Казка-брехня з натяком
8.
Вони обережно відчинили двері. За ними були сходи угору. За сходами – ще одні незачинені двері. Коли відчинили їх, потрапили до великої зали з ще одними дверима у другому кінці. У залі стояло зо три десятки шаф з червоного дерева та три великих столиків-трюмо. Стіни були прикрашені картинами та гобеленами.
– Ми потрапили до палацу! – здогадався пан Ланцет. – Це – гардеробна. Мені про неї розповідали. Коли принц засинає або веде потаємні перемовини віч-на–віч, придворні приходять сюди теревенити. Хтось іде! Сховаємось за цим дзеркалом. Воно найбільше!
Тільки-но вони заховалися, як двері у протилежному кутку зали рипнули. Було чути, як у залу заходять люди. Чоловічі та жіночі голоси наповнили повітря.
– З-знайшла з-залишки з-з-запліснявілого м’яса. З-забійний з-запах! З-занюхайте!
– О! З-знайомий з-запах! З-знаменитий!
– З-знаєш, на роз-зі вулиць Байдуж-жої й Без-з-зріз-зничної продають такі ж-жирні котлети! Ж-жував би та й ж-жував!
– З-закупила з-зелений ж-жакет. Як у З-зеленого принца. По з-з-зниж-ж-жці!
– З-заслухайтесь! Якийс-сь нез-з-знайомий з-звук!
– З-здається!
– З-запах! З-за дз-з-зеркалом!
Декілька рук відсунули трюмо. Втікачі опинилися перед очима шести десятків придворних принца. Пан Контрабас вихопив кинджал з рукава. Кіт зашипів. Четверо вельмож вихопили шпаги.
У цей час мухобійка відкрила мамину сумку й вилетіла геть.
На диво, придворні злякалися магічного предмета. Жінки попадали ниць на кахельну підлогу, чоловіки – на коліна. Пан Мухобій розгублено кружляв над ними, наче не міг вирішити, кого першим ляснути.
– З-з-змилуйтесь! З-з-змилуйтесь!
– З-з-заберіть ц-це ж-ж-жахіття!
– З-з-захистіть! З-з-з-ж-жальтеся!
Оксанка узяла мухобійку за ручку. Та незадоволено урчала й тремтіла. Пан Контрабас підморгнув лікареві й вони заблокували собою обидві двері.
– Ви чого боїтесь мухобійки? – гарикнув юнак. – Зізнавайтеся! Живо!
– З-з-знаєте, ми з-з-з-вичайні мухи! – продзижчав товстий лисий вельможа, можливо, канцлер. – З-з-зелений принц-ц з-з-з-робив нас людьми! З-з-з-милуйтеся! З-з-зараз мухобійка з-з-з-нищить нас! Бо ж-ж-ж ми мухи й люди раз-з-зом!
– То станьте лише мухами й забирайтеся геть з нашого краю навіки!
– З-з-згодні! З-з-згодні! – загули двораки принца, обернулися мухами й помчали у відчинену кватирку. Оксанка ледве втримала пана Мухобоя в руках – він хотів їх переслідувати.
Контрабас та Ланцет підібрали з підлоги дві шпаги.
Утікачі – чоловіки зі шпагами в руках, дівчинка з мухобійкою, якій вона тричі подякувала, та хоробрий Дашмур – ішли кімнатами палацу. Придворні їм не зустрічалися – вочевидь усі стали мухами.
Вони хотіли вийти через головний вхід – начеб вони гості хазяїна замку. Але, опинившись у довгому широкому коридорі, побачили Зеленого принца на другому його кінці. Перед повелителем ішов власник мантії з чаплею, за ним – гурт охоронців.
Пан Мухобій налетів на мантієносця й ляснув його по лобі. Той одразу почав зменшуватись … доки не став довгою вузькою змією. Його супутники з ляку відступили.
– От чому він казав, що має нюх скельного гада! – здогадалася дівчинка. – Бо він ним і є! Удар магічного предмета зняв чари!
Пан Мухобій уже націлювався на принца. Але він сховався між охорони. Та оголила мечі. Наляканий блиском зброї магічний предмет шаснув назад до сумки.
– Тікаємо! – крикнув пан Контрабас. Вони заскочили за великі двері. Вартові за ними не погналися, бо не наважились перестрибувати через скельного гада, у якого обернувся головний стражник. Непрохані гості принцового палацу побігли геть.
Вони вибігли не з головного, а з внутрішнього виходу. Він виводив у парк, оточений високою стіною. Посеред парку був невеликий ставок. Вони побігли у парк.
З палацу вибіг Зелений принц на чолі купи вартових:
– Он вони! Хапайте їх, хапайте!
Тікати було нікуди. Ззаду – вороги. Спереду та з боків – стіна парку.
