Був Іван Царевич і не міг собі по всіх государствах пари найти. Їде знов у своє государство. Їде через ліс, а напроти йде бабка з басагами. Та й каже: — Не гордись, що ти царя син і по всіх государствах пари не міг найти. Ось на тобі цих три яблука. В них тобі й пара є. Узяв він ті яблука та й думає: «Невже пара може бути в яблуках?» Проїхав з версту, тоді взяв та й розкраяв їдно яблуко. А відти вийшла така гарна дівчина! Вийшла та й каже: —...
Йшло, два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає. Коли се один і каже: — Ой, братику, біда! Смерть іде! (А воно, бачите, в степу так здалека видно!). — Ну, то що? — каже той. — Та вона ж нас постинає! Тікаймо! — Е… ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати! — Чи так, то й так! Сидять. Надійшла смерть та...
Ранок передноворічний почався у хатині діда Івана зі стукоту у вікно: Стук-тук-тук! — А хто там? – запитав дід, розплющуючи очі. — Стук-тук-тук, – почулося знову. — Хто ж цей нежданний гість? – тихенько пробурмотів собі дід. — СТУК-ТУК-ТУК, – постукали так сильно, що аж шибки задрижали. Дід пішов відчиняти, аж тут пес як загавкав під дверима і тільки почулося швидке тупотіння. Вийшов дід на двір – нікого немає. Він на всі боки пороззирався. Бачить його задоволений песик біжить на подвір’я. А попід самими вікнами велетенські сліди видніють темними...
Снігу насипало в горах однієї зими по коліна нашому дідові Іванові. То він стежки від подвір’я протоптав, подвір’я розчистив і всі звірята вийшли погратися посеред білого насипу. Вівці терлися боками до снігу і їхня шерсть ставала ще світлішою. Песик натхненно ловив сніжинки, які крутилися в повітрі від легкого подуву вітрика. А кури вистрибували на пробіжку і швиденько ховалися у тепле сідало. Дід Іван вирішив навідатися до сусіднього села, щоб перед зимовими святами підкинути у місцевий дитячий садок всілякої смакоти. У його торбині вже лежали горішки, цукерки, смачне печиво. Запріг дід...
Жили собі чоловік та жінка. Були вони такі бідні, що ледве не помирали з голоду. Навіть кутка свого не мали ці люди… Ходили вони, тинялися, але знайти собі житла так і не-могли. Хто ж їх прийме, двох жебраків, з купою дітей? А дітей у них було стільки, що й уявити важко! Усі старші діти — дівчата, а зовсім маленькі, мов грибочки в лісі,— хлопчики. З усіх дітей старша дочка була найрозумнішою. Вона доглядала молодших сестричок та братиків, учила їх бути витриманими, терпіти свою гірку долю. Бояринові, по землях якого тинявся...
Один цар дожив до того, що и сивина голову вкрила, а дітей так і не мав. Та ось, коли він уже зовсім постарів, доля послала йому сина, та такого вродливого, що й очей від нього не відведеш. Назвав його цар Алеодором. Хлопчик ріс, набирався розуму та сили. А цар дедалі більше старів, і настала йому пора йти тією дорогою, з якої нема вороття. Посадив він сина собі на коліна та й каже: — Любий мій сину! Бачу, буде з тебе велика людина. Як правити царством, я тобі не кажу, ти...
Було це давно і тільки один раз, і якби його не сталося, то ми б і не знали. Жив колись великий і могутній цар, у якого були три сини. Коли вони повиростали, цар почав думати про те, як би їх поодружувати, бо лише тоді, мовляв, стануть вони щасливими. Не відомо, який сон приснився цареві однієї ночі, але рано-вранці він покликав до себе дітей, виліз із ними на вежу, що посеред саду стояла, звелів узяти кожному з них лук і стрілу та й сказав: — Пускайте, сини мої, стріли із луків....
Було це тоді, коли про таке ніхто й гадки не мав. Тоді одну ногу блохи підковували дев’яносто дев’ятьма оковами заліза, а п’ятка її лишалася голою, блоха стрибала до небес і їй зовсім не було важко… Жив собі колись самітник-пустельник. Сусідами його були тільки лісові звірі. І був він такий добрий, що навіть найхижіші з них корилися йому. Пішов якось він до річки, що протікала недалеко від його хатини. Бачить — на хвилях пливе маленька, забита і з усіх боків просмолена труна, а в ній плаче дитина… Пустельник зайшов у воду...
Якось восени зайчик подався на ярмарок. Звідки в зайця взялися дві золоті монети, важко сказати, тільки ж він давно вже збирався придбати собі білого капелюха з пір’їною та новий зелений одяг… Та про це він зараз і мріяти не міг, бо лапки в нього зовсім босі. А вже настала осінь, лили студені дощі, і за ноги хапав холод. Тому заєць натягнув свого старенького капелюха на самісінькі очі, якомога тісніше закутався в свою одежину й швиденько подався на ярмарок купляти взуття. Ішов він собі й ішов, позираючи то праворуч, то ліворуч...
Були собі дід та баба. Баба мала одну курку, а дід одного півня. Бабина курка неслася двічі на день, і в баби було повно яєць, а дідові вона не давала жодного. Набридло це дідові, він їй і каже: — Дай мені, бабо, хоч покуштувати яєчко. — Отакої! — відповіла баба, а була вона, треба сказати, страх яка скупа.— Якщо тобі забаглося яєць, набий свого півня, щоб він нісся. Я свою курку набила, вона й почала нестися. Дід повірив бабі, піймав півня і став його бити, приказуючи: — Або ти будеш,...
