? Я просто не хочу заважати творчому процесу, – зробив спробу виправдатися Горох.

– Матеріалізувавс-с-ся, – байдуже прошипіла Кобра, – і щ-ш-шо маля с-с-скаже глобального-о-о?

Горох відкашлявся і ледь тремтячим голосом промовив:

– Шановна Кобро, ми хотіли попросити тебе, вкрити чудовим розписом цього тигра.

– Менді-і-і? Час-с-стково, чи по вс-с-сій с-с-спині і лапах?

– Я гадаю скрізь, – відповіла Барбарва.

Горох трохи розгубився:

– Перепрошую за мою мишачу неосвіченість, але що таке менді?

– О, то розпис-с-с хною, – повільно відповідала Кобра.

– Я все ж таки попрошу пояснення для мого мишачого мозку, а що таке хна?

– Так, мишеня, перегралося чи надто перелякалося, – зробила висновок папуга. А Кобра спокійно  та рівномірним голосом продовжувала:

– Розш-ш-ширювати горизонти ніколи не піз-с-сно, головне їх хоч колис-с-сь, хоч на пилинку розш-ш-ширювати. Любе миш-ш-шеня, хна перетирається з лис-с-стя  лавс-с-сонії. С-с-саме хною я роблю розпис-с-си менді.

– О, ну інша справа, я все зрозумів.

– Тепер ш-ш-шановний хазяїн хутра, с-с-скажи мені який орнамент ти хочеш-ш-ш.

– А який може бажати смутчастий тигр, – сумно відповів Рудик.

– Який з-с-савгодно. Творчіс-с-сть безмежна! – відповідала Кобра.

– І що можу бажати не тільки смуток? – трохи зацікавився тигр.

– Без-с-сперечно.

– І не тільки смужки?

– І не тільки-и-и.

– І не тільки рослинні зображення?

– Не тільки-и-и.

У тигра з’явився в очах блиск повної зацікавленості:

– Тоді я хочу, щоб на моєму хутрі орнаментально відобразився цей день і всі: ця конячка, мишеня, папуга і ти. Можна?

– Ну і бажання, – папуга замислилася.

– Я ж-ш-ш с-с-сказала – будь щ-ш-шо.

– Це добре. Я хочу щоб цей день він був зі мною.

– Так, гус-с-сінь має с-с-стати метеликом.

– Де? – запитала папуга.

– В прос-с-сторі.

– Ой, завжди не розуміла я цієї хіпової йогової фанатки, – стисла плечима Барбарва.

– А мені подобається Кобра в медитативному стані, – весело додав Горох, впевнившись, що загрози немає.

І Кобра, спустившись з пальми, розпочала роботу. Витончені лінії з’являлися одна за одною на рудому хутрі. Тигр з заплющеними очима насолоджувався тим, що його погладжували, а іноді і лоскотали.

– Неймовірно, – шепотіла папуга, – я давно не бачила його таким усміхненим. А у нього така симпатична посмішка виявляється.

– Так, справжня тигропосмішка, – додав Горох.

– Кобра майстриня, – зауважила Барбарва.

– Так, медитативне малювання їй пасує, – не могло не погодитися мишеня, адже острах ще трошки лоскотав його.

А на хутрі, наче на полотні художника, з’являлися у декоративній обробці силуети Камелії, Гороха. Від побаченого мишеня трохи не зронило сльозу:

– Невже, невже мій портрет на самому тигрові. Я не вірю. Камелія і тебе і тебе намалювали.

Папуга штовхнула в бік Гороха:

– Не намалювала, а зобразила. Вас майстерно зобразили. Ах, і я тут є, неймовірно, це фреска. Фреска. Тигре, друже, твій фасад, це витвір мистецтва.

– Кобрячого мистецтва, – дозволив собі уточнення Горох.

Розпис був закінчений коли Кобра намалювала і Тигра і себе, а навколо рослинний орнамент, квіти, метелики.

– Неймовірно, я у захваті, ти найкобряниста мисткиня із усіх кого я коли-небудь знав, – похвалило мишеня.

– Найкращ-ш-ша плата для митц-с-ся, це с-с-справедливе с-с-слово, – просичала Кобра.

– Коброгеніально, Кобронеперевершено, я коброфанатію, – наче зачарований стрибав Горох від захвату.

– Щиро дякую, від голови до хвос-с-ста. Тому мож-ш-шу запропонувати зробити розпис-с-с і на твоєму хутрі.

Горох зніяковів:

– Ну я навіть не знаю. Краще Камелії.

– Мож-ш-шу з-с-с Камелії роз-с-спочати.

Камелія погодилася. І в декілька хвилин конячка вкрилася витонченим візерунчастим декоративним орнаментом. От тоді Горохові нічого не залишилося, як перемогти свою боязкість. Треба сказати, що спочатку він здригався від кожного дотику Кобри. На це було аж боляче дивитися. Папуга не втерпіла і сказала:

– Скажу словами Кобри: що має статися, то неминуче. Заплющ очі і уяви, що ти у найдорожчому спа-салоні. Ти віп-мишеня.

Горох послухався. І одразу припинив підскакувати. Через деякий час його горохове хутро було вкрито гармонійним рослинним розписом. У кожному горосі квітли дивовижні квіти, а навкруги спірально завивалися рослинні листя.

– Вау! – скрикнув Горох, – Супер!

Моє хутро,

Воно було –

Сірий фольклор

А тепер це декор

Менді, менді, є-є-є!

Кобро ти кутюр’є!

О, Кобрі ніхто ще, жодного разу у житті не читали реп. Тому у ритм словам мишеняти, вона завзято розмалювала декілька великих пір’їнок папуги. Коли завершила Кобра просичала:

– Вс-с-се! Вс-с-сі з-с-садоволені?

– Так, – в один голос погодилися всі.

– Певно я, більше за всіх, – проголосив Рудик, який щиро посміхався. – Я тепер не смутчастий тигр.

– А хто? – злякалася папуга. Її лякали життєві незрозумілості.

– Не знаю, – розгубився той.

– Ти декоративно-орнаментальнй тигр, – не розгубився Горох.

– А є такий вид? – поцікавився тигр.

– А чом би й ні! – підтвердило мишеня.

– Ми є тим, ким с-с-себе відчуваємо, – просичала Кобра.

– Декоратвно-орнаментальний, нехай. Головне не смутчастий, – зрадів тигр.

– Перетворення. Хочеш-ш-ш зс-с-смінити барви с-с-світу, зміни барви с-с-свого с-с-світогляду, – просичала Кобра.

Камелія та Горох порадівши разом із тигром, попрямували далі.