Катруся була не дуже чемною дівчинкою. Часто вередувала і не слухалась батьків. А ще не хотіла товаришувати зі своїми однокласниками. Мама жартома називала доньку “малою егоїсткою”. Хто такі егоїсти, Катя й гадки не мала. Але дуже пишалася, що належить до їхніх лав. Уявляла, що це великі герої, самостійні та відомі. На жаль, батьки не зважали на таку поведінку доньки. Казали, що Катруся ще маленька – тільки перший клас закінчує. А от бабуся картала внучку: – Катрусю, чому ти не хочеш товаришувати зі сусідськими Галинкою і Дмитриком? Не можна проганяти їх...
Жили собі дві сестрички. Старшу, худорляву та чорноволосу, звали Оленкою, а молодшу, товстеньку, кирпату та з рудим волоссям – Світланкою. І ніколи не було між дівчатками згоди, тільки крик та бійка. Закінчувалося це все поломаними іграшкими, подертими книгами та безладом у кімнаті. Довго терпіли іграшки таке знущання. І от знову… – Віддай! Це мій ведмедик! – Ні, мій! – Його мені мама купила! – Та ні, це мені на день народження подарували! – Пусти! – Сама пусти! – Ти мала, вередлива, негарна та ще й кирпата! Ха-ха. Руда! Руда! Та...
Чи бачили ви, діти, старовинний годинник? Такий товстий, незграбний із заводним механізмом, а не на батарейках, як зараз. Поважний і серйозний він ще висить десь у старих будинках, збережений бабусею чи дідусем і завжди вірно показує нам час. Не те що ці сучасні маленькі, плоскі, електронні годиннички, які часто понуро мовчать і чи то з лінощів, чи з неохоти зупиняються саме тоді, коли нам необхідно знати годину. Отож, саме поважний, старенький і працьовитий, чесний і старанний годинник з заводним механізмом висів у Сергійкового дідуся у спальні. Сергійко завжди чув його...
Як був собі дід та баба. У діда була дочка і в баби дочка; обидві вже були дівки. Дідової дочки баба не любила. Усе, було, лає її, сердешну, та знущається над нею, та ще, було, й діда підцьковує, щоб згриз голову своїй дочці. Оце, було, підуть обидві дівки на досвітки; бабина ж дочка усе тільки жирує з хлопцями, поки ті й мички попалять, і пряжу порвуть, а дідова дочка усе робить — пряде там або що інше, а вже ні часиночки не згуляє. Оце ж уранці йдуть додому; дійдуть до...
Був собі пан та лакей. То як були ще вони малими, так укупі грались і все у них зарівно; а як став панич паном, то так зненавидів того лакея, що давай вигадувати та приказувати, щоб він зробив те й те, та все таке, щоб його можна було знищити. Усе те лакей поробить, живим і вернеться. От раз загадує йому: — Принеси мені, — каже, — Видимо й Невидимо. Той іде — плаче та й прийшов десь у ліс, та такий страшенний, що господи! Дивиться — стоїть хатка, він і пішов...
Був у царя син. Захотів він женитися. Ходить син сумний, а цар питає: — Чо’ ти, синку, такий сумний? — Жениться хочу. — То женися. — А дозволиш взяти, кого я схочу? — Дозволю. — То я піду пошукаю собі жінку, — сказав син. Іде він понад берег, а на річці три сестри шмаття перуть. — Який гарний хлопець іде, — каже старша сестра. — Якби він мене взяв, я би йому одним веретеном напряла і весь дім убрала. А середюща: — Я б йому одним хлібом весь дім нагодувала....
Зібрав дід Іван своїх звірят на розмову і каже: “Колись давно дідусь відкрив мені секрет: як бути непереможним, але наказав нікому не розпoвідати. А ще він з самого малку привчив мене робити зарядку, і хоч я нікому не хвалився, про мою супер-силу вже дізналися усі люди довкола.” Звірі зачудовано слухали діда Івана. Овечки кліпали очима і вертіли хвостами, песик поскладав лапки і не зводив погляду з діда, коник мирно жував травичку і уважно слухав, а кури тихесенько сиділи – чого від них ніколи й не дочекаєшся. Дід Іван обвів...
Колись у далеку давнину жили собі чоловік та жінка. У них був син, який дуже любив битися. Через це в їхній хаті завжди була сварка. Якось приходить до них одна баба та й каже: – Ваш хлопець бився з моїм сином. Зробіть щось з ним, покарайте його. Тато налаяв хлопця. А мама збоку й каже: – Аби ти, сину, так бився, як Лугай у полі. Хлопець і задумався: що то за Лугай, хто він такий? Довго думав, ходив та думав, врешті й вирішив: «Коли мама так сказали, піду я геть...
Жив собі бідний чоловік. Мав одного сина – статечного й робітного хлопця, та й сам не сидів склавши руки. Але бідність не могли вони подужати і тому жили у скруті. – Агов, батьку, досить із мене!.. Піду я у світ, і будете видіти, що знайду ліпшу долю. І хлопець зібрався в далеку дорогу. Батько провів його аж за поле. А там починався великий лісище. Попрощався чоловік із сином і тяжко зітхнув: – Та чи побачу ще тебе? Гай-гай! Як вимовив це слово, з’явився коло нього якийсь чоловік. Чорний-чорнезний і страшно...
