Казка-брехня з натяком
9.
– Оксанко, кинь пана Магічного Жолудя собі під ноги! Прямо в траву! – зашепотіла панна Горохівна у ліве вухо. Дівчинка послухалася.
Вартові та принц наближалися. Утікачі були у розпачі. Чоловіки виставили шпаги вперед. Вони збиралися боронити себе та дівчинку. Кіт наїжачився та зашипів.
Раптом якась сила потягла їх угору. Оксанка виявила себе сидячою на товстій дубовій гілці. Дуб, власник гілки, ріс та ріс. На сусідніх гілках сиділи молодий пан Контрабас, сивий лікар та вірний Дашмур. Вороги залишились далеко внизу.
Дуб підійнявся угору поверхів на дванадцять й перестав рости. Його було видно здалеку. Оксанка бачила з гілки, як до паркової стіни збігаються здивовані появою височезного дерева мешканці столиці. Вони лізли на стіну, зістрибували з неї та бігли до чарівного дуба. Він був дійсно незвичайний: крім велетенського зросту, мав на верхівці декілька дюжин дзвоників, які видзвонювали різні мелодії – одна за одною.
– Підпаліть прокляте дерево! – загорлав принц, прийшовши до тями.
– Не паліть! – гукнув хтось з прибулих. – Хіба можна нищити дерево, якому немає рівних?
– Не стійте, йолопи! Несіть дрова! Смоли!– горлав повелитель країни.
– Там же наш лікар! – заголосила жінка, яка принесла драбину, перелізла по ній через стіну в парк й уважно роздивлялася дивне дерево, – та ще люди!
– Яка різниця, є там лікар, чи немає? Паліть!
– Є різниця, – закричав з гілки пан Контрабас, – є різниця, чи є тут лікар, чи немає! Це єдиний лікар, який ще не втік з нашої країни! Усі тікають від тебе, і лікарі, і аптекарі, чуєш ти, зелена жабо?
– Як ти взнав? Як? Квак! Квак! Квак! – заквакав Зелений принц. Він обернувся на велику, шириною в долоню, жабу. Чи жабича?
Корона злетіла з нього й опинилася у траві. Один зі стражників підхопив її.
– Я маю бути новим принцом, – гукнув він до інших стражників, – бо найкраще володію мечем. Я обіцяю вам удвічі збільшити платню! Обіцяю не карати, якщо хтось із вас поб’є нахабного міщуха! Звелю шинкарям продавати вам пиво за пів ціни!
Стражники радісно загули. Схоже, Зелений принц набрав їх не з найкращих людей міста. Кандидат на трон кинувся на принца-жабича: хотів його роздавити ногою. Той квакнув, підстрибнув метрів на два, опинився на найнижчій гілці, жваво пострибав угору… доки не потрапив до Оксанчиної долоні, бо не уберігся. Вона сховала його у мамину сумку ще й на застібку замкнула.
– Паліть дерево! – наказав новий кандидат на місце принца.
– Не смій! – загукали з натовпу.
– Замовкніть, міщухи! У нас зброя! А ви хто?
По вухах ударив грім. Західна частина стіни завалилася. Через пролам у парк зайшла молода дівчина. За нею ішли озброєні косами, вилами, сокирами та келепами люди.
– Кажеш, пане Бражнику, – гукнула дівчина, – що в тебе є зброя, а у міщан немає? Зате у них є я, а у мене є магія! Позмагаємось?
– Та хто ти з біса така й звідки мене знаєш? – гукнув Бражник. Він вже встиг начепити корону принца собі на голову.
– Я знаю усіх жителів міста. Я – Фея Броніслава Ягеллонівна. Це дерево омолодило мене. Ех, мало я тебе карала колись за дрібні крадіжки! Тепер мою корону цупиш?
– Слава Феї! – загукав натовп.
– Ось наша принцеса! Справжня!
– Смерть Зеленому принцу! Бий стражників!
Наляканий Бражник кинув корону й дременув навтікача. Стражники покірно попадали на коліна. Фея змахнула новенькою чарівною паличкою й чоловіки та Дашмур спустилися з дерева на землю.
– Оксанко, – знову зашелестіло у вусі, – люди з планети Земля підвладні нашим чарам тільки тоді, коли цього бажають. Хочеш спуститися вниз?
– О, хочу, Ваша Чарівливосте!
