Одного разу в зайця стався напад альтруїзму, і вирішив він роздати лісовим звірам надлишки капусти. Про що й повідомив сороку, а та вже рознесла новину лісом. Першим прийшов ведмідь. Походив навколо капусти, поклацав язиком. Каже зайцеві: “Оце би хто мені її до барлогу приніс, то я б забрав тоді. А так — іще й на собі її перти. Не візьму”. Наступним був вовк. “Хех, — каже, — от якби капуста твоя м’ясом пахла, можна було б поласувати”. Лисиця — та взагалі й казати нічого не стала. Подумала: “А давай, зайче,...
Якось бобер із єнотом засперечалися, як краще ловити рибу. — Рибу краще ловити з води, — повів мову бобер, — досвід поколінь бобрів це доводить. — Та ні, — відповідає єнот, — рибу треба ловити з берега або з корча. От дивись: сідаю я на корч… Хоп… і риба в лапі. — Ну, скажеш таке, — сперечається бобер. — Багато ти лапою наловиш. А з води я тобі десяток натягаю за той же час. Пірнув — а в зубах три рибини за один раз. І так вони переконували один одного,...
У невеличкому селі, на березі повноводої річки, жив колись вродливий, але дуже бідний юнак. Не було в нього ні батька, ні матері, ні близької рідні, от і жив він одинаком, працюючи на невеличкій ділянці землі, що дісталася йому в спадок від батька. Робота була тяжка й виснажлива, та коли випадала вільна днина, він поспішав на берег річки, бо дуже любив посидіти з вудкою. Якось його увагу привернув старий, що майже кожного дня вудив рибу під плакучою вербою неподалік од села. Сидить він під вербою і шепоче собі щось під ніс....
Лиса загризали блохи. Він просто скаженів, але не міг їх позбутись. Що лиш робив, але блохи з’являлися знову. Лис пожалівся про свою халепу дятлові, котрий мешкав неподалік. А слід зауважити, що за тих часів дятел харчувався зерном на луках. От дятел і каже лисові: — А що, давай я спробую в тебе бліх половити. Все ж тобі легше, ніж по кущах лазити, хутро своє псувати. — Давай, — погодився лис. Тоді дятел всівся на лиса, і ну видзьобувати бліх по одній. Але, щоб зернятко витягти з колоска, треба мати гострого...
Колись жив на світі один чоловік і мав він трьох синів. Коли прийшов йому час помирати, він прикликав усіх трьох до ліжка і звелів: — Любі мої діти, як я помру, привезіть на мою могилу дев’яносто дев’ять возів дров і дев’яносто дев’ять возів соломи і все це запаліть. Коли він помер, брати заготували дев’яносто дев’ять возів дров, дев’яносто дев’ять возів соломи і склали на могилу. Як уже все було готове, виявилося, що дрова сирі, а кресала й губки в братів не було. Озирнулися довкола — ніде ні диму, ні вогника,...
Жив колись у дрімучому лісі південної провінції Гуаньдун величезний тигр. А в болоті, в тому самому лісі знайшла собі притулок жаба. У пошуках здобичі тигрові нерідко доводилося пробиратися ночами через зарості очерету повз житло жаби. Та довго терпіла його нічні шастання, але нарешті терпець їй урвався. Якось, дочекавшись иочі, коли тигр, як завжди, пробігав повз її купину, жаба висунула голову і сказала: — Скільки ж можна терпіти? Час уже взятись за тебе. Май на увазі, що я не якась там проста жаба, а тварина видатна, бо вже дев’яносто дев’ять років...
Кабан був гладким, опецькуватим. Великий дикий кабан, який умів шукати гриби і жолуді, й на них він від’ївся. Але кабану дуже не подобалося, коли хтось називав його жирною свинею. Хоча він нею фактично й був, але таке звертання ображало його власну гідність. Тоді кабан звернувся до правління лісу із вимогою заборонити називати його жирною свинею. Правління не захотіло сваритись із поважним мешканцем і ухвалило рішення називати кабана не інакше ніж якісно відгодованим свином. На цьому й порішили, і кабан задоволений побіг у своїх свинських справах. Аж якось почула про відгодованого...
У повіті Чжуці провінції Чжецзян гора, яка зветься Хуан Туншань, тобто Мідна гора. Міді там, правда, ніхто не бачив, а от чому гору так назвали, про це ви довідаєтесь із цієї казки. Кажуть, що колись жив під тією горою поміщик. Було у нього вдосталь і землі, й добра всякого, та йому було все мало. Тож одного разу, коли він сидів у вітальні, з подвір’я долинуло цокотіння чоток, і слідом за цим до вітальні зайшов чернець. — Милосердний добродію, пожертвуйте на свічки та на оливу для лампадок. Хай бог захистить численних...
З першими променями сонця наше трійко курчат-пригодошукачів вирушили у гори. Їм пощастило, що не було роси і м’яка сухенька трава слухняно стелилась під їх ніжками. Головне курча, яке несло зернятка чарівного проса у своїх крильцях, погодувало братика та сестричку і усі відчували неабияку силу в своїх ніжках, крилах і усьому тілі. Навіть їхні голоси стали дзвінкіші та веселіші. Йдуть курчатка, йдуть, аж тут назустріч вистрибнув полохливий зайчик. – Ви хто такі? – прошепотів зайчик. – Ми мандрівники, – голосно гуртом вигукнули щасливі курчата. – Та тихо ви!...
Жила на світі бідна вдова, було в неї двоє діток: хлопчик і дівчинка. Дівчинку звали Спритниця, а хлопчика — Пагінчик. Спритниця вдома прибирає, мамі допомагає, а Пагінчик з криниці воду носить та хмиз у лісі збирає. Спритниця в печі топить та обід готує, а Пагінчик ягоди та гриби збирає. Спритниця шиє та пряде, а Пагінчик личаки плете. Коли увечері мати зі поля повертається втомлена й голодна, то двір уже чисто підметений, у хаті скрізь лад, посуд помитий, усе прибрано, стіл накритий і вечеря готова. Одного разу Спритниця й Пагінчик пішли...
