Жадібні ведмежата

В одному лісі жило собі двоє братиків-ведмедиків. І все б нічого, та були вони страшенно жадібні. Весь час у них виникали сварки, бо не вміли вони ділитися, а ще, як їм щось подобалося, то забирали в інших звірят силою.

       Ось і сьогодні такий гарний день, сонечко сяє, пташки співають, всі звірята-малята граються, а наші ведмежатка знову чомусь лаються, мабуть, щось не поділили.

     – Це я знайшов! – кричить один малюк.

     – Ні, я! – кричить другий.

     – Мої ягідки-малинки! – вперто верещить перше ведмежа. – Бо я старший!

     – Аякже, чого це твої, як мої, – супиться і шморгає носом друге.

       І така вже сварка, що мало не плачуть, мало не поб’ються. Аж тут зі старого лісу вийшов на галявину дідусь-ведмідь і грізно так гримнув на обох малят:

     –  А чого це ви знову сваритесь, непосиди? Що сьогодні не поділили, га?

Братики трохи побоювалися старого діда-ведмедя, бо мама завжди їм казала:

     – Ось не сваріться, бо почує дідусь, ото вам перепаде на горіхи.

Тому, трохи позадкувавши, малі обережно відповіли:

     – Ми знайшли малини, солодкі-солодкі, а поділитись не можемо.

А дідусь-ведмідь давно вже думав і гадав, як би малюків навчити жити дружно, не сваритись, не бути жадібними й усім ділитися. Думав-думав і таки придумав.

     – Нумо, хлопці, зберіть хутенько малину в горнятка.

І ведмежата один наперед одного стали зривати малину. Коли на кущику не зосталося жодної стиглої ягідки, дідусь промовив:

     – А тепер віддайте горнятка мені. Бо я старший.

Малюки густо почервоніли, закліпали очима. Та що робити, простягнули горнятка з малиною дідусеві, а самі пішли ні з чим.

     – Отакої, брате, ми знайшли, зірвали, а дідусь відібрав.

     – Угу, якось це несправедливо.

Та дідусь-ведмідь і не думав ображати малюків.

     – Агов, пустуни, а прийдіть-но сьогодні до мене під вечір обов’язково.

     – Добре, прийдемо,- озвалися ображені ведмежата, бо не могли вони не послухати старенького.

    А дідусь тільки всміхнувся хитро собі у вуса.

    Довго чи недовго, але прийшов час, і у двері дідусевої хатинки-барлогу хтось несміливо постукав.

     – Заходьте-заходьте, мої любі, – озвався старий ведмідь.

Двері відчинилися і до барлогу зайшли зніяковілі братики.

     – Підходьте ближче, підходьте, зараз будемо чаювати.

Ведмежата зачудовано роззирнулися і пішли до столу. А там – чого тільки не було: цукерки, мед, малина, варення, тістечка, медові пряники, запашні пампушки.

     – Пригощайтеся, мої хороші, – підморгнув дідусь, – гуртом завжди смачніше, а я зараз ще липового чаю зварю.

Повеселіли наші бешкетники і нумо пригощатися. А коли вже прийшов час іти додому, ведмежатка про щось пошепотілися і сказали:

     – Дякуємо тобі, дідусю, за смачну гостину, а чи можна до тебе ще завтра прийти?

     – А чому ж ні? Звичайно, можна.

Малята вийшли з хатини і радяться:

     – Он який у нас дідусь хороший, сам малину солодку не їв, нас пригостив.

     – Тож давай і ми гостинців дідусеві завтра віднесімо, бо якось негарно. Він нас частував, а ми що?

     – А ми йому завтра солодкої малини нарвемо.

З того часу наші ведмежатка завжди ділилися всім, що мали, і між собою, і з іншими звірятами, бо як казав дідусь-ведмідь: «Гуртом смачніше!»