Казка-брехня з натяком
7.
Стражник завів дівчинку у кімнату з решітками на вікні:
– Чекай тут, але не принца, а страту! Це я порадив оголосити сьогодні приймальний день, бо здогадався: злочинець, який підбиває людей на бунт забороненими словами, захоче побачити принца! Я думав, що це якийсь заблукалий маг. А це – ти. Простіше буде стратити.
– Але що я поганого сказала?
– «Є різниця!». За ці слова у нас – смертна кара. Вони заборонені. У мене на них – нюх скельного гада, бо… Сиди тут! За старими магічними законами нашого краю, страти відбуваються о третій годині дня на головній площі після зачитування суддею присуду. Залишилася ще година.
Він вийшов, грюкнувши дверима, й замкнув їх. Дівчинка не на жарт налякалася.
– Не бійся, Оксанко, – потішала її панна Горохівна у лівому вусі, – якось викрутимося! Ти тільки слухай мене уважно! І усе швидко виконуй! Не вішай носа на квінту! Ми врятуємось!
Через годину головний стражник привів ще двох. Вони узяли дівчинку за руки й вивели з камери. Один спитав, кивнувши на сумку, яка була на плечі у бранки:
– Забрати? Обшукати?
– Хай буде катові, – відповів стражник з чаплею. – Бо у цього дівчиська більш ніц немає!
До них надворі приєднався ще з десяток стражників. Полонянку вивели на центральну площу. Вона була велика, але засмічена. Головний фонтан був завалений сміттям, води у ньому не було. Хтось надряпав на ньому: „Яка різниця, вода чи сміття?“
На високій башті скраю площі раптом вдарив дзвін.
– Який дурень скликає народ на страту! – загорлав головний стражник. – Зупиніть його!
Троє його підлеглих кинулися до окованих залізом дверей. Вони не піддавалися. Люди збігалися на площу й здивовано дивилися на дівчинку. Головний стражник відправив одного зі стражників за підкріпленням. Люди збігалися й збігалися. Стражники, які марно били у двері, повернулися охороняти Оксанку.
– Хтось нам допомагає! – прошепотіла їй панна Горохівна, – ми не самі! Я ж казала, що не пропадемо! Дивись уважно довкола та мене слухай!
Підійшов суддя. Дзвін перестав бити. Суддя почав зачитувати вирок. Натовп збурився:
– Ганьба!
– Дітей страчувати!
– Принц що, сказився? Відпустіть дитину!
– Душогуби! Відпустіть дівчинку! Ви б ще немовлят хапали!
– Яка різниця, – загорлав головний стражник, – кого ми страчуємо? Яка різниця?
– Є різниця! – закричала Оксанка. – Я ні в чому не винна! Я…
Стражник закрив їй рота рукою, від якої тхнуло тютюном. У нього полетів камінь з гудучої юрми. Брязнула зброя. Прийшов кат, але люди не допускали його до Оксанки й щось казали йому. Він розводив руками та показував на головного стражника. Головний стражник чекав підкріплення.
На високий баштовий балкон вибіг чоловік у масці.
– Я – могутній маг! Я наповнив цю башту тиграми! Негайно відпустіть дівчинку, бо вони вас розірвуть, зелені посіпаки!
Він ляснув у долоні. На балкон вискочив тигр й ревонув так, що навіть панна Горохівна у лівому вусі злякано пискнула. Стражники кинулися навтікача, облишивши полонянку. Натовп відступив на край площі. Старший стражник хапав підлеглих, які з переляку відступали за коміри та нагороджував криками та стусанами.
– Тікай у башту! – скомандувала панна Горохівна. – Біжи!!
Оксанка побігла до башти. Двері їй відчинив пан Ланцет. Він швиденько замкнув їх за нею, бо за втікачкою вже гналися стражники. Вони грюкали у двері знадвору, але ті трималися. Униз по сходах спустився пан Контрабас із маскою на потилиці та Дашмуром на руках. Нитки на волохатій шиї вже не було.
– Цей кіт справді перелякав стражників! – сказав юнак панові Ланцету.
– А ви як думали! – гордо нявкнув кіт.
– Дякую, – спромоглася нарешті заговорити перелякана дівчинка, – дякую! Усім дякую! Як ви мене знайшли?
– Одна знайома підказала, – посміхнувся лікар.
У двері гупнуло дужче. Били молотом чи колодою. Були чутні крики натовпу та погрози йому від стражників.
– Уважний лікар може багато чого дізнатися від пацієнтів, – посміхнувся пан Ланцет. – тут є підземний хід. Я, на жаль, не знаю, куди він веде. Але варта нас тут не знайде!
Він натиснув ледь помітний камінчик у стіні. Вона відкрилася. У проході вони побачили східці, на яких лежали смолоскипи й кресало. Запалили двоє смолоскипів, троє узяли з собою. Зайшли всередину. Пан Контрабас закрив потаємні двері. Вони пішли по східцях униз вервечкою у вузенький мурований цеглою прохід.
Іти довелося довгенько – факели почали гаснути. Нарешті вони уперлися у дубові двері. Вони не були замкнені.
