Чого ти тут?

Гарячий літній день вже добігав кінця, коли я втомлена від звичної біганини по одному й тому ж колу – дім-сімя-робота-дім впала, знесилена, на диван і від безпорадності та відчаю заридала на всю душу, на все своє єство. Адже пів життя позаду, а результату ніякого. Діти здорові – це добре, чоловік є, але чи рідна душа, дім є, але хотілось би більшого. А сама я що? Для чого тут, навіщо? Для цієї біганини щодня?

Мабуть це не закінчиться ніколи. А коли закінчиться, тоді я напевно помру. Але ж яке тоді воно життя? І кажуть, мало б бути щастя. Не знаю. Не бачила. Усі мої подруги такої ж думки. Замкнуте коло і так страшно, що ще пів життя, та хто його знає скільки там ще його мине, і, оглядаючись назад, побачити тільки біг по колу. Ніякого сліду, ніякого результату. Так – була… Жила…

Такі думки мене мучили вже давно, і навіть заважали спати, відпочивати, а тепер уже й жити.

— Мабуть, це депресія, – винесла мені вирок подруга Свєтка у якої була така ж ситуація.

— А якби ми спробували розірвати це коло? Розірвати цей біг.

Так чи ні але, щоб хоч щось зробити інше, вийти з цього стану. Ми вирішили спробувати.

Наступних вихідних повідомили свої «половини” і відправилися розривати коло. Їм, звичайно, все подали зовсім по іншому – потрібно відпочити, літо ж надворі, бо як же поясниш, що ввсе наче й добре, а щось таки муляє у душі? А так все чудово. Ми щасливі, веселі і радісні. Тільки втомлені. Мине кілька днів і ми знову повернемося до них квітучі і повні сил та енергії.

Сидячи на височенній горі рідних Карпат, на яку я піднялася, щоб подихати свіжим повітрям гір та подумати на самоті, я мовчки знову прокручувала своє життя. Мовчки… сама в собі…

Дивлячись на гори, ліси, хмари, річки рідних Карпат, я намагалася дати собі відповідь на запитання: а чи думають вони над такими ж як я запитаннями – для чого вони тут? Чи шкодують про невтілений грандіозний задум? Он те дерево, наприклад, чи сумує воно за тим, що не стало і може й не стане унікальним витвором мистецтва в руках вмілого майстра, а чи просто виконує свою місію, затіняє від палючого сонця клаптик землі та дає прихисток на своїх гілках різним тваринам, птахам, комашкам? Чи сумує хмаринка, що випавши на землю рясним дощем розчинитися в небесній синеві? Чи плаче гора, що є просто горою, а не священним пагорбом?

Думки перервав подорожній старець, що виринув, ніби нізвідки, і почав повільно спускатися до мене з верхівки гори. Чи то він йшов зі сторони сонця, чи мені так здалося, але відірвати погляд було важко – старець світився і освічував світ навколо себе.

Порівнявшись зі мною – присів мовки. Мовчання тривало ніби вічність, хоч минула всього хвилина.

— Чого ти тут?

— А де я маю бути? Для чого я тут? – відповіла я не очікуючи розумної відповіді від сторонньої людини. Це просто вже в мені жило, пульсувало і виривалося тепер зовні. – Там я у замкнутому колі. А може й зовсім не потрібна? Коло існуватиме і без мене.. мабуть.

У цей момент старець обернув голову і подивився на мене. Його очі випромінювали мудрість, безмежне добро і любов. Він дивився не на мене, а в мене, в саму душу…

— Ти помиляєшся. Без тебе там хаос. Саме ти була найважливішою ланкою цього життєвого кола. Чи дозволиш ти зараз забрати звідси цю гору? А сонце? А оту маленьку квітку? Скажеш не важлива вона? А світ буде цілісним без неї, як зараз? Так, він буде. Але буде зовсім іншим. В ньому не буде її. Чи переживає вона за те, що мине літо і вона зникне, зів`яне. Насіння розкине по землі, а сама піде у небуття? Це її місія, її життя і воно дуже важливе для усього світу, і тим вона пишається. Чи не так?

— Напевно так… Але ж я проста працівниця, мати, дружина, художниця. Чим я важлива?

— А чи важливий один ніготь на твоїй долоні? Чи проживеш без нього? Проживеш. Але чи віддаси його зараз просто так. Бо він не потрібен? Ні. Бо він є частиною того цілого. Отак і ти є частиною цілого і пишайся цим.

Якби хтось у цю мить послухав моє серце, то почув би, як воно стрибало і виспівувало. Хотілося танцювати, радіти і просто літати. Від  емоцій, які переповнювали мене, я зіскочила на ноги. Солодко потягнулася і вдихнула на повні груди. Ні, не повітря – життя вдихнула.

Обернувшись, старця вже не побачила. Нікого. Ніби розчинився. Іншого разу я б налякалась, чи почала шукати, але тоді я зрозуміла – не варто.

Побігла до Свєтки. Дорогою вниз планувала розповісти їй про зустріч і розмову, але вирішила, що це мабуть лише моя зустріч, а вона матиме свою. Тому промовчала.

Свєтка теж була радісна і спокійна. Мабуть також встигла порозмовляти зі старцем…

Щасливі і спокійні ми поїхали додому, до своїх сімей, діток, улюбленої роботи, справ та свого бігу по колу. Тільки тепер уже зі знанням того, чого ми тут…

Чого ти тут?

Чарівне вікно

Чого ти тут?

Покарана хитрість

Новіший допис

Відповісти

avatar
wpDiscuz
<-- -->