Лялька

У темному кутку підвалу театру ляльок, де було звалено безліч уже використаного реквізиту, висіла сумна лялька з великим очима. Без надії і майбутнього. Чекала, як же вирішать її долю там, угорі. Як буде, як станеться, як поведуть ниточки… Поруч, теж на кілочку, висіла її подруга, з якою вони колись були зірками на ляльковій сцені. Їм аплодували, їх викликали «на біс» дитячі рученята.

У тому ж кутку валялося багато ляльок з попередніх вистав на які завжди були аншлаги. Та вистави відіграні, пошито нові ляльки для нових вистав, а цих закинуто сюди, щоб, можливо, колись ще повернутися до них. Власне, тільки це ще й гріло надією маленькі лялькові серця – хоч ще раз повернутися на сцену, відчути руки ляльковода і довіритись їм, почути веселу музику і закружляти у знайомому спектаклі, відіграти свою роль, а потім порадіти від тих солодких оплесків та сміху маленьких глядачів. Між собою іграшки спілкувалися мало. Бо  новин жодних до них не доходило. Про що ж говорити? Усі змирилися з такою долею і вважали це нормою, долею від якої не втечеш. Але наша лялька не мирилася. Раз у раз накочувалися спогади, і тоді її очі оживали й рвалися лялькові руки і ноги з тоненьких ниточок.

Загалом же атмосфера була сумною і похмурою. «Мабуть, так і закінчиться моє життя – роздумувала лялька, – у цій темній сирій коморі, поруч з такими ж, як я іграшковими акторами, з якими відіграла чимало вистав на одній сцені.»

Та одного дня двері комірчини відчинились і в дверях постав господар-ляльковод. Іграшки не на жарт стривожилися. Чи не на смітник хоче їх віднести він? Лише лялька з великими очима невимовно раділа. Адже, як би там не було, а це шанс нарешті стати собою, стати вільною, хоч спробувати…

— Ну що, мої любі. Зіграємо ще раз? Востаннє… – сказав він слова, яких усі давно чекали.

Втісі не було меж, коли тривали приготування до давно відіграної вистави. Поки іграшки підмальовували та підшивали, вони тихенько повторювали свої слова з вистави, хоча забути їх просто не могли – це було їхнє життя, й у темній комірчині вони щодня те й робили, що подумки «прокручували» їх у головах.

Вистава почалася. Світло прожекторів, музика та повна зала дітлахів ніби сп’янили іграшкових акторів, і якоїсь миті ляльководи налякалися, що спектакль зірветься, бо іграшки настільки вже старі, що не можуть гідно відіграти. Але це була лише хвилина сумніву. Наступної ж вони вже із задоволенням грали улюблені ролі. Лялька з великими очима теж грала але думка про те, що вона сама зуміє зіграти краще, ніж ляльковод, який смикав за ниточки, ті ненависні ниточки, котрі диктували їй, як потрібно рухатися, не залишала її.

І вона таки вирішила ризикнути. Почала рухатися, смикатися та робити те, що потрібно було для гри, але сама, не слухаючись ниточок, за які боляче смикав ляльковод. Боліло до сліз. Ниточки врізались у лялькове тіло, але, не витримуючи її опору, почали одна за одною рватись. Ще мить – і лялька з великими очима була вільною.

— Божевільна! – шептала покірна подруга збоку.

— Не така, як усі! – кивали на знак згоди інші.

— Навіщо це все, коли все й так вирішить там, угорі, – той, хто тебе веде і смикає за ниточки до яких ти прив’язана? Так простіше, і тобі не треба відповідати за помилки чи прорахунки, – спробувала зупинити подруга, що завжди нарікала на свою долю.

— Так, я лялька, так я створена такою але можу сама вирішувати, як мені діяти і що робити. Це моє життя, і лише я маю зробити його таким, як хочу.

Виставу дограли блискуче. Оплесків, сміху та овацій отримали багато. Найгучніше плескали ляльці з великими очима, яка нетямилася з радощів, – нарешті вільна.

Після спектаклю всіх ляльок знову зачинили в темному підвалі. А лялька, що звільнилася від ниточок, вирушила у своє, відмінне від того, яке в колишніх подруг, життя.

Якщо не погоджуватися з тим що хтось керує життям, можна обірвати ниточки і стати вільним. Можливо, буде боляче, та й вільному вже треба самому за себе відповідати але… Але це того варте!

Принцеса з Іксляндрії

Принцеса з Іксляндрії

Лялька

Такий важливий метелик

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->